Тим часом, українці в білорусі дедалі більше скаржаться на утиски місцевої влади. Враховуючи ситуацію, скарги та розповіді носять анонімний характер. Тож, з міркувань безпеки імена таких співрозмовників не називають.
Тим більше, маємо приклад чернігівця Андрія Шмая, який проживав у Вітебську і досі утримується білоруськими силовиками без жодної оголошеної причини за ґратами. А його рідні досі не мають можливості дізнатися хоч про нього - інкогніто-перестороги виглядають незайвими.
Видання «Штодзень Гомель» повідомляє, що з початком повномасштабної агресії російської федерації проти України державні ЗМІ білорусі фактично перетворилися на придаток російської пропагандистської машини.
У багатьох репортажах Україна як держава та її народ описуються зневажливо. Як на цьому тлі почуваються етнічні українці, які є третьою за чисельністю національною групою в Гомелі? Чи змінилося ставлення до українців з початком війни? Видання поспілкувалося з чернігівцем, якмй вже кілька десятиліть живе у Гомелі.
Виявилося, що життя у цьому місті для українців і чернігівців зокрема незавидне. Стрічки під колір прапору України - тут категорично не можна чіпляти ані на авто, ані на сумку.
«У мене зараз дуже вузьке коло друзів, оскільки всі мої друзі розійшлися за останні три роки. Тому розмови тільки з рідними або на роботі з колегами. На роботі відсотків 30 – етнічні українці, з ними можна поговорити по душам. Решта – чи на «телевізорах», чи нічого не говорять про війну, роблять вигляд, що їх це не стосується. Тому я не помітив жодних змін у ставленні в цьому суспільстві».
Переслідування етнічних українців - якщо і відбувається, то не носить масового характеру.
Але гомельчанин зізнається: випадки, коли когось потягли в КДБ - не поодинокі, але, найчастіше - на держпідприємствах, де керівництво володіє інформацією, де є ідеолог, перед яким треба звітувати.
Щодо прапору України, то до нього у білорусі ставлення не краще, аніж у росії. Сам співрозмовник говорить: зняв жовто-блакитні стрічки з машини ще у 2020, ще тоді можна було потрапити за це в адмінвідділ. Тобто, як мінімум, на розмову до силовиків.
«Якби не було родини, я б давно був в Україні. Ніщо не тримає мене тут, крім моєї родини. Звісно, є такі думки: «Коли наша візьме гору, то я дуже сподіваюся, що не соскочить жодна бридота – вони або отримають строк, штраф або «сірий паспорт», який треба запровадити для такого контингенту».
Співрозмовник видання - людина в літах. Він говорить: прояви українофобії в радянські часи у білорусі не мали місце. Нині ж інша справа, на жаль. Расистські висловлювання на адресу українців - теж не рідкість.
«Я проводив багато часу зі своєю українською бабусею. Через це він почувався більше українцем, а потім радянською людиною. В Україні регіональна преса була українською, я читав її з 4-5 років, включно з газетами, перекладач мені не потрібен був. Я згадав, що коли я дивився спорт по телевізору, я завжди вболівав за Українську РСР, коли це були внутрішні спортивні ігри та чемпіонати. Кордону тоді не було, тому різниця між білоруссю та Україною для мене була лише в знаках. За 50 років, що я тут живу, я чув тільки «хахли», але без бажання образити, в одному ряду з «бульбаш» і «москаль». У 1970-1980-х роках до Гомеля приїхало багато людей із сусідніх районів Чернігівської області. Багато українців працювало на залізниці. А на Сільмаші нас було і залишилося чимало – там ми квартиру отримували на півроку-рік, у Чернігові такого й близько не було, і промисловості такої не було, то ми їхали туди, де краще».
"Час Чернігівський" писав про те, як білоруська влада вчиняє з власними громадянами:
