43-річний Юрій ЧЕРЕДНИК та 42-річна Наталія БІЛОУС живуть у Деревинах на Городнянщині. Село — на кордоні з білоруссю. Раніше там був спрощений пункт пропуску, до «сусідів» можна було пройти пішки. Зараз закритий.
Родина живе на краю села в будинку площею 50 квадратних метрів. Юрій вдівець, Наталія розлучена. Чоловік запропонував жити разом два роки тому.
З колишніми прожили по 20 років
У будинку тепло, навіть мухи ожили. Найменші діти кубляться в найбільшій кімнаті. Хто лежить, дивиться мультики, хто малює, хто в телефоні.
— Разом з початку вторгнення, — розповідає Наталія. — Ми з одного села. Знайомі давно.
Від колишніх чоловіків у мене дев’ятеро дітей. Прожили з ним 20 років і більше не витримала, п’ять років тому подала на розлучення. Пив, бив, — неохоче ділиться жінка. — Нічим з дітьми не допомагає. Відмовився дати дозвіл на виїзд дитини в Іспанію на відпочинок. Вплинув староста.
Юра виховує чотирьох дітей покійної дружини і спільного їхнього сина. Двоє діток у нас спільні.
— Ми також з дружиною прожили 20 років. Померла від «ковіду». Ускладнення дав цукровий діабет. Забрали в лікарню, але не врятували, — додає Юрій. — Тоді, у пік епідемії, у 2020 році, ми всі перехворіли.
— Не лякала така кількість дітей в одній хаті?
— Юру лякала, — сміється жінка. — А мене ні. Окрім наших дітей, старша донька може ще й онуків привезти. У мене їх п’ятеро. Тимофій, Емілія та Даніїл поки живуть у нас.
— Я боявся залишитися один. І з дітьми одному важко, — каже чоловік.
Наталія та Юрій не ділять дітей, усіх рахують спільними.
— Найстаршому — 23 роки. 23 листопада закінчив київське будівельне училище, — починає перераховувати Юрій. — Діма. Я його з двох років ростив. Два Артеми вчаться в Чернігові. Один мій, буде маляром-штукатуром. Другий електрик, Наташин. Їм по 16 років.
— А ще в нас є дві Віки, — додає Наталія. — Школярки. Їм по 14 років. Аліні — 11 років. Це чоловікова донька. Анжеліці — 10, Сніжані — шість, це мої. Зоряні і Владику — по п’ять. Владик чоловіків. Хто там у нас далі йде? Мілана. Їй три.
— Вона чия донька?
— Народила її, коли була у відносинах з іншим чоловіком. Але життя теж не склалося. Тимур і Домініка — наші спільні, — показує на хлопчика, який бігає по хаті в підгузку, і на доньку, яка спить у люльці-гойдалці. — Найменшій три місяці.
— Як починається ранок з такою кількістю дітей?
— Запитайте краще, як закінчується день, — сміється чоловік. — Зранку в нас спокійно, бо всі сплять.
— Ідеальний ранок у вихідні, — додає Наталія. — А от лягти спати можемо і о дванадцятій ночі. Хоча вкладатися починаємо о десятій вечора. Один їсти захотів і за ним інші по черзі в кухню йдуть. Дві години перед сном хочуть то їсти, то пити, то малювати, то терміново пазли поскладати.
У школу всі збираються швидко. П’ятеро наших дівчат ходять до школи. А садочок з ранку і до ранку вдома, — сміються. — У селі немає.
Із «Москвича» пересіла на «Ладу»
Біля двору стоять дві «Лади» 99-ї моделі.
— На синій їздить дружина, червона — моя, — пояснює Юрій.
— До цього я їздила на старенькому «Москвичу-412», — пояснює Наталія. — У чоловіка була «сімка». Минулого року отримали виплати від «Червоного Хреста». Старі машини продали, новіші купили. Найдальша поїздка була до Львова. Спочатку відвезли дівчат. Повернулися. Через тиждень посадили в машину хлопців, повезли. Діти відпочивали, ми возили. Путівки дали за програмою «єВідпочинок». Давали по 14 тисяч гривень на дитину. За цю суму треба було купити путівку.
Кілограм цукру — на день
— Хто готує їсти?
— У нас на цьому процесі Віки, молодші. Я допомагаю. Середні можуть омлет зробити, грінки підсмажити. Хоч дітей і повна хата, але їдять не дуже багато. Порції, як у ресторані, — сміється жінка. — Борщу на раз варимо шестилітрову каструлю. Макаронів нам треба кілограмів 15 на місяць. Цукру йде багато, кілограм на день. Інших круп — гречки, рису — від п’яти до семи кілограмів на місяць. Їдять усе, що приготуємо, не перебирають. Картоплі — безліміт. Смажена буває кожного дня. По три сковороди мінімум. Дорослі починають, менші захотіли.
— Городу під неї 50 соток, — підхоплює господар. — На їжу. Соток 20 під морквою, буряком, іншими овочами. Обробляю все своїм трактором. На город виходять і дорослі, і малі. Прибирають у хаті всі, привчаємо до порядку.
— Прання багато?
— Працює дві пралки. Улітку на вулиці на пів саду речей сохне. Зараз думаємо про сушку, бо висихати не встигає.
— Де чиї речі, кожен знає?
— Так. І я, і малі. Сніжани, Зоряни, Емілії — в одній шафі. У хлопців окремо складені. У нас проблеми тільки з шафою, на всіх не вистачає.
