Наталія Скакун нині є старшим тренером національної збірної України з важкої атлетики. Здобула золоту олімпійську медаль і звання олімпійської чемпіонки на Літніх Олімпійських іграх 2004 року в Афінах у ваговій категорії до 63 кг із сумою 242,5 кг. У поштовху вона підняла 135 кг, встановивши новий олімпійський рекорд. Їй також належить світовий рекорд 138 кг, який вона встановила на чемпіонаті світу з важкої атлетики 2003 року.
Попри те, що з дитинства жила у селі Лебедин на Київщині, сама спортсменка вважає другим своїм рідним містом Чернігів, про що часто згадує в інтерв‘ю, зокрема, виданню Sport24. З міста над Десною її тренер - Почесний громадянин Чернігова Олександр Риков, його не стало 14 січня цього року. Саме Рикова Наталія вважає своїм другим батьком.
Покійний Олександр Риков
– У Чернігові залишилося багато моїх друзів. Періодично туди навідуюся у справах. Тамтешній стадіон – особливо дороге мені місце. Боляче, що за час російської облоги його сильно понівечили. Коли приїхала у Чернігів вперше після повномасштабного вторгнення, то було дуже важко на це дивитися, - розповідає Наталя.
24 лютого спортсменка повинна була виїжджати якраз у Чернігів. Там мав розпочатися її турнір на призи олімпійської чемпіонки. Планувала виїхати заздалегідь увечері. Та чомусь залишилася переночувати вдома. Зранку її розбудив чоловік: "Наталю, війна розпочалася". Увесь час жінка провела у Лебедині, нікуди не виїжджала.
Її мама була росіянкою за походженням. Та й сама Наталія народилася у Алтайському краї. Досі там живе чимало її родичів.
– Я й сама народилася у рф, в Алтайському краї. Колись я навіть казала, що у мене наполовину російська кров, адже по лінії матері у мене всі росіяни. Але після усіх подій і після спілкування зі своїми родичами… Почалося все з того, що вони взялися мені телефонувати: "Наталю, виїжджай через Казахстан. Ми тебе тут зустрінемо". Питаю їх: "А чому це я повинна виїжджати? Ви напали на нас!"
Однак, розмова не склалася. Найперше - через тітку.
– Коли мамина рідна сестра сказала мені "Путин – самый лучший стратег в мире", я зрозуміла, що там нема з ким розмовляти. А ще у мене в Твері є двоюрідний брат. Знаєте, що він мені заявив? "Ну ничего страшного, ну придем мы… Станете вы опять россиею". Питаю його: "У тебе розум є? Ти історію вчив? Ти мені такі дурниці не кажи". Після цих розмов я їх всіх заблокувала і не збираюся більше розблоковувати.
Але це не єдині біди, з якими довелося зіткнутися олімпійській чемпіонці. Так, багато років тому пограбували її квартиру на Масанах. Однак, на щастя, злодії не змогли прихопити найцінніше - золоту олімпійську медаль та інші нагороди. Як так сталося?
– Щаслива випадковість. Захотіла поїхати до мами у село. Тут якраз зателефонували мої однокласниці, які завжди мене підтримували і всіляко допомагали. "Наталю, привези медаль. Покажи свої ордени", – попросили вони. От я й взяла у село свою олімпійську медаль, орден княгині Ольги ІІІ ступеня, медаль "За заслуги" і поїхала у село. Це, як виявилося, і зберегло мої нагороди. За час нашої відсутності квартиру пограбували.
Нині ж золото Афін у надійному місці. Про сховок ніхто, окрім чоловіка, не знає.
Після тріумфальної Олімпіади у буденному житті Наталія пройшла крізь страшну смугу: згадана крадіжка у квартирі, смерть першого чоловіка, важка недуга матері. А нещодавно - ще й смерть улюбленого тренера. Що допомогло не зламатися?
– Очевидно, це у мене з дитинства. Я – стійка, намагалася триматися і не розкисати. От навіть тепер на початку російського вторгнення. Хтось в істерику падав, хтось пропонував панічно виїжджати. Я не могла так. Мій чоловік 25 лютого пішов добровольцем у військкомат і служить дотепер. Треба бути сильною і не здаватися. А як інакше?
Наталія з чоловіком Іваном Філоненком
"Час Чернігівський" писав про спорсменів із Чернігівщини:
