Колишня прессекретарка Залужного родом із Борзни. Велике інтервʼю

10 ЛЮТОГО 2024, 18:07

3136

Валерій Залужний і комунікаційниця Людмила Долгоновська на нараді

Залужний та комунікаційниця Людмила Долгоновська

Її кар’єрі і досягненням можна позаздрити, колом її спілкування – пишатися, а її енергійністю – просто захоплюватися. Та все, що уродженка Борзни, комунікаційниця Людмила Долгоновська має на тепер, не впало якимось подарунком з небес, не прийшло само по собі чи «по знайомству».

 Їй не було й тридцяти років, коли на тендітні, дівочі плечі ліг тягар надзвичайної відповідальності. Цю відповідальність, важливість власної роботи вона обрала сама. Вона до неї прагнула і жодного разу не стратила. Про еволюційний процес власного професійного розвитку, непрості рішення та балансування між суспільним і особистим ми й поговорили з Людмилою Григорівною.

Наше досьє

Людмила Долгоновська народилася в Борзні. Закінчила гімназію ім. П.Куліша з «золотою» медаллю. Навчалася в Ніжинському державному університеті ім. М.Гоголя (історикиня), потім – на філософському факульте ті Київського національного університету ім. Т.Шевченка. Кандидатка філософських наук.

Після захисту дисертації кілька років працювала у Малій академії наук України з нинішнім міністром освіти та науки Оксеном Лісовим.

У 2016 році очолила управління стратегічних комунікацій Луганської ОДА, з початку 2019 – помічниця депутатки Ганни Гопко, яка тоді очолювала Комітет Верховної Ради у закордонних справах.

Співзасновниця громадської організації «Мережа захисту національних інтересів «АНТС».

У 2020 році прийшла у Збройні сили України. До березня 2023 року була радницею зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача ЗСУ. Нині – керівниця служби президента American University Кyiv.

– Ви доволі кардинально змінили життя, присвячене до того науковій роботі, коли стали прес-секретаркою тодішнього голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації Юрія Гарбуза. Що стало поштовхом для прийняття такого рішення?

– Дуже вплинув Майдан. Мене він проймав. Тоді синові було менше року, я не могла безпосередньо брати участь у подіях, які відбувалися. Але я настільки внутрішньо була включена у процес, що намагалася усіляко допомагати. Наприклад, щоразу, попри мінімальні декретні виплати, купувала продукти в магазині, несла їх на Майдан. А коли Ваня трішки підріс, почала підпрацьовувати в онлайнвиданні, редагувати політичні статті, ходити на конференції та круглі столи, на яких піднімалися питання безпеки Донбасу, Криму. Тоді мені запропонували для початку зробити інтерв’ю з головою Луганської ОВА. На основній роботі саме була відпустка, тож я поїхала зробити кілька матеріалів.

До того моменту на східній Україні я ніколи не була, а коли опинилася у Сіверодонецьку, поборола купу своїх стереотипів, наприклад, що більшість місцевих хочуть до росії. Насправді все було навпаки, і ці люди потребували захисту.

Коли мені запропонували залишитися на Луганщині, спрацювало кілька моментів: я хотіла бути корисною державі, ближче до фронту робити щось ціннісне. А ще розуміла, що отримаю тут величезний досвід комунікаційниці. Адже у прифронтовій облас-
ті діяли різні міжнародні організації, фонди, працювали посли, було багато проектів відбудови, проектів, спрямовани на реінтеграцію окупованих територій. Я мала можливість бачити ситуацію тут, на місці, мати практичне розуміння, що і як працює. Без такого досвіду дуже важко працювати у міністерствах, відомствах і т.д.

– Це – відповідальна робота. Як вдавалося поєднувати її з особистим життям?

– Прес-секретар – людина, яка веде всю комунікацію від імені керівника і має писати на будь-які теми. А тому – і розумітися у будь-якій темі, від ремонту доріг до міждержавних відносин України та Японії. Часто мова йшла про дуже тонкі речі, коли важило кожне слово. Так, це відповідально. Але я завжди була свідома цього. І в цьому дуже допомогла підготовка, починаючи зі школи, де в нас вкладали не просто знання, а вчили мислити ширшими категоріями, знаходити спільну мову, повазі до інших. Тому, користуючись нагодою, я б хотіл подякувати вчителям і Борзнянської загальноосвітньої школи, і гімназії ім. П.Куліша. Бо любов до історії у мене – від Людмили Михайлівни Мельник; знання української мови, з якими вдавалося без додаткових зусиль писати тексти, грамотно все формулювати – від Ніни Володимирівни Гирич та Людмили Михайлівни Линник; а рівень англійської, який дозволяє сьогодні викладати в американському університеті, – від Лариси Георгіївни Івахно. Я часто згадую своїх
вчителів, а коли пишу щось від себе, завжди думаю, як вони це прочитають, як на мене подивляться, чи будуть критикувати, чи підтримають. 

Що стосується поєднання роботи і особистого життя, то це було важко, навіть дуже. Коли влітку 2016 року їхала на перше інтерв’ю до голови Луганської ОВА, синові було 3,5 роки. Тож я залишала інструкції, що йому вдягати у садочок, де що знайти, чим годувати... До цього ми були нерозлучні, тому за сином серце рвалося постійно. Намагалася щотижня або раз на два тижні приїздити до нього, долаючи без прямого сполучення кілька сотень кілометрів між Сіверодонецьком та Києвом. А потім поверталася на схід, де в мене спочатку не те що рідної, навіть знайомої людини не було. Сама, в чужому місті, на орендованій холодній квартирі... Важкі пізні вечори, коли приходила з роботи, намагалася запалити ту газову колонку, а тоді в спортивному костюмі мостилася спати. І кожного дня запитувала себе: «Для чого ти це робиш?». Відповідь на це питання у мене була: кожен служить на тій ділянці фронту, яку йому відводить доля.

Десь на фронті від мене було б менше користі, а тут я працювала добросовісно, так, що не соромно ні перед батьками, ні перед учителями, ні перед людьми. І це надихало. До того ж, все пізнається у порівнянні. Для кола моїх знайомих у Києві ці випробування виглядали як самопожертва чи подвиг. Якщо ж дивитися на друзів, переселенців, військових, жінок-військових, яких я зустріла на сході, то у порівнянні з ними мені здавалося, що я не допрацьовую, роблю так мало. А хотілося бути максимально ефективною. Адже все, що ми зараз робимо для держави, ми робимо для власних дітей. Коли вони виростуть, все розумітимуть, і обов’язково спитають: «Що ти робила, коли був Майдан, була війна?» Я не хочу відповідати, що просто сиділа вдома і чекала. У нас «ждунів» вистачає, треба щось робити.

Людмила Долгоновська. Весна 2022 року

Людмила Долгоновська. Весна 2022 року

– А про що син говорить з Вами сьогодні? Чи відклалися на його світогляді Ваша життєва позиція й сфера діяльності? 

– Я ставлю собі за мету бути гарною мамою. Мені важливо, щоб дитині мене вистачало, а пізніше – вистачило розуміння зрозуміти мене, мої мотиви, важливість боротьби, яку зараз веде наш народ. Для сина мені хочеться бути хорошим прикладом у житті.

Зараз йому 11 років, і я намагаюся підтримувати його інтереси. Він ставить багато запитань, які часто стосуються історії: хто такі козаки, князі, які були гетьмани. Часто запитує про міждержавні інституції: про Лігу Націй, ООН, Європейський Союз та Нато; у кого є ядерна зброя, які будуть наслідки, якщо хтось її застосує. Такі глибокі, історично-філософські питання він ставить з 5-6 років. Не знаю, чи це під впливом мого стилю життя, чи воно в ньому закладено. Та ми фактично кожен вечір говоримо про історію, події, приводимо аналогії, пояснюємо процеси. Звісно, не говоримо про теперішню війну в деталях, бо дітям важко усвідомлювати все, що відбувається.

– Як Ви почали працювати у Збройних силах України, ставши радницею головкома?

– У Збройні сили я прийшла за рік до того, у червні 2020 року, коли там створили управління стратегічних комунікацій. Рік пропрацювала як держслужбовець, опрацьовувала офіційні документи, занурювалась у справи. Посаду радниці зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача ЗСУ мені запропонував Руслан Хомчак. А через п’ять днів відбулася заміна і прийшов Залужний. З Валерієм Федоровичем ми перетиналися ще у 2018 році, були знайомі.

Спочатку було важко відстоювати власне місце під сонцем. Я була цивільною серед військових, мусила довести колегам, що маю право голосу, десь – право приймати рішення. Але, зрештою, коли ти довкола себе організовуєш команду, разом ви створюєте хороший комунікаційний продукт, то все змінюється. Коли ти викладаєшся, працюєш не на себе, а на спільну справу, то знімаються будь-які питання, а стосунки між людьми вибудовуються довжиною у життя. Не залежно від того, розійшлися наші дороги чи ні, я підтримую спілкування і з Юрієм Гарбузом, і з Ганною Гопко, і з Валерієм Залужним.

– До речі, як виникла ідея написання книги про нього? Й раніше мали творче бажання і знайшли достойного героя? Чи саме його постать надихнула взятися за перо?

– Я ніколи не думала писати книгу. Мені здається, це роблять дуже обдаровані люди, які володіють словом, мають глибокі думки. Треба мати право писати книгу. Про себе я так ніколи не думала. Тут скоріше склалася низка обставин. По-перше, саме видавництво зробило мені таку пропозицію. По-друге, 24 лютого, коли я збиралася на службу, я розуміла: відбуваються історично величезні події. І я перебуваю в їх епіцентрі, на власні очі все бачу, стою поруч людей, які ухвалюють доленосні рішення...

Такий шанс випадає не всім. Не можу уявити, скільки журналістів, сценаристів, письменників хотіли б там бути. Ця честь випала мені. І просто замовчати, не розкрити, не поділитися було б неправильно.

Сьогодні книга про Валерія Залужного вже завершена, перебуває на стадії погодження.

Залужний та комунікаційниця Людмила Долгоновська

– На якій професійний ниві Ви працюєте сьогодні?

– Нині я працюю в American University Кyiv – університеті, який має партнерство з одним із найбільших вишів США. Це – освіта за американськими стандартами, дуже якісна, із затребуваними спеціальностями та гарними навчальними програмами.

Я забезпечую роботу президента університету, координую різні напрямки. У цьому семестрі ще й викладатиму студентам курс комунікації. Разом із тим ми максимально включені у сьогодення. У нас є програми для навчання ветеранів, дітей загиблих воїнів, я координую різноманітні тренінги, наприклад, як взаємодіяти з ветеранами, інтегруючись у суспільство.

– Чи вистачає за всіма справами часу, щоб бувати на Борзнянщині?

– Приїжджаю додому рідко. Пам’ятаю, щойно російські війська вийшли з Чернігівщини, наступного ж дня поїхала до батьків. На трасі ще навіть не встигли прибрати спалену техніку, яка досі диміла. Я дуже переживала, як батьки пережили період, коли Борзною йшли ворожі танки, хотілося їх обійняти...

Нині теж хочеться частіше бувати вдома, щоб було більше родинного зв’язку. Коли ти стоїш на рідній землі, а навколо все таке знайоме, незмінне, тебе, як і раніше, чекають і приймають, це дає сили. Ти бачиш, що яким би бурхливим це життя не було, скільки б шторми тебе не кидали з однієї сфери в іншу, з одного кінця країни в інший, є в цьому океані острівець стабільності
й любові. Я це дуже люблю...

Джерело: Новини Борзнянщини, 8 лютого 2024 року. Бесіду вела Марина ГРИНЕНКО

"Час Чернігівський" писав про таке:

Схожі новини

Ведмедів і зубрів поки що не бачили, але є рисі, вовки та олені

23 ЛЮТОГО 2024, 15:46

Вiдео

«Тепло його рук я відчуваю досі», - Ірина Макуха з Прилук отримала нагороду свого загиблого чоловіка

23 ЛЮТОГО 2024, 15:39

Як фотоапарат, який вкрали росіяни, допоміг ідентифікувати окупантів

23 ЛЮТОГО 2024, 13:40

У Чернігівській ОВА розповіли як працюють для прозорості тендерів

23 ЛЮТОГО 2024, 12:45

Наталія квасить зеленки в 200-літровій дубовій бочці, що залишилась від батька. Кожен гриб чистить зубною щіткою

23 ЛЮТОГО 2024, 12:34

Чернігівці поширили фейк про військкомат: здебільшого постили чоловіки або ухилянти

23 ЛЮТОГО 2024, 11:36

Плюс троє суддів на Чернігівщині. Де побільшало слуг Феміди?

23 ЛЮТОГО 2024, 11:20

ТОП-переглядів