Історія радянського підпілля в Чернігові в 1942-1943 роках повна різних подій, які в радянські часи або перекручувались або взагалі подавались як героїчні, не будучи такими по суті. Однією з найбільш резонансних акцій став підрив місцевої теплоелектростанції перед самим входом до міста радянської армії.
Історія за словами ... однієї людини
В єдиній на цей час загальній роботі по темі - «Летопись города Чернигова периода Великой отечественной войны 1941-1945 г.г. По документам, воспоминаниям очевидцев, публицистике и мемуарам», виданої більше 30 років тому, відомий краєзнавець Герард Кузнєцов подає це як «найбільшу операцію підпільників за увесь період окупації Чернігова». Крім того, він стверджував, що підрив ТЕЦ був необхідний для того, щоб «позбавити джерела електроенергії майстерні з ремонту літаків, танків та іншої військової техніки» і тим самим робить історичне відкриття – в Чернігові під час Другої світової війни ремонтували танки і навіть літаки!
Власне щодо ТЕЦ, то це теплоелектростанція фабрики первинної обробки вовни з двома генераторами загальною потужністю 2700 кВт, яка була запущена в 1936 році. Станом на період нацистської окупації це було єдине джерело електрики для Чернігова, оскільки міська електростанція потужністю 780 кВт була зруйнована ударом бомбардувальників Люфтваффе під час ударів по місту в серпні 1941 року.
Підпільники та ТЕЦ
На ТЕЦ мінімум з весни 1943 року існувала напівавтономна група з п’ятьох підпільників, яка відокремилась від групи Садового. Формальним керівником умовної «групи ТЕЦ» був комуніст Григорій Андрійович Іщенко (1905 року народження). До літа 1943 року підпільникам вдалось зробити лише декілька невеликих диверсій, які скоріше нагадують банальний саботаж. Вони описані у післявоєнному звіті так:
«Группа ТЕЦ произвела диверсионно-вредительские работы: в первых числах июля [1943 року – прим. М.Ж.] ИЩЕНКО нашел боевой артиллерийский снаряд и этот снаряд был положен вместе с торфом в топку котла №3. Снаряд в топке взорвался, но эффекта и повреждения большого не было.
Путем неправильной смеси торфа и режима топки происходил пережог торфа – вместо 56 тонн сжигалось 100–120 тонн.
Умышленно из-за неправильной штабилевки торфа путем самозагорания сожжено около 1500 тонн торфа – это ставило ТЕЦ в затруднительное положение с топливом.
В июле 2 раза снимались шплинты бимс из-за чего останавливалось вращение топки, из-за этого был простой ТЕЦ.
В июле месяце после ремонта был испорчен паровой насос Верхтинтон, задержан пуск ТЕЦ в июле и августе».
Всього в партійних документах зі слів підпільників зафіксували 9 таких випадків, що призвело до 26 днів зупинки ТЕЦ. Очевидно, що діяльність групи активізувалася влітку 1943 року – в період, коли совєцька армія вже почала наступ на Чернігів і фактично час нацистської окупації спливав.
На початку вересня 1943 року була спланована операція по підриву ТЕЦ. Для чого це було потрібно незрозуміло – буквально через пару тижнів в місто увійшли совєцькі війська. Герард Кузнєцов пише, що необхідно було: «випередити фашистів із вибухом ТЕЦ». На кого розраховане таке твердження незрозуміло, але після 1992 року ніхто і ніколи не ставив це твердження під сумнів і всі нечисленні краєзнавці, які писали про цей випадок, просто повторювали його слова.
Тим не менш, була проведена операція з передачі з лісу підпільникам магнітних мін британського виробництва, а 5 вересня був проведений і сам підрив. Закладку мін проводили майстер машинного залу Петро Макаров, Герасименко І. та Романенко В. Учасники диверсії відповідно до попередньої домовленості пішли того ж дня увечері до партизан Михайло - Коцюбинського району. У Чернігові залишилися Василь Ховрич, його дружина та Василь Петрушевець, які мали піти в загін на день пізніше. Цей день для них був фатальним. Як згадував керівник однієї з підпільних груп Феодосій Бєляев:
«Шостого вересня опівночі на перехресті вулиць Богунської та Заводської зупинилися дві автомашини, з яких вискочили озброєні есесівці. Вони оточили будинок, де жила Любов Лукінічна, та забрали Ховрича В. М., його дружину, матір та Петрушевця В. М., який залишився ночувати в них, щоб на світанку піти разом у ліс до партизан. 8 вересня 1943 року вони були розстріляні».
Василь Петрушевець
Василь Ховрич
Питання до керівника групи
Звісно, підрив такого важливого стратегічного об’єкту замість збереження критичної інфраструктури міста і розстріл фактично всієї групи підпільників, яка була причетна до цього епізоду, викликала питання у НКВДистів до керівника групи, який вижив – Григорія Іщенка.
Григорій Іщенко
Хоча до цього моменту його біографія була бездоганна за радянськими канонами з будь-якої точки зору. Судить самі - етнічний росіянин, народився за Уралом, під час громадянської війни воював разом з червоними (щоправда, зважаючи на вік це твердження викликає різні емоції), брав участь у ЧОНівських рейдах (тобто у конфіскації майна у селян). Вивчився на залізничника, працював на Омській залізниці, на початку 1930-х переведений до Чернігова. Невдало намагався евакуюватись влітку 1941 року, брав участь у боях під Києвом, був поранений і пішки прийшов до села Анисів, де переховувався разом з людиною, яка теж стала підпільником - Григорієм Маркіним. Через старі зв’язки восени 1942 року його влаштували на тимчасову роботу кочегаром у польову жандармерію, яка на той момент розміщалась за адресою вул .Шевченка, 131. Оскільки опалювальний сезон закінчився, то з травня 1943 року він зміг знайти роботу на ТЕЦ. І далі вже почалась його підпільницька діяльність.
В результаті дуже швидкого розслідування НКВС вже восени 1943 року Іщенко був заарештований, засуджений і провів 10 років у таборах – аж до смерті Сталіна. Щоправда, яку саме статтю йому було інкриміновано навряд чи вдасться з’ясувати – документи зостались в архівах КДБ по Челябінську, куди він переїхав після відсидки.
Причому і в цьому випадку в черговий раз проявилась така собі «солідарність» місцевих підпільників. В своєму листі до іншого підпільника, Садового, від 10 січня 1975 року (мені вдалось ознайомитись з копією, яку дбайливо зробив невідомий КДБшник і підшив до неофіційної справи із розслідування діяльності Чернігівського підпілля) Іщенко прямо пише, що: «Кого-то заело самолюбие, не захотели признавать это необходимым – полезным заданием Гнидаша, а его не стало. Многие из самых храбрейших не устояли перед страхом МГБ. Умыли руки, отвернулись, притворились «незнайками», бросили меня на растерзание МГБ. Спасибо тебе Саша – ты один ходил со мной. Но ты в то время тоже имел малый вес по этому вопросу, потому что ты не был специально оставленным».
«Ты и особенно А.Д. [Михайленко – Прим. М.Ж.], получив должное и заслуженное Вами признание Ваших заслуг, успокоились, забыли за других, не желали против ветра с…ть, не хотели портить кое с кем из чиновников взаимоотношений и иметь лишнее беспокойство. Забыли про тех, кто вместе с Вами делали дела, все возможное и порой невозможное для нашей Победы над фашистскими захватчиками. Такие как я, Маркин и другие делали меньше, чем ты и Михайленко, но были непосредственно на переднем крае, как солдаты в первом ряду, простых окопах, под непосредственным огнем противника».
В 1970-ті роки Іщенка прихильники «підпільника №1» намагались використати в протистоянні по лінії Бєляев – Михайленко, він навіть приїзжав в 1976 році за запитом обкому партії для того, щоб дати покази в рамках обговорення мемуарів Бєляева. Але, пересварившись зі всіма, він поїхав додому.
Помер в Челябінську після 1986 року.
* * *
Таким чином, можна говорити, що найбільший успіх чернігівських підпільників, про який розповідали історики і краєзнавці у радянський період за документами виявися не таким вже й успіхом і вже точно не героїчним вчинком.
Автор: Михайло Жирохов, завідувач філії «Військово-історичний музей» Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського.
