Для Валентини Василівни Зубок із Коропа звістка про загибель сина Валерія стала, як грім серед ясного неба. Мама знала, що син служить на Волині, але про те, що він на лінії вогню – ні сном ні духом. Аж тут - горе в дім: 29 лютого стрілець-снайпер-розвідник розвідувального взводу під час виконання бойового завдання підірвався на міні. Сталося це на Донеччині поблизу села Невельське. Валерію Вікторовичу Зубку – навіки 31 рік.
Чорна звістка
Перше березня 2024-го. Для Валентини Василівни Зубок із Коропа це був звичайніський день. Жінка була на роботі, працює вона у школі техпрацівницею. Робочий день добігав до кінця. Аж тут дзвінок від знайомої, котра саме поїхала до рідні на Черкащину. «Як справи, Валю? - поцікавилася. – Як Валера?». «Та все чудово», - відповіла мама воїна. А сама собі думає, чому це раптом знайома ні з того ні з сього цікавиться справами. Але жодної думки, що з сином щось не так, у голові не було. Жодного передчуття, що горе вже прийшло. Тут знову мобільний озвався. Телефонував хрещений воїна. Він, як кажуть, прямо в лоб Валентині Василівні: «Казала одна жінка, що Валерка твій загинув…». «Та що таке кажеш? Усе нормально у Валери. Я з ним недавно переписувалася. А жінці тій скажи, хай по Коропу чуток не розносить», - відповіла куму.
Але серце вже йокнуло: один дзвінок, другий. Почала мама писати синові смс – у відповідь тиша. Почала телефонувати - мовчить. Знову смс: «Синочку, хоч пару слів напиши». Не написав. А за декілька хвилин Валентину Василівну запросили до кабінету директора.
- Бачу, людей повно в кабінеті: директорка, наші працівники, людина у військовій формі. Зрозуміла, що це по мою душу. Я в сльози: «Кажіть усе, як є». Військовий відразу і повідомив: «Валентино Василівно, 29 лютого ваш син загинув…». Мене наче хто обухом по голові вдарив, - плаче згорьована мама, згадуючи той страшний день, коли почула, що її молодшого сина немає.
Валерій Зубок
Не вірила ненька у цю трагедію.
«Можливо, це якась помилка. Не міг Валера загинути. Він же на Волині. Я ж ним недавно переписувалася»…
Та, на жаль, помилки не було. Загинув її найрідніший у світі воїн. Крики. Сльози. Голосіння… Та хіба є такі слова, що можуть передати нестерпний біль матері, яка втратила рідну кровинку, той біль, який не втихне, допоки мама житиме?
- Додому повертатися сама я вже не змогла. Відвезли машиною. Усі шість днів, поки чекали Валеру, мене і на хвилинку добрі люди не лишали одну в хаті. Та і взагалі, мені у горі допомогло багато людей, дуже багато: і морально підтримали, і матеріально. Спасибі, - продовжує Валентина Василівна. - А яким же важким було те чекання: у п’ятницю повідомили, що син загинув, і лише у середу, шостого березня, його привезли. Так довго його везли…
Та повертався Валерій Зубок до мами, до рідної домівки на щиті. Повертався Героєм… Але не такої зустрічі із сином чекала мама воїна, не таких обіймів ждала… Але страшна війна розпорядилася по-своєму…
Його руки уміли все
Для кожної мами її дитина – найкраща у світі.
- У мене обидва сини хороші. І старший Олег, і менший Валера. Відверто скажу: пишаюся обома. Обидва до мене - з любов’ю і турботою. У них різниця у віці - вісім із половиною років.
Буває, няньчить Олег меншого, а тоді залишить коляску у дворі та і гайда гуляти. Сам ще малою нянькою був. Та вони завжди між собою дружні були, один за одного горою. Але мало набулися разом. Спочатку армія у старшого була, а Валера у школу ще ходив. Тоді менший вчитися пішов. У кожного своя стежка у житті складалася. Старший свого часу до росії виїхав. У нього сім’я, трійко діток. Валера ж тут лишився, в Україні. Та один одного підтримували у житті, між собою були дуже близькими, хоча Валера за вдачею бідовіший.
Свого часу Валерій закінчив Сосницьке ПТУ. Були думки і до вузу вступати, але вирішив хлопець уже заробляти копійку. І заробляв своїми мозолями. Харків. Київ. Працював у будівельній бригаді.
- Мабуть, мало такої роботи, якої б Валера не вмів робити, - каже Валентина Василівна. - Він із хлопцями євроремонтами займався: квартири під ключ здавали. А скільки він усього дома зробив своїми руками. Будинок цеглою сам обклав. І кладку цегляну міг робити. Веранду сайдингом теж сам оббив. А яке гарне ліжко він мені зробив з дерева! Купив спеціально інструмент і сам зробив, усе покрив лаком. Навіть не віриться, що ліжко - то ручна робота, так усе досконало виконано.
Свого часу, коли старший Олег жив у Краматорську, то поїхав Валера з другом туди, багато чого своїми руками в квартирі брата поробили. І камінь, і пластик, і дерево – з усім вправлявся. Казав: «Тільки шпалер, мамо, не люблю клеїти, але якщо треба, то і з цим впораюся». До роботи дуже беручкий був. Чого не знав, в інтернеті дивився чи з кимось радився. Було, робимо щось вдома, кажу, давай, може, когось попросимо, тобі легше буде. А син у відповідь: «У тебе що, зайві гроші? Я, мамо, усе сам зроблю». І так по життю – усе сам, сам. Старався. Учився. Робив…
Остання зустріч мами із сином
Війна застала Валеру у Чернігові. Звідти родом його Настя, з якою планували спільне майбутнє. Разом були на заробітках у Польщі. Збирали гроші. Хотіли купити власне житло, мріяли про звичайне сімейне щастя у мирній країні на рідній землі. Улітку минулого року молоді побралися. Створили сім’ю, мріяли про діток, але…
Коли був у Чернігові, мамі говорив, що на роботі. Сам же насправді був у теробороні. Уже згодом зізнався, що був десь у Седневі. А потім повернувся до Коропа. Теж був у теробороні. А у листопаді 22-го отримав повістку. Його служба проходила у селищі Шацьк, що на Волинщині. Знову маму син заспокоював: «У мене все добре. Працюю інструктором: навчаю мобілізованих військовій справі, і сам навчаюся».
- Спеціальностей він освоїв багато. Був і стрільцем, і снайпером, і розвідником, - розповідає мама воїна. – Питала у нього якось: «Коли ти, сину, устиг усе це освоїти, усьому навчитися?». А він: «Стараюся. Списав уже стільки зошитів, що і в школі стільки не писав».
Востаннє мама з сином бачилися у серпні минулого року. Приїздив Валера додому у відпустку, щоб допомогти мамі картоплю викопати. Друзі Валерині прибігли – допомогли. Наказував рідній: «Перебереш картоплю, сама у погреб не носи. Попроси когось. Не тягай мішки». А сам знову на службу. Обіймала мама сина. Опіки Божої просила у Всевишнього. Та не знала вона тоді, що востаннє цілує, обіймає свою кровинку, свого воїна…
- Говорили ми з Валерою щодня. Запевняв, що в нього все добре. Щоб не переживала. А за два тижні до загибелі сказав: «Не телефонуй мені. Я їду в Нідерланди. Навчатися. Досвіду запозичувати. Повернуся – сам наберу». По телефону ми ці два тижні не говорили, але майже щодня переписувалися. «У мене все добре» - присилав повідомлення.
А сам не в Нідерланди, а на війну. А мені – ні словечка. Щоб не хвилювалася, - плаче мама.
Уже згодом його побратими розповіли, що Валеру, дійсно, готували до поїздки в Нідерланди. Та плани змінилися. Це ж війна. Їхній підрозділ кинули на лінію вогню… Донецьку область Покровський район.
Валентина Зубок з нагородами сина
Підірвався на міні
Як часто так буває: у мирному житті – звичайна собі людина, зовсім далека від військової справи, а на війні – титан, справжній, на якому багато чого тримається, який несе відповідальність не тільки за себе, а і за життя своїх побратимів. Таким був і Валерій. Титаном. Грамотним військовим. Та його війна була короткою. І війна його закінчилася. Вона вкрала і його життя.
29 лютого. Того дня машина, у якій було троє військових, поблизу села Невельське натрапила на міну. Машина перевернулася, хлопців розкидало кого куди. Валерій загинув миттєво. Водій ще був живим, на нього потрапило пальне, загорілося. Третій побратим Володимир був позаду. Вижив. Намагався врятувати водія. Таку розповідь почула убита горем мама від Валериного побратима Андрія. Згодом телефонувала Валентина Василівна до нього, аби поцікавитися, чи вижив же той водій, що був з Валерієм. Ні. Так і не вийшов з коми.
А Андрій, командир нашого Героя, не міг не приїхати на похорон до свого друга, з яким товаришував з перших днів служби, з яким довелося спати на одному ліжку, їсти з однієї миски.
«Ви знаєте, мамо, - так до мене звертався Андрій. Не по імені і по батькові, а мамо, - каже Валентина Василівна. – Ваш син був справжнім Героєм! Ви навіть не уявляєте, якою прекрасною людиною у всіх відношеннях був Валера. Я просто не мав морального права не приїхати, щоб провести його в останню дорогу. Настільки він для мене був дорогим» - говорив Андрій.
Стільки добрих слів від нього почула про свого сина.
"На сорок днів після загибелі сина мені теж телефонував Андрій. А їм посилочку відправила на фронт. Нехай поминають мого Валерку…"
Він врятував життя багатьох бійців
Вдалося і нам зв’язатися з Андрієм, який саме перебуває на лінії вогню.
- З Валерою ми познайомилися на Волині, коли формувався наш підрозділ. Саме тоді наш батальйон був виведений у Волинську область у поміч прикордонникам. Валера ще в іншому підрозділі зарекомендував себе дуже професійним воїном. Як побратим - надійний. Йому були притаманні всі найкращі людські риси, а за натурою він був правдолюбом.
І говорити про нього у минулому часі не можу. Він є. Для мене він - Людина з великої літери. З великої літери і Воїн, - чути втомлений голос захисника із Балаклеї. - Який процес нашого підрозділу не візьми, скрізь була присутня участь Валери.
За військовим квитком він був снайпером-розвідником, але останні пів року виконував обов’язки замкомвзвода розвідки. Ми подавали документи на підвищення його на посаді, але через певні бюрократичні моменти цього не сталося.
За оці два тижні, що Валера пробув на лінії фронту, він врятував життя багатьом побратимам. Ми як розвідники повинні були провести і вивести на позиції бійців інших підрозділів, чи то провести підкріплення, щоб відбити атаки ворога. Евакуація поранених теж була нашим завданням. І Валера не тільки сам сміливо йшов у бій, а і вів за собою групу людей, і виводив з позицій їх теж.
Як можна було вміло орієнтуватися на чужих територіях, це ж не дома, де ти знаєш кожну стежку?
- Нас цьому навчали на Волині. Командир, який формував наш підрозділ, мав досвід роботи у Силах спеціальних операцій. І нас навчав. Та і Валера, як кажуть, був хлопець не промах. У нього було присутнє шосте чуття: відчував, де безпечно пройти.
Знайомі з Валерою рік, а таке відчуття, що знаю його все своє життя. Настільки близькими були ми по духу. Сьогодні Валера не з нами, на жаль, але в усьому бачу його слід, його присутність.
Не доведи Боже хоронити своїх дітей
Немає для батьків більшого горя як хоронити своїх дітей. А скільки їх, убитих горем батьків, посіяла за ці роки страшна війна. Горе на пару із смутком поселилася навіки і в домі Валентини Василівни. Лишилася одна. Із рідні – нікого в Коропі. Не місцева вона. Із Кіровоградщини. Чоловіка п’ятнадцять років тому похоронила. У нього теж нікого з рідних не було.
- Ви навіть не уявляєте, як це страшно хоронити свою дитину. Дуже страшно і боляче. Не доведи Боже. Буває, як нахлинуть спогади, охопить нестерпний біль, що не знаєш як його і вижити. Усе плачеться і плачеться, - зі сльозами на очах говорить мама полеглого воїна. - У мене стільки надій було на Валеру. Думала, нехай старший далеко живе, а менший буде біля мене. Нехай не в Коропі, хай у Чернігові, чи то в Україні десь. Але ж приїжджатиме, буду бачити його, обнімати. А воно он як вийшло.
Немає Валери більше. Ще ж такий молодий. Тільки 31 рік. Так шкода дітей, які гинуть і гинуть на тій війні. А їй кінця і краю не видно. І так шкода, що не встиг Валера дитину по собі лишити, аби хоч якась гілочка від нього лишилася. Планували вони з Настею дітей, але все на потім. То на житло заробляли удвох. То війна почалася. І де вона взялася на нашу біду.
Єдина радість у житті для Валентини Василівни – почути голос старшого сина по телефону. Але його вже не бачила з 2018-го. Тоді разом із Валерою їздили до нього у гості. Кличе старший син до себе жити маму, та вона не хоче.
- Я і тоді, коли Валера був живий, не хотіла їхати. А зараз тим більше. Як же я залишу могили рідних людей? - каже Валентина Василівна. - Тут чоловік похоронений. Тут моя мама, яку забрала із Кіровоградщини, вічний спочинок знайшла. Тут Валера. Ото піду на його могилу. Наплачуся. Наговорюся з ним. Валера тут, у Коропі, лежить. І я тут біля нього ляжу. А поки що треба якось жити, скільки Богом відміряно.
Джерело: газета "Нові горизонти", авторка Людмила ВЛАСКО
"Час Чернігівський" писав про таке:
