Микола Калівошко з Сеньківки, села на Городнянщині на кордоні України, росії, білорусі, — внутрішньо переміщена особа, ВПО. Колишній голова місцевого колгоспу «Дружба». Разом з дружиною із Сеньківки переїхав у сусіднє село Мощенку, із Мощенки — у село Хрипівку біля Городні.
Житло для родини внутрішньо переміщених осіб надала Городнянська міськрада.
— Виїхали з Сеньківки всі, а на соціальне житло погодилося небагато, — розповідає Микола Степанович. — Живуть у родичів, у дітей. Думають повертатися. А куди повертатися, як усе заміноване там. Стріляли — в день 13 прильотів я нарахував, з них тільки дев’ять розірвалися. Решта не вибухнули, десь же вони лежать. І це тільки за один день!
Знаю, що ніхто не вернеться. Продовжують влучати по хатах. Навіть залишок клубу в Сеньківці розбомбили. Там музей дружби народів був, прямо по ньому попали.
Я 12 років — з 1983-го по 1995-й — працював головою колгоспу «Дружба». Дружба була. Казали, брати навіки. Обіймалися. Співали. Скільки горілки випили, ого. Скільки концертів бачили. По три тисячі людей збиралося на фестивалях біля монумента «Три сестри», що символізував Україну, росію, білорусь. От тобі й дружба.
Почали нас обстрілювати, як вигнали рашистів з Чернігівщини. У перших числах квітня 2022 року. Як під Черніговом вони були, нас не чіпали. А тоді почалося. Ми на городі з дружиною поралися, снаряди стали падать, дружина знепритомніла.
Як припутали нас, я встиг тільки деякі речі в сумку вкинути, документи взяв, окрім прав на трактор, вони у шафці лежали, застрибнув у машину — і бігом. По лісах з дружиною втікали. Все залишив там. Майно, дім. А дім був з усіма вигодами.
Ну, та нічого. Тут гуманітарку давали — і каструлі, і подушки, ковдри. Люди назносили всього. Рідня, знайомі.
Переїхали до Хрипівки в чистий четвер, перед Паскою. Город посадили — і картоплю, й огірки, помідори, капусту виростили. Хороми наші — хата трикімнатна. Зал, передпокій, спальня. Піч є. Газ є, вода, жити можна.
А до переїзду ми рік у Мощенці жили. Стареньку хату родичі дали. У Хрипівці краще. Можна жить, — повторює, — хоч не чуємо, як бахкає. А то ж безкінечно було — бах! бах! — то в Хрінівці, то в Клюсах (села на Сновщині, — Авт.), то в Сеньківці. Спочатку розмови були, що п’ять років проживете, і хата перейде у вашу власність. Бо зараз це власність громади. А тепер я на рік договір уклав на користування житлом, а як далі — видно буде.
«Соціальне житло ще є, пропонуємо усім ВПО громади»
— Чотири родини (сім осіб) — подружжя Ірина та Микола Мельник із Сеньківки, подружжя Калівошко із Сеньківки, Валентина Лескович із сином із Мощенки, Ніна Маленок із Сеньківки — живуть у будинках, придбаних для внутрішньо переміщених осіб Городнянської громади, — говорить Ліана БІЛОУС, начальниця відділу з питань соціального захисту населення Городнянської міськради. — Це соціальне житло. Воно є власністю нашої ОТГ, надається внутрішньо переміщеним особам у користування.
Соціальне житло ще є, пропонуємо усім. Але не всі хочуть. У нас працює дуже гарна програма «Прихисток». Якщо люди у когось живуть чи винаймають житло, то виплачується компенсація за комунальні послуги. Це дуже суттєва допомога. У літній час — 300 гривень на місяць на особу, в зимовий — 900 гривень на особу. 64 сім’ї — це більше 100 осіб — користуються «Прихистком». Це кошти Червоного хреста. ВПО пишуть нам заяви, ми подаємо щомісяця відомості у цю міжнародну організацію, і вона виплачує — не ми, не громада, — на картку гроші.
— Якщо хтось захоче хату продати міськраді, ще купуєте?
— Міськрада готова розглянути варіанти. Купуємо в селах Городнянщини не менш ніж за 25 кілометрів від кордону. Але не просто так купуємо — намагаємося підлаштуватися під конкретну людину. Дзвонимо, запрошуємо, щоб вона приїхала подивилася. Щоб не просто придбати, і воно стояло нікому не потрібне. Поки що тільки нашим ВПО пропонуємо — з Берилівки, Сеньківки, Мощенки. Може, категорію будемо розширювати. Бо до нас багато хто їде зі Сновської громади, з Новгород-Сіверської — звідти, де стріляють.
Авторка: Тамара КРАВЧЕНКО, "Вісник Ч"
