Нові Яриловичі — крайнє село до кордону, якщо їхати трасою М 01 до Білорусі. Але ніхто туди зараз не їде.
Лисички
72-річну Олександру ЩЕРБИНУ в сезон лисичок боялась удома не застати. Дарма, що «Вісник» везе їй приз. «Рано не їдьте! — попередила. — Бо в мене зранку лисички».
— Але сьогодні встала, а в голові крутиться, тиск піднявся, то й не пішла, — засмучена Олександра Аркадіївна. — Та й лисички вже сухі, червонуваті, бо спека. Учора за чотири години всього відро набрала. Приймають сьогодні по 100, а починали з 60 гривень за кіло.
— О третій можу встати. За лисичками ходжу недалеко, в один і той самий ліс. Уже кілька років підряд. Кожну точку там знаю. Прийду десь о 5.00 чи 6.00, походжу до 10.00 чи 11.00 , і назад. Коли шість, коли сім кіло приношу. Десь по три на кожну руку. І вже дочка або внук підвозять.
Нові Яриловичі — село в лісі. І в селі ліс. У дворі під багаторічними соснами — сарайчики. Є дерев’яні, є цегляні. Між ними пасуться кури. Сусідка Світлана збирає шишки на розпал. У будинку пічне опалення. А дрова не безплатні.
Коти
Піднімаємося на другий поверх 16-квартирного двоповерхового будинку. Таких двоповерхових будинків в Яриловичах п’ять. Олександра отримала квартиру від радгоспу, де трудилася в звірогосподарстві.
Олександра Аркадіївна живе з 16-річною внучкою Дариною. Виховують двох годованих чотирирічних котів-британців: Сівку і Мішель. Братика і сестричку.
— Вони, ці коти, дуже грамотні, — гладить випещений бік мармурового окрасу Аркадіївна. Сівка задоволено витягується на підлозі. — Вони ні з ким не б’ються, і їх ніхто не ображає. Котів діти привезли бабі з Чернігова, щоб не сумувала. Зараз за ними там доглядати нікому. Обидва виложениє (стерильні). Кішка пару раз народжувала, її возили парувати. А тут я ж її кошенят колихати не буду.
Як почнуть квартирою гасати! Банда! Мух ловлять, штори псують!.
Бабуся з онучкою живуть дружно. І в дечому схожі. Олександра Аркадіївна співає псалми в церкві. Має хороший слух і голос. Музиці не вчилася.
Біля стінки за столом— гітара в чохлі.
— Ваша? — дивуюся.
— Даринчина, — сміється Аркадіївна.
— На гітарі навчилася грати сама, тут вже й Даринка. — Питала поради у знаючих. У батька була гітара, у старшої сестри була. Двоюрідний брат на електрогітарі грає.
Дарина закінчувала чернігівську школу №2 онлайн. У середніх класах вчилася в ліцеї №11. І далі вчитися хоче в чернігівському вузі.
— У мене дві дочки, Світлана й Оксана, — сідає під величезним, на всю стіну, килимом Олександра. — А нас у мами було п’ятеро.
Гуси
Я, як менша дитина в родині, до восьмого класу гусей пасла. Щоб вони виздохли були, так мені за дитинство набридли! До 60 гусей тримали.
Гусака і гуску купили, коли мені було три роки. І я їх погнала вулицею. Потім вони гусенят навели, і пішло-поїхало. У нас там, на тому боці річки Немильні, багато гусей тримали.
Я і на велосипеді їздити досі не вмію, бо навчитися ніколи було. 10-12 моїх однолітків-пастухів посядемо, у карти граємо. Я потім карти не злюбила, ніколи не граю.
— Навіщо їх було пасти, нехай би самі…
— А щоб у городи не заходили. Пасу малою, дощ пішов або змерзла — я в курені заснула. Чую, кричать: «Шурка, твоїх гусей б’ють!» А вони через річку, і пішли на радгоспні поля в шкоду. Агрономша їх на ферму погнала і закрила. Я додому, плачу. Сестра Ліда там дояркою працювала, пішла і забрала.
Кончали ті гуси нас. А на базарі в Гомелі нічого не стоїли, чотири рублі за тушку. І ще брати не хотіли.
Чоловік
Чоловік Станіслав Дмитрович баяністом був. На чотири роки старший. А сам з Добрянки. Закінчив Ріпкинську музичну школу, курси баяністів. У нашій школі співи викладав. І в клубі грав у художній самодіяльності. А я з дитинства співати любила. Познайомилися, коли я ще в дев’ятому класі вчилася. Виступати по наших селах їздили. І у Білорусь. П’ять років з ним зустрічалися. Ми довго дружили. Міг образитися і місяців два до мене не приходити. Такий характер. Чекав, доки я школу закінчу, потім технікум.
Свєту народила у 1975-му, а через три роки — Оксану.
Складне життя з ним прожила. Був мікроінсульт, у лікарню не пішов. Прийшла з лисичок, а він тут сидить і нормально говорити не може. Покликала дочку: «Свєточко, іди, щось із батьком». Поміряли тиск, аж зашкалює. Фельдшеру зателефонували.
Після інсульту я вже його так жаліла. А в нього голова сильно боліла і вже останні 2,5 місяця нічого не тямив, галюцинації були. Уже не жив, бідний, а страждав. Я молитву читала: «Боже, чи дай жизні, чи смерті дай!»
Норки
На звіроферму пішла в 1975 році. Отам на горі вона знаходилася. Працювала в звірогосподарстві і звіроводом, і бригадиром, і зоотехніком доводилося. Вирощували норок, різних кольорів. Чорні, сріблясно-блакитні, темно-коричневі. І ще кольору паломіно (кава з молоком). Увесь листопад триває забій.
— Норок забивають, як кроликів, палками?
— Уколами. Кожну треба спіймати і вколоти. А вони ж смердючі, кусючі! Як гризоне, то серце стає. Мене попокусали. У рукавицях товстих ловили, а вони все одно прокушували. Тушки бригадир рахує, веземо в ящиках на зйомочний процес. Шість бригад було. Тоді обжировка — на машинах і вручну. На правці я бригадиром була. Це де шкурки вимірюють. Барабанили і відправляли на сортировку. Бувало, і до п’ятої ранку працювали. А тоді додому прийдеш і треба хазяйство порати. Дві-три корови тримали, троє поросят, кури, качки, бройлери — усе було. Діти ж навчалися. Возила продавати в Чернігів, у Гомель. М’ясо здавали на ковбасу в Ріпки.
Цю квартиру отримала від звірогосподарства. Трикімнатна. Кімнатки невеликі.
— У вас і норкова шуба є? А, мо’, й не одна, — припускаю.
— Ні. Шапки були.
Нам у кінці року давали готові шкурки. З Харкова привозили. По три, чи всяк було. Переважно великі, із самців. З одного самця одна шапка виходить. А самочок треба дві.
Ми з дочками ходили в норкових, а чоловік сказав, що таку не носитиме.
Зайві шкурки продавали. Приїжджали до нас покупці, купували по 50 доларів шкурку. І з Білорусі замовники були.
— Щось заробили на шкурках?
— Аякже! Килим оцей мені привезли з Донбасу. Ще в дочки один, червоний. І палас на підлозі був, теж за норок. Шкурки продала, стінку оцю купила в Добрянці на меблевій фабриці. І шафи в дочок.
У Теруху (білорусь) за покупками їздили. Туди — десятка. Там на десятку накуплялись, і назад.
Блендер для ягід та горіхів
— Я везуча, — говорить про себе Олександра Щербина. — Життя складне, але дякую Богові за те, як я його прожила. Важко — поплачу, пісню заспіваю. Мої пісні тут все життя чують, скільки живу.
У подарунок від «Вісника» Олександра Щербина отримала блендер.
— Буду ягоди перетирати. Ще ж треба навчитися! — вертить у руках кухонну машину Олександра.
—Та що там учитися, — рада за бабусю внучка Дарина.
* * *
А другий приз, 500 гривень, отримує Анатолій Васюк із села Ярославка на Бобровиччині. Прохання до нашого переможця передзвонити до редакції і повідомити, як вам надіслати виграш.
А наша літня акція «Посмикай удачу за хвіст» добігає кінця. Ми вже роздали п’ять перших, п’ять других призів. Але попереду найголовніше — СУПЕРПРИЗ!
Тож не зволікайте, наші друзі-передплатники, і мерщій шліть на розіграш листи з абонементами передплати нашої газети на друге півріччя 2024 року! На звичайну адресу редакції : місто Чернігів, вулиця Преображенська 12, «Вісник Ч». Або на електронну: [email protected].
У листі має бути номер телефону, за яким з вами можна буде зв’язатися і повідомити про виграш. Трішки розкажіть про себе. І вірте в удачу!
Передплачуйте і перемагайте!
Джерело: "Вісни Ч", авторка Олена ГОБАНОВА, фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке: «На газу сидимо, а газу немає»: переможниця конкурсу від "Вісника"
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
