59-річна Катерина Богомазюк з Великої Дороги, що на Ніжинщині, взяла під опіку п’ятьох онуків, дітей молодшої доньки Юлії. Їх мати зараз під слідством.
Все пішло шкереберть
Чоловік Катерини Леонідівни помер у грудні минулого року. Тепер жінка ростить і виховує п’ятьох неповнолітніх дітей сама. Але старші підростають, допомагають. Всі разом, ще з дідом, пережили окупацію в селі.
Хата Богомазюків — це кухня і кімната плюс невеликий коридорчик-сіни. У кімнаті розкладний диван і два двоповерхові ліжка. Ще один диван-ліжко в кухні. Є телевізор, шафа-купе. Катерина Леонідівна марно намагається присунути половинку розсувної системи дверей, які зламалися.
— Мабуть підшипник полетів. Нема хазяїна, дак все валиться, — бідкається жінка.
Всі дитячі речі в невелику шафу не поміщаються. Тому складені або висять, — у кого як, — на спинках стільців, на бильцях ліжок, просто ліжках. Якщо врахувати, що кімната одна і тут проживає п’ятеро дітей, то порядок близький до ідеального.
Катерина поки що вдома сама. Четверо менших дітей в школі в Безуглівці. Школа у Великій Дорозі після бойових дій не працює. В сусіднє село возить шкільний автобус. Старший внук Артем навчається в Ніжинському аграрному ліцеї.
— Діти доглянуті, не голодні, не розбишаки. Школу не пропускають. Катерина Леонідівна дуже за них переживає. Як вона їх під час окупації оберігала, ховала, з села виводила — згадує староста села Катерина ПОДОЛЯНКО.
В хаті є піч з грубкою, топлять дровами. Газ для плити — у балонах.
Випраний одяг різних розмірів сохне на мотузках на вулиці, в кухні і в кімнаті.
— Своїх дітей в мене двоє, — вимикає телевізор Катерина Леонідівна. — Старша дочка, 36-річна Маргарита — в Ніжині. Заміжня, працює на меблевій фабриці. У них там свій будинок, двоє дітей — Катя і Саша.
А всі ці п’ятеро, що зі мною живуть — діти молодшої дочки Юлі.
Зараз 33-річна Юлія Гончарова у СІЗО в Чернігові. Підозрюють що видурювали в людей гроші по телефону.
— Рита після школи зразу пішла на роботу. А Юля — вчитися в Ніжинське ПТУ. Покинула. На роботу пішла чи ні. Наче працює, а я ж за нею не їздитиму, повнолітня. У мене теж робота була — а зерновому складі, на станції. Від нас кілометри за три-чотири через поле станція Лосинівка. Туди зерно звозять, вантажать, відправляють. Є невелике поселення при станції, — перекладає з місця на місце дитячі речі жінка. — Юля заміж вийшла. Розписалися. Сергій, з Пальчиків, що на Бахмаччині, трохи старший. То у них жили, то тут хату знімали. У 18 років вона народила Артема. З чоловіком сваритися почали. Їздили то в Бахмач, то назад. Сергій став пити, билися. Я намагалася розборонити. Губу он розбив, наскрізь, — показує рубець над верхньою губою Катерина Леонідівна. — Врешті я її з дітьми додому забрала. Вже тоді Віка була, а вдома Софія народилася.
А тоді все шкереберть пішло, — важко спускається на край кухонного куточка голова сімейства. — Юля не в ту компанію попала. Уже вона була з іншим чоловіком. Десь в Броварах.
Кажуть, Юлія була при нападі на таксиста. А, може, навіть брала участь.
— Не знаю нічого. Я на суди не їздила. — відмахується мати.
Півтора року Юлія пробула за гратами.
— Виправдали її, — твердить мати.
Мануель народився в СІЗО
— Ну, сварилась я з нею, а що толку. Поки вона десь пропадала, діти зі мною були. Малі зовсім, старший ще до садочка ходив. І ми з батьком позбавили дочку батьківських прав. Я взяла всіх трьох під опіку. А за що їх було годувати? — чомусь виправдовується Катерина Леонідівна. — Мені тоді на роботі сказали: «Леонідівно: або робота, або діти». Довелося звільнитися. Малим наварити треба, попрати, дивитися за ними. Чоловік ще працював сторожем. Потім вийшов на пенсію, була мінімальна, дві триста.
Ми подали заяву на позбавлення батьківських прав, бо іншого виходу не бачили. Юля образилася на нас. Але вона і до в’язниці з ними не сиділа. Місяцями не було. Приїде-поїде.
— Гостинці дітям привозила?
— Коли привозила, коли ні. Юля була вагітна, коли її посадили. Мануель народився у Києві в СІЗО. Я їздила його забирати семимісячним. Спочатку вона його віддавати не хотіла. Але туди треба були суміші, дитяче харчування, вітаміни. Нема за ґратами такого харчування для породіль, щоб вони груддю годували. Якесь дитяче харчування дають, щось пересилала я. Але дитина там взаперті. Мами з дітьми утримуються в окремих камерах. Малий травички не бачив. Зателефонувала вона мені: «Забирай».
Я до семи місяців внука не бачила. Не так все легко. Стільки документів довелося зібрати. Оформила тимчасове опікунство.
Купили старшим внукам хату
Коли її випустили, приїхала додому. Худенька така. Хлопчик менший був уже до двох років. Не взнав її, звичайно. Коли трохи роззнайомилися, забрала малого і пішла з ним у дідову хату. Із соцслужби нагадали, щоб приїхала у Бахмач і поновила батьківські права на Мануеля. Всі діти на обліку там стояли. Не поїхала. І дитина ніби у повітрі зависла. Нічия.
Троє старших були прописані у времянці в Пальчиках Бабуся по батьку якось всіх дітей повиписувала і времянку ту продала. І ми з дідом купили за дитячі гроші цю хату для старших дітей. Ми в іншій тоді жили. А звідси і в школу ходити близенько. Школа у Великій Дорозі ще працювала до війни. І садочок поряд. Центр. Ми зробили простий ремонт, поклеїли шпалери і перейшли всі сюди. Внуки прописані тут, це їхня хата.
Новий чоловік — нові пригоди
Юля з Мануелем поселилися окремо. Посиде, зірветься, малого мені привезла, сама кудись поїхала.
Юля зі своїм новим чоловіком купили хату на станції, прописали там Мануеля і Кирила. Кирила народила вже від Олега. Він з Луганщини, познайомились по інтернету. Приїхав і залишився. Може і нормальний, як батько. Але дітей ні він, ні вона не гледіли, шлялися. Я просила — нічого не доходе.
Мануель майже постійно жив зі мною.
Мені прийшов лист з соцслужби, що дитина не може бути нічия, хтось за неї має нести відповідальність. «Або беріть під опіку...». А де я дінусь? Все одно я його одягаю, годую за ці дитячі гроші, що вже йдуть. І десь півтора роки назад як оформила опіку. Юлю на суди викликали. Ми їздили з дідом, а вона ні.
Минулого літа щось вони там з Олегом у Києві вкрали. Її забрали на залізниці, коли сідали в електричку. А його потім. Він ще телефон встиг у когось поцупити. Приїхав, сказав мені, що Юльку взяли. І днів через два за ним теж прийшли.
Кирил теж у мене жив, бо вони ж постійно у роз’їздах. То казали, що на роботу кудись їздять. «Ну, ведіть сюди, раз на роботі». Коли батьків забрали в СІЗО, років п’ять найменшому було. Їх автоматично позбавили батьківських прав. Зараз вона в Чернігові в СІЗО, він у Києві.
— У мене доходу зовсім ніякого, — журиться Катерина. — І чи пенсія буде. Коли оформляла опіку, в Білому домі (так називають будівлю адміністрації в Ніжині) сказали, що йтиме стаж. 13 років була спокійна. А оце пішла перепитати про пенсію, аж мені стаж не йде. «Якби діти чужі або всиновлені, — кажуть, — то інша справа, а свої внуки — ні». Стажу років 10 тепер не вистачає. А як я власних внуків буду всиновлювати? — дивується такому повороту. — Пенсію, казали, можуть дати тільки соціальну.
У діда мінімалка, вся йшла на лікування. Рак. 10 років це тягнулося. Вирізали частину кишківника, різали нирку, а то вже на хребет дало.
Останнім часом доглядати треба було його.
«Я ее все равно найду»
Проснулися вранці, а на дорозі танки стоять, — згадує лютий 2022 року Катерина Богомазюк. — Малі у вікна дивляться, в ми виходимо на вулицю — точно танки!.. А на них солдати з автоматами сидять.
Їм сухпайки на пару днів давали. Спершу носили і нам. А нащо воно мені нужно? Картопля є, їсти є що. Положить отам під хатою, воно лежить. Сонце гріє сухпайки ті. Якісь каші з м’ясом, тушонки.
Уже потім було таке, що їсти не було чого, бо магазин наш не працював. Вони його розгромили і розграбували. Кафе також.
У нас їсти просили. Дала картоплі, а де дінешся, якщо він з автоматом просить.
А тоді по хатах як кинулися. У сусідки свиноматка з поросятами такими гарними була. Так вони порося пристрелили, на плече і далі пішли. Дивлюся у вікно, — несуть через городи. Ганяли тут по селу, як собаки.
А вночі як знялася стрілянина. Вони стояли отам на тракторній бригаді і стріляли по хатах. Казали, що по дронах, та нам від того не легше.
Дітей на вулицю не випускала, особливо дівчаток ховала. Кажу, «і не виглядайте, там солдати постійно ходять». Сидимо з дідом на лавочці вдвох, аж підходять. Вони спершу як приїхали, думали що їх тут чекають. Дід мій до них: «А хто вас сюди звав? Чого ви сюди приперлися?». «Вас пришли освобождать от Киевской хунти». А дід своє: «Ми тут самі в себе розберемося. Йдіть звідки прийшли». Я на нього тихенько: «Закрий рота. Ти з голими руками, а він з автоматом».
Один з них до Віки, старшої онуки, унадився. Танкіст, сухпайки приносив дітям. Я йому: «В нас все є. Не в хату!» У нас там сіткою загороджено в дворі, туди клав. Ми з дідом не пробували. Діти раз чи два подовбали трохи, коли нічого, крім картоплі, не було.
А тоді він Віку побачив. Вона в мене така гарна, розвинена. І не скажеш, що 14 років. І той як учепився до неї. Приходить через день-два, лазить тут.
То раз прийшов обстрижений. Казав, їздив під Вишневе на танку, його там підбили. Мо’ волосся пригоріло, не знаю. У Вишневому у них база була.
Я весь час за онукою слідом ходила, вона ховалася. Не молодий, вже йому років 40. Сашею назвався. Набивався в кавалери, твердив: «Она мне нравится, она мне снится». І сусідці казав.
Якось той Саша, танкіст нажерся і вперся в нашу хату. Віка сиділа на дивані, а він бухнувся перед нею навколішки, взяв за руки. Я злякалась, кажу: «Віка, йди дрова внеси». А він п’янючий. «Я для тебя все сделаю», — розривається. Мене вже теліпає. Я її третій раз за дровами посилаю. А той не пускає: «У вас мальчики есть. Пусть идут за дровами». Я її за руку: «Це моя онука і я їй буду казати, що їй робити». Забрала, вискочили з хати і я їх з Сонею в погріб бігом поховала. А танкіст ходив всюди, шукав її. «Где Вика? Я ее все равно найду!». У погріб заглядає, а там тільки я. Дівчата заховалися. У погребі перегородка до верху для дрібної картоплі, вони туди забилися. А тут поряд через хату теж їхні солдати стояли. І один якийсь, Льошка його звали, прийшов на галас: «Що у вас тут за крики?». Перелізли через сітку, забрали свого танкіста, одвели кудись убік.
Я зателефонувала Юлі. Вона жила на станції, росіян у них не було. Назавтра прийшла і забрала всіх п’ятьох до себе. Коли йшла сюди, попередила, що забиратиме дітей. Її пропустили.
Нам сказали, що наші планують наступ. І хтозна, що тут творитиметься. На станції бочки з газом. Мали заправку робити. І туди ще завозять і солярку, і всяке інше. Думаю: як вибухне! Ми додзвонилися до Юльки, щоб вивела дітей назад.
Прокидаєшся — курточки мокрі
Кажу: «Дід, поїхали куди-небуть!». І пішла до їхнього російського начальника просити, щоб нас з дітьми пропустили через блокпост. Дав пів години на збори. Сусідка наша теж виїжджала. Вона в Ніжин, ми в Талалаївку. Росіяни бігали, солдати з хатів повиходили, танки свої вистроювали вже, машини туди з’їжджаються. Це було в останні дні березня.
Ми поїхали в Талалаївку (село під Ніжином, центр громади). Випустили нас, правда. П’ятеро дітей, я шоста, дід сьомий. Їхали всі дідовим москвичем. З Талалаївки нас направили в Безуглівку. У підвал школи. Це зараз там зробили ремонт гарний. А тоді воно було не підготовлене. Матраци просто на землю покидали. Ковдри з дитсадка дали. Сирість, холод, вода капала. Вранці встаєш — курточки мокрі. Дід почав кашляти. Ні їсти приготувати, ні погрітися. Продуктів люди трохи позносили, і ми у магазині в Талалаївці купували. На вулицю виходити не можна, а діти гуляти хочуть. Весна, сонечко. Меншому, Кирилу, чотири роки всього було.
Дід поїхав додому у розвідку. Все нормально. Повернувся за нами. І як їхали додому, колону російських танків зустріли дорогою. Злякалися, думали, зараз розстріляють нас. Та обійшлося.
Коли виїжджали, все своє хазяйство повипускали. Курей, свиню, кіз. Накидала їм буряка, картоплі у дворі, зерна, сіно відкрила. Собаці тушонки з російських пайків навідкривали. Я думала, не знайду вже нікого. Аж ні. Свиня понаривала кругом, лягла на солому і лежить. Кози всі тут. Дві кози, двоє козенят і козел пообгризали все, що було. Собака Жук ганяв за козенятами, за курми. Нудно йому було.
Ми з Катериною Леонідівною виходимо зустрічати чотирьох її школярів. По двору поважно ходять качки шипуни.
— Оно, приїхали! — показує рукою бабуся. На зупинці гальмує жовтий невеликий шкільний автобус, звідти виходять діти з ранцями. Дівчата йдуть, хлопці підбігають додому.
Добрий день, — кожен здоровається.
Зустрічати вибіг навіть чорномордий сіамський кіт Біляш.
Джерело: Олена ГОБАНОВА, фото автора. На фото: Катерина Богомазюк з онуками. Зліва направо: Кирил, Мануель, Вікторія, та Софія.
