Геннадій Примако, мер міста Мена мобілізувався 12 березня. Разом з ним пішов служити Віктор Грищенко, керівник фінансового управління, депутат міської ради. Анатолій Фурман, директор комунального підприємства місцево-пожежної охорони. Роман Минець, колишній керівник комунального підприємства «Менакомунпослуга». Олександр Хрущ, підприємець. Андрій Готенко, працівник пенітенціарної служби. Місяць були на навчаннях. У квітні поїхали на Донеччину.
— Зараз на відновленні, — уточнює Геннадій ПРИМАКОВ. — Громада виграла грант на ремонт поліклінічного відділення. Без залучення бюджетних коштів відремонтували від підлоги до стелі. Замінили обладнання. Для нас це велика подія.
— Коли повернулися?
— Мабуть, вже третій тиждень. Попередньо, до жовтня. Потрібно доукомплектуватися. Але це армія, сьогодні тут, а завтра можемо знову виїхати. 100 днів там пробув, — має на увазі донецький напрямок. — Ми живемо не у відносній тиші, а в раю, — характеризує життя на Чернігівщині. — 10 днів, як повернувся, надихатися повітрям не міг.
Голова Менської територіальної громади — прикордонник.
— Навідник реактивної системи залпового вогню. Автівку для нашого підрозділу купив Олександр Сова, народний депутат родом з Мени. Другу автівку купила родина фермерів Бутенків. На дві автівки встановили залпові системи. На них відтренувалися.
Своїм ходом гнали їх під Красногорівку. На позиції виїжджали чотири чоловіки й обчислювач. П’ятеро чоловік в екіпажі менські. Михайло Чирва із Семенівки. Нас там і називали «менюки». Ми на наші машини почепили і номери з написом «менюки».
Наші системи стріляють до восьми кілометрів. Під’їжджали близько до ліній зіткнення. Командування давало цілі. Виїжджали на відносно безпечні позиції. Але там таке нам Росія принесла, що не оплакати століттями, — трохи відходить від теми. — Потім вели прицільний вогонь. Завдання було швидко відстрілятися і так само повернутися.
Був випадок, коли противник під’їхав до Красногорівки. Повиходили із бронемашин. Наш снайпер влучив в їхнього провідника. Це той, хто вів до наших точок. Нам дали команду… Вони не розуміли, що робити. Летіли наші снаряди. Ну, вони всі відправилися до народного артиста Російської Федерації Кобзона.
Окупанти, тьху-тьху, не такі влучні виявилися. Били за 100-150 метрів від нас. Прилітали снаряди чи міни. Важко зорієнтуватися, бо я ще не такий досвідчений військовий.
Я солдат, — нагадує звання. — Генералом не став. Не маю нагород і медалей. Наводив і коригував систему. Був на зв’язку з командиром, який давав мені координати. На жаль, наш підрозділ зазнав втрат. Був виведений із зони бойових дій. Але і там не відпочивали. Два екіпажі працювали по території Росії.
Не ухилялися, не ховалися. а виконували всі накази командира. Було страшно, не передати словами. Коли все гримить і, здається, що земля, і небо на тебе падає.
— Де жили, як годували?
— На Донеччині з побутовими речами складніше. Там скрізь війна. Немає де попрати, нормально поспати. В якому будинку не жили, скрізь за собою прибирали. Коли не брали участь в бойових діях, відволікалися. Аби не сидіти за гаджетами, не нервувати. Деякі хлопці ображалися: «Через тебе ще почали клінінговими послугами займатися». Що не хата: ремонт, прибирання.
Коли жили в селі на Донеччині, нас ще сусіди-військові підстьобували. Поставили ворота, хвіртку. Вивезли сміття з двору. Пофарбували вікна в хаті. А вони: «Ви ще квіти посадіть». Кажу своїм: «Хлопці, ви копайте, а я за квітами». Через два тижні нас звідти перекинули в Курахове.
Там страх. Місцеві тікають, залишаючи все. Коли на це надивишся, не хочеться, щоб таке саме було вдома. Під час кожного виїзду прагну відпрацювати бездоганно. Аби якомога більше ворогів пішло на концерт до Кобзона.
— Багато відправили?
— Так. Коли була можливість, наші робили радіоперехоплення. Слухали, про що говорить ворог. Як стріляли, які втрати. Роботою своєю ми були задоволені.
— Зараз багато розмов щодо стягування білоруських військ до кордону, в тому числі і на Чернігівщині.
— Маючи такий бойовий досвід, як у наших військових. Знаючи, який підрозділ стоїть напоготові. Скажу так — шансів у них немає. І я б їм не радив. Якщо в Курській області ми просуваємося повільно, то до Гомеля близько, — віджартовується Геннадій Анатолійович. — Поки там не побув, трохи переймався тим, що кажуть люди. Зараз готовий кожного з собою забрати. Людей не вистачає, можу за всіх замовити слово. І всі поїдуть за широкою спиною маленького мера. Подивляться, чим ми займаємося.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото з архіву Геннадія ПРИМАКОВА
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Голова громади з Чернігівщини демобілізувався і повернувся на роботу
- Ворог посилює обстріл територій Курщини, яку контролюють ЗСУ - Мисник
- Юний ніжинець передав гроші з аліментів від батька на ЗСУ
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
