Якось так вже традиційно склалося, що бджолярством займаються виключно чоловіки. А от у Смичині є особлива жінка-пасічниця, яка опікується власним, хоч і невеликим бджолиним господарством, вже понад двадцять років. Ніна Іванівна змалечку захоплювалась таїнствами бджолиних сімей, життя вуликів приваблювало її своєю утаємниченістю, чіткою організацією, а робота пасічника – особливим шармом виробничих предметів: костюмів, капелюхів із сіткою, димарів та іншого реманенту.
– Власну пасіку я отримала з легкої руки свекра Дмитра Леоновича, який займається бджолами все своє життя. Спочатку допомагала йому на пасіці, й він розгледів у мені не тільки зацікавленість, а й достатній хист для цієї роботи. Тож додатково вмовляти мене не довелось – невдовзі у мене з’явились власні вулики, якими я опікуюсь і досі. Велику пасіку не тримаю, бо вдома у селі багато іншої роботи, а от п’ять вуликів доглядаю залюбки, – розповіла пані Ніна.
Дмитро Леонович Мозоль є найстаршим жителем Смичина. Мудрий і досвідчений пасічник не інспектує невістку, а підтримує своєчасною порадою.
– Практично всі свої знання я отримала ще до широкого поширення інтернету, тому й нині не часто звертаюсь до мережі за порадою чи підказкою, тим більше, що часто не всі ті поради правильні. А от до мене колеги вже звертаються за порадами, – підкреслила пасічниця.
Ніна Мозоль, у дівоцтві Богдан, змалечку звикла до роботи й активного способу життя. Дитиною пізнала, що воно таке доїти корів та ходити на норму у поля. Після закінчення сьомого класу все літо пропрацювала на кухні місцевого табору відпочинку, встаючи вдосвіта й повертаючись додому пізно ввечері. Заробляла тоді аж 70 карбованців на місяць. Додатковим підробітком була заготівля лікарських трав, які вона збирала у довколишніх лісах та луках.
– Єдиний день на тиждень – неділя, була нашим особистим днем. У нашій родині всі були віруючими людьми, тож зранку ходили у церкву, а після, як влітку – решту дня проводили на річці. А що ще треба дітям? – пригадала пані Ніна.
З дитинства вона пронесла свою віру через усе життя, й досі регулярно ходить у церкву. Звичайно, вона долучилась до відродження й побудови нової Свято-Троїцької церкви у Смичині.
Пані Ніна кілька років працювала у філії телезаводу «Агат», 16 років на фермі, 5 років у місцевому магазині й і ще кілька літ возила картоплю «на Гомель», бо треба було якось жити. Тепер вона займається виключно домашнім господарством, пасікою та дітьми з онуками. Матір і вже бабуся має двох доньок і сина. Старша доня Аня має власний бізнес у Чернігові, син Дмитро нині боронить країну від ворога, а менша Ольга – цьогоріч закінчила місцевий ліцей. Старша онука Катерина вже навчається у військовій академії, а маленька семирічна Мілана знайшла себе у хореографії й танцює у місцевому ансамблі у Козельці.
Чоловік Іван – нечастий гість вдома, бо постійно зайнятий у відрядженнях. Він –професійний будівельник, тож заробляє для родини по всіх усюдах, буваючи вдома сумарно трохи більше двох місяців на рік. Він також добре знається на бджолах, але займатися ними геть не має часу.
Пасіка пані Ніни орієнтована переважно на збирання меду, бо займатися ще й заготівлею супутніх продуктів бджолярства у неї не вистачає часу. Найсмачнішим господиня вважає мед з волошок – бо він, на її думку, найбільш ароматний і має особливий бурштиново-зеленуватий колір.
– А найліпше я відпочиваю у лісі. Кожен похід по гриби чи ягоди для мене – свято. Я люблю його запах, величний шелест віковічних крон, гру світлотіні й саму атмосферу лісу. Знаю всі довколишні ліси як власне подвір’я, – підсумувала енергійна пасічниця.
Джерело: "Новини Городнянщини", автор Павло ДУБРОВСЬКИЙ
"Час Чернігівський" писав про таке:
