Дарина Прищепа - бойова медикиня 93 ОМБР «Холодний Яр». Що спонукало дівчину долучитись до ЗСУ ще перед повномасштабним вторгненням, чому на фронті вона робить усе, але ніколи не готує їжу, як справилась із власним пораненням – про все це і не тільки дивіться у нашому відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Давайте почнемо з того, як ви взагалі потрапили до ЗСУ. Як це було і коли це було?
- До Збройних Сил України я потрапила в 2020 році. Це було, власне, прийняте мною рішення. Рішення зважене, рішення проговорене і рішення давно заплановане. Тому, як тільки вирішила, що ось вже час, перевелася на заочну форму навчання в інституті, я на той момент вчилася на психолога. І поїхала на співбесіду до командира бригади, щоб отримати саме бойову посаду.
- А що спонукало долучитись до війська?
- Ну, в першу чергу, я народилась і виросла в Броварах. І події Майдану, вони не могли мене ніяк оминути. В мене сестра старша навчалася в Києві, батьки працювали. Тобто, безпосередньо це дуже такий тісний контакт був. Коли мені було тринадцять років, я вже почала розуміти, що, певно, не все так райдужно. Знаєте, як от в дитини буває, типу, трава зелена, квіточки пахнуть, а насправді ще щось відбувається в країні, якісь певні процеси.
І мені стало цікаво. Мій тато завжди дивився новини, але він не така людина, що, знаєте, тупо отак от в екранчик і все, що говорять, я буду там сприймати за чисту монету. Ні, він аналізує ситуацію, він постійно щось вивчає, щось розказує, до нього можна було з питаннями звернутися. І я почала цікавитись політикою. Можливо, на такому більш примітивному рівні, але почала цікавитися, чому так відбувається, а не інакше, за що ті люди стоять і так далі. В сім'ї був гарний приклад, взагалі, шанування героїв, коли почалися перші жертви на Майдані. Батьки класно все пояснили, дали гарний приклад. І, відповідно, я, як дитина, надихнулася.
Я почала розуміти, що якщо настане мій час, то я колись піду. Я пам'ятаю дуже гарний момент, коли ми переглядали, наприклад, новини щовечора. І коли була стрічка втрат, особливо коли почалася антитерористична операція, я завжди вставала і стояла. Мені було важливо постояти, помовчати, почекати. І це якийсь такий був внутрішній поклик. Я завжди розуміла, що так треба.
Коли зростала, я теж зрозуміла, що так, це вже сто відсотків буде щось військове, хоча мені подобалась медицина, до сих пір подобається. Ну, в принципі, я плюс-мінус поєднала ці моменти.
Коли я сказала батькам, що хочу бути військовою, мама відреагувала взагалі так не дуже. Тато стримано, тому що тато завжди знав, що в мене є своя голова на плечах. Тим більше, що тато служить з 2015-го року. Я могла приїхати до нього на службу, я прекрасно бачила, що це. Я бачила не дуже привабливі сторони війська. І, відповідно, я не будувала жодних ілюзій. Я активно готувалась і, зрештою, вже потім пішла безпосередньо до війська.
Я розуміла, особливо, коли вже підросла, це вже коли там був 2018-й, 2019-й рік, що конфлікт, як такий, він почав, принаймні у суспільному сприйнятті, стухати. Все менше говорили, вже ніяких навіть тих хвилин мовчання, я навіть не пам'ятаю, були, не були, але, принаймні, не в такому обсязі. І було розуміння того, що ніякий конфлікт просто так не закінчиться.
Типу, щось буде, буде розв'язка. І це буде або війна, або це будуть якісь перемовини. До перемовин не сильно в нас йшло. Я розуміла, що якщо це буде війна, що буду робити я? Яка буде моя роль в цій війні? Я людина трохи тривожна сама по собі. І я зрозуміла, що для мене краще буде підготуватися і зустріти очі в очі ту війну, ніж бути абсолютно неготовою і просто не знати, що робити в самий відповідальний момент. Тому я перестрахувалася.
- Власне, певномасштабне вторгнення. 24 лютого, 2022 рік. Де застало вас?
- Ми повернулися з ротації. У нас була довга ротація за Волновахою, Старогнатівка. Ми 9 місяців побули на ротації. Повернулись зі ротації, у нас був момент якраз відновлення. Трошки люди у відпустки ходили, трошки відновлення. Ми тільки приїхали, тільки видихали.
Вже на початку лютого почалися ці настрої. Почали говорити за війну. Все активніше нас почали викликати на службу. Могли посеред ночі викликати. І ми зрозуміли, що сто відсотків вже щось буде.
І, здається, 22 числа нас погрузили на ешелон. І ми вже їхали на сумський кордон. Нам спершу сказали, що ми їдемо, щоб стояти на кордоні. Про всяк випадок, звісно. Але так вийшло, що ешелон з технікою йде дуже довго. Це не одна доба. І ми акурат 24 числа приїжджаємо на станцію розгрузки. І у нас війна. І над нами просто винищувачі пролітають.
- У перші місяці вторгнення чим займалися?
- Я була спершу, коли безпосередньо почалась війна, саме в мінометні батареї. Проте у нас в одній з механізованих рот випав бойовий медик за станом здоров'я. І треба був бойовий медик. Типу пріорітетніше він має бути в піхоти, ніж в мінометників. Мінометники це ж таки трошки відтягнуті назад.
Комбат дав наказ, щоб я перейшла в піхоту без питань. Я перейшла в піхоту, я була старшим бойовим медиком піхотної роти. Була одна на всю роту як медик. По самій роботі просто, знаєте, треба бути корисним. Типу робилося все, абсолютно. Це не була суто медична робота, хоча і вона була. Була робота з пораненими. Це була робота з цивільними пораненими. Це була робота як радіотелефоніста. Тому що ти на КСП, ти медик роти. Ти знаходишся на КСП роти. Ти безпосередньо маєш так само сидіти свої чергування на радіостанції. Це було просто. Я їздила на машині, при тому що не мала прав, але такий от мене досвід стався вже на війні. Мені дали стареньку «Паджеру» 98-го року. І я їздила на цій машині, розвозила всяке хлопцем, заряджала радіостанцію, батарейки. Тому що не було тоді ще в принципі у нас ні генераторів, нічого. Треба було крутитися. Тому всього потроху насправді. От все, що можна було робити, робили. Єдине, я ніколи, абсолютно ніколи не готую.
- Чому?
- Це дуже принциповий момент. І навіть на війні, коли ми згодом ледь не вмирали з голоду, я не готувала. Бо це армія і стереотипи. Армія дуже упереджена до жінок. Це факт. Типу, дуже багато людей дуже упереджені до жінок.
І дуже часто жінку асоціювали, в принципі, ототожнювали з готовкою і якимись, типу, паперовими роботами. Я зі всією повагою до людей, які займаються паперовою роботою, тому що зі своїм характером, зі своїм темпераментом я б ніколи не змогла сісти і отак от робити постійно цю роботу. Але мені було принципово, щоб це на мене не навісили.
Тому що в мене був досвід.У мене було багато знайомих дівчат, які там десь раз приготували, все, її на кухню відправили. Десь раз вона там щось якісь документи поробила і командир їй постійно так, роби той документ, роби той, а тут вже й на позиції не їздь, тут вже займається суто документацією.
І я дуже боялася, що мене захочуть з позиції закинути кудись більш в тил. Тому що я одразу йшла з думкою, що я хочу бути безпосередньо на фронті, безпосередньо виконувати бойові задачі.
Дарина Прищепа: "Навіть на війні, коли ми згодом ледь не вмирали з голоду, я не готувала"
- Про жінок в армії я хотів пізніше питати, але якщо ви вже згадали, ви, власне, з чимось ще таким, знаєте, інакшим ставленням, ніж до чоловіків, стикалися і що це було?
- Так, звісно. Найперший момент у мене був такий, я не буду називати навчальний центр, де я проходила свою базову військову підготовку. Проте був момент такий суперпоказовий. Нас 120 людей, базова військова підготовка, 80 чоловіків, 40 жінок. І у нас кожен вечір має бути фізо. І жінкам кажуть: ви не ходите. Типу, я така, чому? Типу, в сенсі. А виходить так, що в нас тоді якийсь закон був, що жінки, які, наприклад, працювали також десь в навчальних центрах і так далі, вони не обов'язково мали проходити КМБ. Тобто, вони там вже якийсь певний період працювали і тут їх відправили на КМБ. І ось цих жіночок була переважна кількість, тобто, не бойових. Ну і вони десь там комусь щось поклопотали, що от ми не будемо це робити. Нащо воно нам треба. А дівчата і я, в тому числі, які йшли на бойові посади, ну це невід'ємна частина підготовки для мене. Ну як без цього? Не може так бути. І нам дійсно, нам прийшлося писати заяви, нам прийшлося декілька днів прям конкретно сваритися, йти наперекір нашим командирам. Хоча ми тільки потрапили в структуру, ми ще молоді, зелені, і мені тільки 19 виповнилось.
І ти мало того, що потрапляєш в нову структуру, абсолютно в нове життя, я б сказала, ти ще й маєш одразу вступати в якісь конфлікти. Тому це було складно, але ось такий як яскравий приклад
- Якщо про поранення говорити, найчастіше з чим стикалося?
- Осколкові поранення. Само собою, так. Це осколкові сто відсотків. Це і цивільне населення, і військові. Так було і до повномасштабного вторгнення, тому що в мене, коли була ротація, я вже мала досвід, в мене було 5 поранених, а це, знаєте, для 2021 року, типу, всі ж вже думали, що війни немає, вже все добре, а насправді були і 200, і 300, все ж це було, просто про це не так говорили. Знали більш вузькі кола, ось і все. Тому так, осколкові. Але буває по-різному, насправді.
- Ми поза камерою спілкувалися, ви казали, що теж були поранені. Можете розказати, як це сталося?
- Так, я була поранена, це було 20 травня 2022 року. Моя рота, я тоді була старшим бойовим медиком в піхотній роті, моя рота йшла в наступ. Тоді були дуже смішні дистанції, в принципі. Там такий був дуже цікавий наступ, типу, посадка, посадка, і там дистанція реально 100 метрів. Не більше. Тобто все дуже щільно було.
Ми туди під'їхали. Єдине, що я взагалі не мала туди йти, тому що медик, особливо якщо це медик роти, він може бути на евакуації, але він не має йти в бій.
Але я чомусь тоді, не знаю, так треба було, можливо. Я прям дуже вперлася, дуже свого командира так, ну, ледь перед фактом поставила, що, в принципі, не варто робити зазвичай, але так було. І вирішила поїхати.
У нас їхала на прикриття БМП-2. Там у нас механік БМП-2 і наводчик. І ззаду десант.
І я кажу, я поїду як медик, ну, раптом що, можливо, там, ну, медики не зможуть вивезти, ми вивеземо перші. І ось ми поїхали в цьому складі. У мене 18 травня було День народження і у нашого наводчика якраз цей день був День народження. І ми собі там у БМП сиділи.
Почався безпосередньо штурм. Хлопці з однієї посадки вийшли в іншу посадку. І по нам почали дуже-дуже активно працювати. Ворог таким чином намагався якось нас подавити.
А в нас БМП, ну, це дуже велика така махіна, скажем так. І вона стоїть в посадці абсолютно незамаскована. Ну, відповідно, ми стали дуже жирною ціллю. Пріоритетною. І почали по нам працювати. Десь години три воно якось всьо навколо, навколо, навколо. Тобі нема куди дітися. А потім на нас поклали пакет х «Граду». Ось.
І в мене механік, він був, сидів в самій «бесі». Він впав назад. Його сама броня прикрила. Наводчик теж якось впав. А я коли падала, то в мене позаходили осколки. З правого боку, ну, відповідно, контузія. Ми всі були контужені. І потім ми забігли з ними всі дружно в сміттєву яму кацапську, сиділи там. І чекали, чи вб'є, чи не вб'є. І, зрештою, я в той день взагалі думала, що я саме невезуча людина в світі. Тому що ми так просиділи декілька годин.
Прибіг мій командир взводу. У нас там почалася певна дискусія. Але мені було дуже погано. Моя там кров не так сильно йшла. Але я розуміла, що тут і прививку треба робити. Тому що, ну, столбняк ніхто не відміняв. І, типу, в принципі, погане дуже самопочуття. І він вирішив мене вивозити. Я була відповідальна за радіостанцію. Ми передали радіостанцію. Медики сказали, ми не поїдемо, стріляють. Типу, ждіть.
Хлопці мої там, ну, блін, ну, ти перша з усієї роти поранена. Ну, типу, почали з таким приколом. І коли мій командир вирішив мене вивозити, ми їхали на «Лендровері» старенькому, ми почали рушати, і ворог провів дистанційне мінування, і ми наїхали колесом на міну. І я була поранена вдруге в той же вечір.
Я встигла підтиснути коліна, але мені вибховою хвилею зламало п'ятку. Знову ж таки, контузія, трошечки осколки від самої вже машини. І вже тільки потім мене евакуювали. Ось таке було поранення. Знову ж таки, хлопці сказали, що на штурм більше не візьмуть, тому що я все рівно вилітаю перша, нащо я їм треба.
- Поранення щось змінило у сприйнятті війни у ставленні до бойових дій, до служби?
- Так, спершу, після повернення після поранення, було дуже страшно. Був якийсь такий нераціональний, неконтрольований страх, десь якісь прильоти, десь взагалі зайвий шум. Одразу була реакція, ти завмирав, ти губився, ти не знав, що робити.
Але це було досить природньо, я розуміла, що так буде. Це адаптація. В мене вже були мої побратими, які пройшли цей етап, які ділилися своїми враженнями, як це відбувається. Тому загалом я була до цього готова.
- На якому напрямку ви зараз служите і яка взагалі там обстановка?
- Зараз служба на Донецькому напрямку. Обстановка у нас, м’яко кажучи, не дуже. Ми стараємось, дійсно стараємось. Проте це дуже складно. Ми так само несемо втрати. У нас є велика нестача по людях. Це факт. Не можу сказати якусь супер експертну думку, але це дуже складний період. Тому що ворог постійно модернізується, ворог постійно вдосконалюється. У ворога дуже великі фінансові і людські ресурси. Ми, на жаль, не можемо похизуватися чимось схожим. І дуже часто ми маємо своїми зубами виривати якісь малесенькі пріоритети в певних ситуаціях. В принципі, ми бачимо дуже великий спад і волонтерський спад, на жаль, і суспільний спад стосовно взагалі відношення до війни. Дуже часто це якісь потреби, які закриваються дійсно з власних кишень. Типу там у нас квадроцикл, ми тільки його купили, у нас пройшов тиждень, він уражений. Все. Квадроцикла нема, квадроцикл треба. І де ти візьмеш ці гроші? Відкриваєш збір, він тягнеться місяць-півтора. Ти маєш просто збирати общак з бойових і купувати собі квадроцикл. І це постійна ситуація з багато чим, насправді. Тому іноді це сильно дизморалить. Дійсно, що можна зауважити, дуже багато військовослужбовців на даному етапі війни дуже задезморалені, дуже їм важко.
Тому що коли раніше був такий суспільний підйом, хлопці, які прийшли, ви знаєте, це ж, типу, дуже часто армія, в принципі, зріс суспільства. І ти, коли приходиш до війська, ти особливо, на початку війни, ти відчував себе особливим. Ти такий, блін, ну, люди тебе бачать, посміхаються, думаєш, Боже, круто. Ну, ми всі ж такі, трошечки герої всередині себе. І саме це відчуття дуже надихало. Воно спонукало працювати все більше і більше.
- Наскільки вистачає, чи не вистачає, саме бойових медиків?
- З бойовими медиками в нас, загалом, ситуація досить цікава.Сказати, що в нас нема медиків, я не можу. Медики є. У нас дуже класні, потужні медики, які постійно розвиваються, які класно виконують свої задачі.
У нас була дуже велика проблема, особливо під час бахмутської кампанії, коли було нераціональне використання бойових медиків. Коли дуже часто у нас майже по всіх бригадах, хто брав участь, саме в тій кампанії, у нас була дуже велика просадка по медиках, бо дуже багато медиків загинули в Бахмуті. Це були евакуації, прямо, безпосередньо, з-під обстрілів ворога. Це були ось такі постійні ризики, дуже часто невиправдані ризики. Після того почали вносити якісь закони, якщо вище освіта, ти вже не на фронті, ти маєш бути тільки десь в тилу.
Зараз непогано, але все-таки, знаєте, це та професія, у якій дійсно потреба є. Бо я пам'ятаю, знову ж таки, початок війни, коли я була один медик на всю роту, хоча в мене мало бути ще три бойових медика, і в кожного бойового медика має бути два санітара-стрільця. Тобто розуміємо, наскільки має бути об'ємніший штат медиків, а от він був такий, як був.
Дуже часто на посадах медиків люди, які не мають медичної освіти, загалом, як і я. Тому зараз потрібні насправді всі посади. Я не можу виокремити безпосередньо медиків, але це, звісно, також треба. Але ви знаєте, тут іще такий момент якості, а не кількості. Медик має бути, навіть якщо це буде медик підрозділу, який не буде безпосередньо виїжджати на позиції, але він дуже класно навчить своїх бійців працювати з якимись критичними станами, знову ж таки, самодопомозі, взаємодопомозі, то це буде, певно, навіть краще, ніж якщо буде один медик, який поїде на позицію, і його не стане.
- Якщо людина хоче потрапити до вас у 93-ю окрему механізовану бригаду «Холодний Яр» чи загалом у Збройні Сили саме медиком, можливо, є якісь поради, до чого варто готуватися, що робити?
- Ну, в першу чергу, це психологічна складова, однозначно. Варто розуміти, що, в принципі, війна - дуже складне явище. А бути бойовим медиком на війні - це бути людиною, яка не має права на слабкість. Це факт. У моменти, коли всі посиплються, ти маєш бути зібраний. У моменти критичних ситуацій ти маєш бути зібраний. Ти маєш вміти свої емоції повністю прибрати, вивести на перший план дисципліну, свій професіоналізм, відпрацювати, а потім вже є час на жалі, на аналіз цього всього, що відбувалось.
Тому психологічно точно не всі готові бути медиками. На щастя, у нас зараз армія стала більш, скажімо так, гнучка. І, відповідно, якщо ти прийшов на посаду медика, але потім зрозумів, що це точно не твоє, у тебе є можливість перевестися на якусь іншу посаду. Перед тобою розкритий дуже великий горизонт. Це дійсно правда. І, наскільки я знаю, це зараз в усіх бригадах практикується.
Стосовно підготовки психологічно. Психологічно ти не підготуєшся сам. Ти ж не знаєш, до чого готуватися. Ти можеш готуватися чкільки завгодно, але ніколи не будеш готовий. Це правда. Проте тут просто треба адекватна оцінка людиною самої себе.
Ми люди дорослі, ми розуміємо, що діти в нас не йдуть воювати. Безпосередньо ти маєш сам собі задати питання, як ти реагував по життю на якісь певні ситуації, наскільки ти вмієш зібратися, який в тебе темперамент, яка в тебе реакція на стресову подію. Ти маєш це все проаналізувати..
Страх крові якщо є – це також дуже погано. Хто б що не казав, можливо, хтось переборює, але все ж, ну, можна розглянути щось інше. Не обов'язково ж бути безпосередньо бойовим медиком.
Насправді зараз дуже багато курсів безкоштовних. У нас люди просто дуже люблять сказати: «а от мені в руки турнікет не дали, до мене не прийшли, мені не розказали». А це проблема, тому що ви самі, в першу чергу, маєте бути зацікавлені в цьому. Навіть не так, як військові на перспективу, як просто цивільні люди. Ви маєте розуміти, що прильоти зараз всюди. Зараз вся країна - поле бою. І ніколи не знаєш, де тебе воно дістане. Тому треба вміти надавати хоча б базову медичну допомогу. І таким чином готуватися.
Літературу треба читати обов'язково. Багато треба читати, багато вивчати. І обов'язково для медиків треба бути готовим до постійного самовдосконалення. Тому що медицина потребує оновлення знань.
***
З ПИТАНЬ РЕКРУТИНГУ ДО 93 ОМБР:
+38 (066) 065 10 21
***
Час Чернігівський писав про таке:
