Комунальники та працівники критичної інфраструктури - ось ще один фронт, ше одна невидима армія, яка вела власну боротьбу з кількома безжальними ворогами - росіянами, вогнем, руйнаціями та небезпекою.
Мирні та непоказні у звичайному житті газовики - на війни були вимушені поратися з різними задачами: гасити пожежі, працювати під обстрілами, возити ліки хворим та породіль до лікарні.
24 лютого йому подзвонив син і сказав, що почалася війна. Всі тоді телефонували один одному, аби сказати це слово – війна. Казали його вголос, але не приймали і не вірили, не розуміли. Михайло теж ніколи не був у такій ситуації, але подумав – треба готуватися до чого завгодно. На роботі якраз був вихідний, тому допоміг батькам облаштувати гараж під додатковий прихисток – сам зробив буржуйки, лежаки, підготували запаси води, повідомляє сторінка підприємства «Чернігівгаз».
Перша робоча зміна Михайла випала на 3-й день повномасштабного вторгнення росії. Він - слюсар з аварійно-відбудовних робіт у газовому господарстві аварійно-диспетчерської служби, 10 років працює на підприємстві. Відтоді додому вже не повертався, лише пару разів заскочив взяти найнеобхідніші речі, і постійно був на роботі.
«Прийшов на роботу, перевдягся у спецодяг, розпитав, які тепер виклики – під час війни. Поїхав на Олександрівку – там після обстрілу горів будинок і машина під навісом. Полізли з нашим водієм під той палаючий навіс, з якого на нас тік розплавлений рубероїд, бо якраз там газовий кран, і його треба було перекрити. Дуже багато було зруйнованих будинків, пожеж», - розповідає газовик.
І пояснює: за правилами працівники газового господарства мають виїжджати на місце пожежі разом з рятувальниками, якщо об’єкт газифікований. Траплялося виїжджати поночі - горить будинок, люди поливають його і сусідні, щоб вогонь не перекинувся, поки рятувальники їдуть. Труба газова перебита повністю, і крани, і фланцеві з’єднання, всі прокладки повигорали.
«Ми збиваємо полум’я двома вогнегасниками, намагаємося підійти до того стояка, щоб перекрити, а воно знов і знов спалахує. Вже поки рятувальники не загасять таке полум’я. Бувало, що настільки хвіртки розпечені, що не могли відчинити – доводилось шукати воду, аби полити. Якось під час роботи мені упала палаюча дошка на плече, і мене просто люди поливали водою зі спини», говорить Михайло.
Але, мабуть, найскладніше було ходити в «сіру зону». Навіть військові не знали, що там тоді відбувалося, газовики їздили буквально на власний страх і ризик.
«Почуєте вистріл, «вихід» - падайте, у вас 3-4 секунди. Так ми ходили в район лижної бази від Епіцентру, пішки. Бо була пожежа, і треба було перекрити газ, зупинити її, а проїхати туди вже не можна було. На тому ж Епіцентрі, коли горів ГРП (газорегулюючий пункт) і ми там працювали, почався мінометний обстріл. Ну що, почули свист – сховалися перечекати. Куди сховалися? Та за той же ГРП, там більше поряд нікуди», - пригадує Михайло Руденок.
Сон та відпочинок - теж на роботі, в одязі на матрацику біля входу. Михайло розповідає, - коли вперше після завершення активних бойових дій в Чернігові поїхав додому ночувати, колеги підколювали – мовляв, невже спав роздягнений?
«Ті чернігівські працівники, керівники, які могли добратися додому, позвозили свій одяг тим, хто добратися не міг. В ньому і ходили, в тому числі чоловіки, у жіночих светрах нашої голови правління. Але знаєте, тоді на це ніхто не зважав. Бо треба було робити свою роботу – як рятувальники, як інші всі. Якби ми кожен сам по собі – хочу роблю, хочу не роблю, - у нас би згоріло півміста. А за рахунок того, що один одному допомагали – втрималися», - каже Михайло Руденок.
Ніхто тоді роботу не ділив. Наприклад, один з директорів компанії спільно з іншими працівниками лагодив дах установи, коли в нього прилетіло.
Крім того, Михайло ще й займався волонтерством – зокрема, допомагав знайти ліки для людей з бомбосховища, дітей, які почали сильно хворіти. А одного разу навіть возив жінку з бомбосховища народжувати, коли у неї почалися перейми. В пологовому будинку газовикам доручили ще кількох породіль, яких потрібно було розвезти по домівках та укриттях.
Михайло дуже хоче, щоб у цих дітей було мирне та щасливе майбутнє. Після перемоги мріє нарешті зустрітися зі своїм сином, який зараз в евакуації, і взяти відпустку, бо поки - не на часі, треба тримати енергетичний фронт.
Читати також: Чернігівське комунальне підприємство залишило жителів приміської громади без води
