Допомогти, захистити, приголубити та полюбити дев’ятнадцятьох дітей вдалося Тетяні Рудой з Городні, яка свого створила дитячий будинок сімейного типу. Старші вже вилетіли з родинного гнізда і створили свої родини, у тому числі й власні син та донька. Через вік Тетяні довелося змінити форму сімейного виховання, оформивши опіку над тими дітьми, які ще залишалися з нею. Всі вони між собою є рідними по крові братами та сестрами. 15-річний Толя, 13-річний Олег, 12-річний Гліб та 10-річна Сніжана на час російського вторгнення були вдома, з прийомною мамою.
Нажахана чутками про те, що загарбники примусово вивозять українських дітей в росію та бачачи переляк в очах дітей після кількаденного сидіння в погребі, Тетяна вирішила за будь-яку ціну врятувати їх від небезпеки, адже саме вона відповідає за їхнє життя й здоров’я. Вийшовши на зв'язок з волонтерами та розпитавши їх про можливий шлях вивезення дітей у безпечне місце, жінка прийняла рішення виходити через білорусь. Допомагала їй у цьому Галина Володимирівна, працівниця Центру дитячої та юнацької творчості. Вона ж і знайшла волонтерів у Гомелі та посприяла організації від’їзду.
— Серце рвалось, бо я дуже боялась за дітей, — каже жінка. — Повідомивши службу у справах дітей про свій намір, почала готувати їх у дорогу. Як нас проінструктували волонтери, ми повидаляли всю інформацію з телефонів, зібрали документи, сумки й вирушили в Ільмівку, де діяв такий собі пункт пропуску. Нас довго тримали їхні військові на кордоні з білоруссю, перетрушували всі речі, оглядали одяг. Але таки дозволили виїхати. Нас вже чекали волонтери, щоб переправити в Гомель. Тоді дуже багато людей виїжджало, здебільшого з дітьми.
Зустрічали ілюмінацією й теплом душі
В Гомелі волонтери всіх погодували і розповіли, скільки куди коштують квитки. Сформувався автобус з людей, які виїжджали в Польщу, і серед яких було багато городнянців. Тетяна каже, що їхала навмання. Спочатку хотіла вивезти дітей в Італію, де старша Надійка влітку оздоровлювалась в італійській родині. Але їй пояснили, що з житлом проблема. Не кожен готовий розмістити в себе на тривалий термін велику родину. Тож довелось певний час затриматись у Варшаві. Господар-волонтер надав їм свою чотирикімнатну квартиру і безкоштовно закупив продукти на перший час.
Що робити далі, підказав випадок. Тетяна Іванівна тривалий час підтримувала стосунки зі своєю тезкою Тетяною Скачок із Чернігова, яка теж створила дитячий будинок сімейного типу і мала городнянське коріння. Вона теж вивезла своїх дітей у Польщу, а затим у Чехію і вже оформила там документи на проживання. Вона й дала Тетяні контакти знайомого волонтера з Франції, який займався влаштовуванням біженців з України. Так вся родина з п’яти осіб відправилася у далеку подорож.
— Червоний Хрест відправляв з Франції машинами ліки в Одесу, — розповідає Тетяна Іванівна. — А назад вивозили одеситів, які втікали від війни. Такий караван, який вже їхав з Одеси, у Будапешті, до якого ми добралися з Варшави поїздом, підібрав і нас. Дорога зайняла біля трьох діб. Ми всі були змучені й виснажені. Ті, хто їхав із зони пекельних бойових дій, плакали майже весь час. У декого траплялись істерики. Тому волонтери зупинялись для перепочинку. Так пару годин ми мали змогу роздивитись Венецію. Врешті нас довезли у французьке місто Клермон-Ферран.
Поки їхали, каже Тетяна, волонтери телефоном підбирали кожному біженцю житло — шукали французькі родини, які були готові поділитися дахом з українцями. Жінка переживала, чи знайдуться охочі прихистити її велику родину. Коли караван автомобілів зупинився, сюди почали під'їжджати французи й розбирати «своїх» біженців. За Тетяною з дітьми приїхала двома машинами сімейна пара Селін і Сержа зі своїм 13-річним сином Луні. Їх привезли в приватний триповерховий будинок і сказали, що тепер вони тут житимуть. Діти вражено зупинилися — будинок сяяв ілюмінацією, яку господарі включили на честь приїзду маленьких українців з мамою.
— Я ще не бачила в житті більш чуйних до чужого горя людей, — схвильовано каже Тетяна. — Селін з Сержем не беруть з нас гроші за житло. Харчі нам видають як біженцям у вигляді гуманітарної допомоги, але й за ті продукти, які купують, господарі з нас грошей не беруть. А ще подарували моїм дітям багато іграшок і кожному купили по велосипеду. Нам дуже й дуже поталанило з дітьми, що нас обрали саме Селін з чоловіком. Це незвичайної доброти люди. Селін працює, розвозячи книжки по бібліотеках, а Серж — дизайнер з металоконструкцій.
Своя земля кличе додому
Не звикши сидіти склавши руки вдома, Тетяна й у Франції почала шукати застосування собі, їй хотілось бути корисною. Вона повідомила, що за фахом психолог, тож може надавати допомогу тим українцям у Франції, які її потребують. Асоціація волонтерів радо сприйняла її ініціативу і Тетяна допомагала багатьом біженцям стабілізувати свій психологічний стан після пережитих жахіть телефоном. Паралельно вона записалась на курси вивчення французької мови.
— Мені вона дається складно, — сміється жінка. — А от діти, які в березні пішли до місцевого коледжу, вже вільно щебечуть з ровесниками й друзями французькою. Восени вони знову продовжать навчання. Селін із Сержем показують нам своє місто, намагаються робити все, щоб ми якомога менше сумували за домівкою. Так, ми з дітьми на три дні виїжджали у ліс зі скаутами. Я там наварила борщу на сто чоловік. Французькі діти вперше в житті куштували український борщ, і він їм дуже сподобався.
А ще Тетяна показала своїм друзям фото свого будинку. Побачене настільки вразило Селін і Сержа, що вони запропонували їй посадити трохи грядок і тут, щоб не мучила ностальгія. Для цього трактором зорали п’ять соток цілини біля будинку, повезли Тетяну в магазин, щоб вона вибрала насіння, яке припаде до душі, й необхідний інструмент.
Тепер господарі з задоволенням приводять гостей на доглянуту ділянку й показують, які чудеса творить їхня українська гостя. Тут на невиснаженій землі щедро вродили кабачки, картопля, гарбузи, огірки, помідори, перець, редиска, салат, квасоля, капуста. Жінка з вдячністю згадує заняття в городнянському клубі «Огородник», практичні заняття з обробітку землі, адже набуті там досвід та знання стали їй у пригоді. Працюючи на землі в чужій країні і радіючи врожаю, вона згадує приємні моменти спілкування з однодумцями, які наповнюють серце теплом. А ще Тетяна на цьому клаптику землі вгамовує свою тугу за рідним подвір’ям. Жінка каже, що Селін із Сержем запевняють, що будуть піклуватися про Тетяну з дітьми, допоки вони не повернуться в Україну, куди жінка рветься душею. Тут їх зачекались рідний по крові Тетянин син з родиною, який наглядає за будинком у Городні, друзі, знайомі. І своя, українська земля, яка оговтується від ворожої навали й тужить за рідними руками.
Джерело: "Новини Городнянщини"
