Доктор історичних наук, професор Ігор Кондратьєв розповідає про нові підходи до викладання історії, чому у нас не викладають історію росії та чому історія – вона як Біблія.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську весію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Говоримо про викладання історії та історичні паралелі із доктором історичних наук професором Ігорем Кондратьєвим у передачі «Наші люди».
– Про кар’єру історика
– У мене біографія не сильно різноманітна. Я в 1989-1994 роках навчався в Чернігівському державному педагогічному інституті. Потім поступив в аспірантуру, був короткий період, коли я працював в школі №6 у Чернігові. Після навчання в аспірантурі працював науковим співробітником на кафедрі історії, археології та історії України. У 1998 році випадково потрапив на кафедру всесвітньої історії. Фактично з того періоду це моє основне місце роботи. За 30 років, якщо говорити про викладацький досвід, то в основному це історія Азії, Африки, середньовічна, нова, новітня, низка суміжних предметів, наприклад, історія релігії Сходу.
– Чому спеціаліст з історії лівобережної шляхти викладає історію Сходу?
– У мене є низка публікацій, наприклад, пов'язана з історією тюркського впливу, з історії єврейства за доби Речі Посполитої. Докторська дисертація у мене захищена якраз по всесвітній історії, хоча ця історія Речі Посполитої, але ж не забуваємо, що це всесвітній історія, це ж в принципі не лише історія України. Тому тут немає ніяких протиріч. Чому у нас мало хто вивчає історію Китаю, наприклад, чи історію Японії? В Україні є школа сходознавства, вона, непогано стартувала на початку 90-х. Є у нас Інститут сходознавства. Там, до речі, працюють, в тому числі, і мої колишні студенти.
Наприклад, в Європі синологія (китаєзнавство – ред.) - мова йде про тисячі дослідників, а в Україні мова йде про одиниці дослідників. Проблема в чому? Ну, по-перше, потрібне фінансування. По-друге, все ж таки, потрібні архіви. Бо історик, він же ж прив'язаний до архівів, джерел. Неможливо вивчати в Чернігові, в Києві чи в Сумах історію династії Мін, будучи відірваним, скажімо так, від джерел.
У мене, наприклад, був цікавий досвід. Я готував одного з чернігівських школярів до вступу в Чехію, в університет на синологію. І, власне кажучи, він вступив, і його відповідь відзначили. Тобто говорити, що у нас зовсім, ніхто нічого не знає – не можна. Є певні здобутки. Одна з моїх учениць працює, наприклад, в Інституті сходознавства, у відділі Центральної Азії.
– Що змінилось у викладанні історії за останнє десятиліття?
– Зміни є. Слід окремо виокремити останні 4 роки. Два роки ковіду, два роки широкої війни. І це дійсно багато в чому змінило підхід до викладання. Чому? Тому що в основному це дистанційне навчання. Що втрачається? Втрачається те, що студент і викладач не мають безпосереднього контакту. Це дуже важливо, до речі. Одна з моїх улюблених таких розповідей про професора математики, якого запросили в Китай викладати в університеті. Йому дали котедж на території кампусу. І у нього постійно вдома постійно тусувались студенти - пили каву, сиділи у нього на кухні, були постійно у нього вдома до 7 вечора. Професор пішов скаржитися адміністрацією, а йому показали контракт, де було написано, що він зобов'язаний в такий-то період спілкуватися зі студентами. Чому? Тому що спілкування з ним підтягує загальний рівень студентів, якщо мова не йде про викладання.
І насправді, логіка в тому є. Чому? Коли я навчався, у мене були деякі викладачі, на яких я ходив, знаєте, як на актора в театр, як на зірку. До низки викладачів ми відносились як до зірок. Дійсно, у когось елементи акторські були, з кимсь просто приємно розмовляти як з розумною людиною.
Можу сказати декількох таких викладачів. Приміром, покійного Володимира Коваленка, відомого у Чернігові Миколу Рудько. Я наводжу приклади педагогічної майстерності, коли люди дійсно багато чого могли навчити. Оцей момент втрачається.
Зараз замість аудиторії Zoom, більше стало методичних матеріалів, більше ілюстративного матеріалу.
– Про викладання історії росії
– У нас дуже часто історію Гетьманщини, коли територія України перебувала в Російській імперії, в Радянському Союзі, дуже часто штучно виривають від загальних процесів. Часто студенти знають, що була українізація в Україні в кінці 20-х - на початку 30-х років ХХ століття. Але вони не знають, що це була політика українізації, яка стосувалася, власне, кажучи, там, усього радянського простору.
Зараз у нас студентоцентризм. Студентів опитують, що вони хочуть вивчати. Вони ставлять оцінки викладачам, оцінюють все, починаючи від педагогічної майстерності, завершуючи методичним забезпеченням і цікавістю курсів. Кожен викладач отримує бали, є загальні рейтинги. Це дозволяє певною мірою звернути увагу на власні недоліки. В одному із таких опитувань 100% студенів сказали, що вони не хочуть, щоб була історія росії, історія білорусі.
З моєї точки зору це, можливо, не зовсім правильно. Звісно в тому обсязі, в якому можливо вони викладались, можливо, вони дійсно не потрібні. Але є одна проблема. У нас на сьогодні немає нормального підручника з історії росії, саме написаного з точки зору України. У нас немає нормального підручника з історії СРСР, знов таки - написаного з точки зору України.
– Про історичні паралелі
– Історія вона як Біблія – тут можна знайти за бажанням будь-які паралелі, будь-які цитати. Але принцип історизму не рекомендує історику проводити паралелі з минулим. Чому? Тому що передбачається, що те, що було колись - це було колись, а те, що зараз - це зараз.
Є така цікава теорія, що імперія живе доки, доки вона щось захоплює. Це стосується і Римської імперії, і Австро-Угорської імперії, і Німецької імперії, і Британської колоніальної імперії. Тому з цієї точки зору путін типовий імперець. Тому що з його точки зору імперія має захопити нові території, тобто для них території це ресурс, люди це ресурс. Це так званий екстенсивний шлях розвитку, коли валовий внутрішній продукт збільшується шляхом захоплення ресурсів: людей, територій, скарбів, інтелектуальних ресурсів. Путін прекрасно розуміє, що якщо росія цього не буде робити, то вона розпадеться. Вона в будь-якому разі розпадеться.
У 2014 році, коли під час перших розглядів російської агресії в Раді безпеки ООН, представник Намібії заявив тоді російському представнику, що ви оперуєте ідеологією і стандартами ХІХ століття: захоплюєте територію, намагаєтесь її зробити своєю. А світ вже давно пішов далі. Адже колоніальна імперія впала в середині ХХстоліття. Існує гегемонія, але вона існує на основі іншого: це інформація, це культура, це економічний вплив, це може бути і військовий вплив, але він не є ключовим, але є одним з елементів іншого впливу. Тобто світ живе зараз за іншими правилами. Дві світових війни в Європі – це така, знаєте, сильна ін'єкція, яка європейців ствердила в тому, що краще все ж таки співробітничати, ніж воювати.
А для росії сучасної був взятий шлях на неоімперськість. Був створений мікс із міфів Російської імперії, з радянської міфології, культ «Великої Вітчизняної війни». І таким чином це все створило такий мікс, який став підігрівати російське суспільство. І грати на втрачених імперських амбіціях.
На мій погляд, умовно кажучи, якщо завтра, путін помре, і прийде якийсь лідер, який скаже: «Виводимо війська, не будемо воювати». То я думаю, що 80 % росіян цього не помітять. Так само, як воно зараз підтримують «СВО», із таким самим успіхом їм можна згодувати якусь іншу історію.
* * *