— І місця немає, де нову шафу поставити, — додає Юрій.
— Хочемо розширити житло. Місця мало. Для старших дівчат — окрема кімната, — роблять екскурсію. У невеличкій кімнаті двоярусне ліжко, комп’ютерний стіл. На стелі новорічна гірлянда. — Середні сплять у прохідній кімнаті, — показує на двоярусні ліжка, які стоять один біля одного. Менші — у залі, а найменші поки з нами. У тісноті, але в кожного є своє місце.
Пішли чутки, що хочуть у селі закрити і школу. А нам без цього нікуди. Дистанційно вчитися важко. Поки старші за ноутбуком, менші липнуть, заважають. То ручку, то зошита зі столу тягнуть.
Улітку зверталися до Андрія Богдана, мера Городні. Він запропонував пусті будинки під Городнею. Але там немає ні школи, ні садочка, треба возити. Що тут село, що там село. У місті я все облаштував би для комфортного життя.
Кумів пів села
— Удома постійно не сиджу. 15 років зимою працюю кочегаром. Підробляю на будівництві. Робив у Києві дахи на котеджах. Було три корови, зараз одну залишили.
— А я майже пів життя — мама в декреті, — сміється Наталія. — Трішки працювала продавчинею в магазині. І трішки — у колгоспі.
— Горілки не п’єте?
— Мені ніколи. Був період, пиво пив, — чесно каже чоловік. — Зараз зовсім не вживаю. До великої війни ще і курити кинув. Оце почав. Після перемоги знову кину.
Зліва направо: Владик і Зоряна з Юрієм, який тримає Тимура, та Наталія з Домінікою
— І так багато діток, як наважилися на спільних?
— Захотіли. Щоб відносини були міцнішими. Наймолодшу ще плануємо похрестити. З хресною трохи легше, а от із хресним важче. Будь-кого брати не хочемо. Кумів у нас пів села, як не більше. Куди не кинься — усюди кум чи кума.
Кожного місяця день народження. Улітку простіше — на вулиці столи ставимо. Відра м’яса на шашлик і малувато буде.
— Сніжано, як ми святкуємо? У тебе нещодавно був день народження, — запитує доньку.
— Торт був. Шоколадки, мандарини, помада, обручки, лялька, — перераховує подарунки.
— Думаємо, де встановити ялинку, — розповідає Наталія. — Мабуть, буде у дворі. У хаті місця мало.
І цукерковий період був
— З такою кількістю дітей квітково-цукерковий період був?
— Більше цукерковий, — дивує Наталія.
— Дружина любить «Арахіс».
— «Ромашку», — поправляє жінка.
— Розписатися плануєте?
— Усе відкладаємо до перемоги, — каже Наталія.
— Та нічого ми не чекаємо, — рубає з ходу Юрій. — Як буде хороший момент, тоді і розпишемося. Щастя ж не в цьому.
— Виплати як багатодітним платять?
— Так. Дружина на своїх отримує окремо, я окремо. Але бюджет один. На кожного члена сім’ї по три тисячі гривень на місяць не виходить. Якщо одружимося, як будуть нараховувати виплати? Ми не цікавилися. Бо головне наше завдання — знайти житло там, де є школа і садок.
Коли в хаті дуже гучно, виходжу на вулицю, у двір, — додає Юрій. — Трішки походжу, видихну.
— Хотілося б частіше виїжджати хоча б у Городню чи Чернігів. Але дорога не дуже хороша.
— Сестричка прокинулась, — біжить до Наталії онук Тимофій.
— Вона взагалі-то твоя тітка, — пояснює жінка. — З тим, що Тимурчик їхній дядько, звиклись, а от, що найменша — тітка, прийняти ще не можуть.
«Хочуть у Городню»
— Родина неординарна, — додав Андрій БОГДАН, голова Городні. — Навіть унікальна. Але статус такий, як і у всіх ,— багатодітна. Був у них удома. Діти виховані. Батьки непитущі. Поганого про них нічого не можу сказати.
Але жити всім у тій хаті важко. І якщо давати хату, то не маленьку, а мінімум, на 100 квадратів. Вони до мене зверталися, хочуть у Городню. Готові зробити ремонт своїми силами. Бюджетне приміщення знайти можна. Але перевести із нежитлового в житлове, треба робити проєкт, перероблювати документи. Це і гроші, і час. А якщо не ввести в експлуатацію, не отримуватимуть ні пільг, ні субсидій. Буде скандал.
— Ходять розмови, що в Деревинах планують закрити школу.
— Є офіційний лист із міністерства, що школу в Деревинах треба закривати. Тим паче, дорога до села бачили яка?
Пропонували їм житло в Дібрівному, під Городнею. У селі є школа. У садочок можна їздити в сусідній Смичин, за два кілометри. Пропонував і в Хрипівці. Межує з Городнею. Звідти і в школу, і в садок, і на гуртки в Городню їздять або батьки возять. Аби придбати хату в Городні, на таку квадратуру, обійдеться в 20 тисяч доларів, не менше. А нам сьогодні ще треба переселяти тих, хто живе на кордоні, де стріляють. Купуємо хати в селах, бо в Городні дорого. Про них я пам’ятаю. Як тільки щось підходяще підвернеться, одразу запропонуємо.
Авторка: Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото автора
- 25-річна Анастасія із Сосниці - мама пʼятьох дітей
- На Чернігівщині зять і теща поженились і ростять дітей
- До Городні з Луганщини через Львівську область: історія багатодітної родини біженців, які мріють повернутися додому
