Добрянка: за 30 метрів від білорусі

Сер 06, 19:26

1102

У селищі Добрянка на Ріпкинщині український прапор не знімали. Хоча російські війська і техніка стояли на околиці з 24 лютого.

— О 4.45 ранку, як і всі, прокинулись від потужних вибухів, — згадує перший день вторгнення  Світлана Бицько, голова Добрянської ТГ. — О сьомій ранку я і керівники всіх служб вийшли на роботу. А навколо Добрянки  стояли танки та БТРи, вантажівки. Ми чули, як їх заводять щоранку. Вночі росіяни вмикали прожектори. Місцеві спостерігали, як вони розгортали польові кухні, готували собі їжу.

Ми так собі постановили – не допустимо їх у селище і не дозволимо знімати український прапор. У перші ж дні вийшли на протест. Людей зібралося чимало. Я кинула клич у соцмережах, і добрянці відгукнулися. Винесли колонки до спрощеного пункту пропуску на білорусь, він у кінці селища. Білоруси, нас бачать, а ми їх. Включили їм гімн України. Щоб чули і знали – Добрянка не здається.

Білоруські прикордонники метушилися, комусь дзвонили, мабуть, доповідали начальству. Росіяни не підходили. Але мені подзвонили: «Згортайте свій мітинг. Не провокуйте». Надалі проводили щоденні збори в центрі селища уже без колонок.

Світлана Бицько

Спочатку зв’язок був добрий. Всі події описувала жителям у соцмережах. Потім зник Інтернет, електроенергія. Тоді вже обговорювали проблеми при зустрічах.

У Добрянці чути  білоруське радіо. Під час окупації воно добре працювало. І багато жителів слухали їхню пропаганду. Моя задача була розповісти правду і не допустити паніку. У нас працював від генератора «черговий телефон», з якого люди дзвонили  родичам.    

Ми готувалися до можливих обстрілів. Перевірили укриття. Вони в Добрянці ще з радянських часів. У перший же день вторгнення почали закладати їх мішками з піском, заносили лавки, завозили воду, їжу. Може, ще згодиться.

Стало питання, де взяти хліб. У магазині частину найпотрібніших продуктів розкупили, частину підприємці роздали безкоштовно. Частково нам допомагала ріпкинська пекарня. Зібрала підприємців, кажу: «У Добрянці є пекарня. Але не працювала вже років 15». Відкрили, подивилися. Запустити можна. Місцевий підприємець віддав своє зерно. Знайшли саморобний млин. Борошно виходило не такої якості, як потрібно, більш промислове, але їсти можна. Хтось приносив запаси борошна, олії. Дівчата, які працювали в пекарні ще у ті часи, згадали минуле, приступили до роботи. Пам’ятали технологію.

Одна із вулиць нашої Добрянки закінчується на пункті пропуску. За два кілометри від центру вже сіра зона. До сусідів переходили через місток. Зараз він закритий, прохід обтягнули колючим дротом.  На той бік  жодного проходу немає. Бачили, як і вони укріплювалися.

В білорусі багато родичів, дітей, братів, сестер. Але, ясна річ, через кордон нікого вже не пропускали. З продуктами нам почала допомагати «українська діаспора» в білорусі. Постала проблема ліків, особливо інсуліну. Теж допомагали білоруські родичі. Передавали передачі  на нейтральній полосі.

Є білоруси, які зайшли до нас до вторгнення, не можуть вийти, є наші люди, які зараз там. Є білоруси, які проживають у нас, а пенсію отримували там. Переводи неможливі. Питання засобу існування.

В радянські часи багато людей виїхали в Гомель. Тут старенькі батьки. Та сторона заборонила видачу віз. Навіть через Польщу заїхати не можуть. Були і внутрішньо переміщені особи. В основному, чернігівці, які переїхали до родичів. Деякі місцеві виїжджали через білорусь. Вони випускали. Хоча на той час у нас вже не було ніяких дипломатичних відносин. Тепер поліція запитує, як вони до Європи потрапили без штампів у паспорті.

З обласною військовою адміністрацією і колегами спілкувалася, в основному, через соціальні групи. Зв’язок підтримували постійно.

Коли ворожі війська виходили, в Добрянку заскочили два їхні «Тигри» (броньований автомобіль), шукали дорогу. Покрутились і щезли. Сподіваюся, назавжди.

Всі шляхи перекриті, щоб було не зручно ворогу. Разом з тим, дякуючи обласній адміністрації, вже відбудовується дорога і до нас. Відновлюються мости. Населення в Добрянці близько п’яти тисяч. І всім треба їздити, а як інакше?

Лісове господарство, одне з основних наших підприємств,  завжди було в строю: і під час вторгнення, і зараз.

— Як скоротилися надходження? Чи відбувся перерозподіл бюджету? З’явилися нові статті  витрат?

— Поки нас рятують залишки з минулого року. Співпрацюємо з військовим формуванням. Добрянська селищна рада виділила мільйон гривень на облаштування державного кордону.

— Укриття в школі, садочку робите, плануєте відкриватись 1 вересня?

— Так. Але питання проблемне. Із більш-менш нормальних бомбосховищ тільки те, що у школі Нових Яриловичів.  Зараз його дооблаштовуємо. Наша, добрянська школа побудована у 80-х роках. І чомусь без укриття. Навіть без підвалу. Почали думати про будівництво нового, сучасного укриття. Запланували кошти на розробку проєктно-кошторисної документації. Об’єкт складний і дорогий. Одна з найбільших проблем — не можна провести кошти через казначейство. Є постанова Кабміну щодо першочерговості виділення коштів. У ній прописано, про реконструкцію, укріплення. Про будівництво нового статті видатків немає.

— В багатьох окупованих селах не обійшлось без пологів.

— І у нас були. Недружній народ на лікування приймав. За цим потягнулася юридична волокита. Немовля народилося в білорусі, довідка їхня. У нас документ не відповідає формату для реєстрації. Довго ходили по усіляких інстанціях, і в ОДА це питання вирішили. Інша пара із Олешні, що входить до Добрянської ТГ, народжувала вдома. Але це не перші пологи в таких умовах.

— Алкогольні обмеження діють?

— Так. Спочатку заборонили продавати алкоголь цілодобово. Пити менше не стали. А втрати в бюджеті є. Тому ввели часткову заборону. Наші в план вкладаються, — сміється Світлана Іванівна.

11 робітників, які служать в ЗСУ, отримують зарплату. Так вирішили німецькі власники

У кінці травня відновив роботу  «Папернянський кар’єр скляних пісків» в Олешні, що входить до Добрянської ТГ.

— Підприємство спеціалізується на видобутку кварцового піску для склозаводів в Україні, — каже виконавчий директор Андрій Кушик. — 120 працівників, але працює десь 60. Ті, які поки що не виходять на роботу, отримують дві третини зарплати. Не скорочуємо. Працюємо, але не заробляємо. Це рішення наших німецьких власників. 11 працівників зараз в ЗСУ. І, не зважаючи на вже підписану постанову про припинення заробітної плати мобілізованим, люди зарплату отримують.

Андрій Кушик

Олешня в лісі, російських війська не зайшли. Коли шукали шляхи виходу, заїхали раз, але часу на обстріли вже не було. Завдяки підтримці ОВА підприємство відновило роботу ще в кінці травня.

Основний об’єм піску вивозитмо по залізниці. А вона була пошкоджена. Від нашого підприємства залежить робота склозаводів. Із житомирського заводу дзвонили кожен день. Спеціалізуються на виготовленні медичного скла.

У минулому році в середньому за місяць відвантажували 26-28 тисяч тонн, у минулому місяці 8 тисяч тонн, у цьому — 12.

Працівники із Чернігова. Був мікроавтобус «Рено-Трафік», віддали його ЗСУ. Їздимо своїми автівками.

Читати також: Мньов приймав біженців, пік хліб, допомагав Славутичу: село поблизу кордону стійко витримало блокаду

 

Схожі новини

Знищив 15 одиниць ворожої техніки: у Ніжині батькам загиблого Героя передали орден Данила Галицького

Сер 07, 22:06

Герой невидимого фронту або як ріпкинець Михайло Джола в окупації молоко возив людям

Сер 07, 19:58

Не можна звикнути до загибелі колег: водій Чернігівобленерго про роботу під ворожими обстрілами

Сер 07, 17:51

Найвродливіший полісмен України вже не вільний

Сер 07, 15:56

Як живе Любецька громада нині?

Сер 07, 13:11

Бельгійське абатство пожертвувало €10 тис на відновлення шкіл Чернігова

Сер 07, 12:48

Вiдео

До вчительки з Чернігова прийшли її учні розбирати завали розбомбленого будинку

Сер 07, 11:36

ТОП-переглядів