92-річна Зінаїда КУЛІШ живе одна в Киселівці на Менщині. Колишня вчителька російської мови. 44 роки три місяці стажу. Чоловік, Федір Іванович, вчитель історії, помер п’ять років тому. Донька Лєна — десять. Похована у росії. Старша Ніна з онуками теж у санкт-петербурзі. Жінка бідкається, коли помре, ніхто з рідних не приїде.
Зінаїда Дмитрівна ходить, спираючись на паличку. Удень гуляє вулицею. Окрім соціальної робітниці, приходить сусідка. Буває зранку і ввечері. Допомагає по господарству, купує ліки.
— Дякую за це чоловіку. Йому дали підвищену пенсію. Він її в руках три місяці потримав, — потихеньку заходить у двір Зінаїда Дмитрівна. — 50 відсотків до моєї доплачують. Сама вже не справляюся. За допомогу треба платити. Важко, — витирає сльози. — Увечері іноді приходять колишні учні. Чайку поп’ємо. Я щось спечу. Льоня питає: «А що ж ми будемо робити, як вас не буде?» «А чого ти питаєш?» «Бачу, що вам уже важко». Вже як вони бачать…
«Врятувала калюжа»
— Чоловік був військовим, полковник запасу, — розповідає. — Коли Федору Івановичу виповнилося 95 років, приїхало менське начальство. Чоловікове побажання було — дожити до 100. Не довелося, на 97-му помер.
Фільм про нього знімали, книгу писали «В бій ідуть молоді». Про війну. Як воював. А коли розмова зайшла про Ленінград, важко йому стало згадувати. Дуже обгорів тоді в танку. У 1944 році брав участь у боях, звільняв місто, — заводить у залу. На стіні — портрет чоловіка у військовій формі. На іншій стіні — портрети доньок.
Зінаїда Дмитрівна дістає зі шкатулки аркуш паперу. Чоловік писав автобіографію: «Вересень 1937 року по 1939 — студент городнянського педучилища».
— Хотів з дитинства бути вчителем, — коментує. — У 1941-му збирався вступати в педінститут, ішов на вокзал. Люди метушаться. А він зрозуміти не може, що сталось. Хтось крикнув: «Війна! Почалася!»
Побіг у військкомат. У перший день не взяли, бо малий, 16 років. На другий день добився. Забрали курсантом у Суми. У 1942-му вже був командиром взводу протитанкової артилерії. У 1944-му в Ленінграді отримав поранення. Калюжа врятувала йому життя. Їхали в танку, четверо в екіпажі. Снаряд в них прилетів, танк загорівся.
Федя зумів вискочити. І впав прямо в калюжу. Сильно обпечена була голова. Обличчя, вухо. Коли помер, повиступало там, де було обгарене.
(У січні-лютому 1944 року Ленінградський фронт у взаємодії з Волховським, 2-м Прибалтійським фронтами і Балтійським флотом розгромили німецьку групу армій «Північ» під Ленінградом і Новгородом, остаточно звільнили від блокади Ленінград, вторглися на територію Естонії. — Авт.).
— День перемоги святкував у Ризі, у госпіталі. Коли медсестра сказала про перемогу, раділи всі. Навіть ті, хто без рук, без ніг. Після війни додому не відразу відпустили. Тільки в 1947 році мобілізувався. І поїхав у Київ, у педагогічний інститут на факультет історії. Після навчання забрали в команду ревізорів. Не зміг там працювати. Написав заяву. Робив усе по справедливості. А треба було за вказівками.
Свекруха їздила в райвно, просила перевести
— Його відправили директорувати в Макошино. Це теж на Менщині. Я там народилася. Працювала на Сумщині вчителькою. Федір Іванович шукав житло, щоб стіл був. Повели до Марфи Андріївни, матері моєї.
Уперше його побачила, коли приїхала на березневі канікули. Удруге заговорила зі своїм директором влітку. Тоді в матері кожне літо ленінградці, москвичі винаймали житло. Відпочивали на Десні. Одна каже: «Зіно, ну старший він на дев’ять років. І що? Я вийшла заміж за старшого на 18 років і добре живемо».
У серпні мене призначили директоркою школи на Сумщині.
А Федір Іванович сказав: «Ти мені сподобалась, залишайся в мене в школі». Це був 1955 рік. Через рік народилася Лєночка. За нею Ніна.
— Як у Киселівку переїхали?
— Коли прислали мого чоловіка директорувати, колишнього поставили завучем. Погано про нього відгукувалися. До вчительок приставав. Хоч і жонатий був. Він дуже хотів знову працювати директором. Зіграло роль начальство. Його близький родич в обкомі працював. І повернув його на місце директора.
Мій чоловік був директором рік. Перед екзаменами викликали в Мену, у райком партії. Сказали, не справляється з роботою. Запропонували стати завучем. А він же знав, у чому справа. Не захотів гнути шию. Попросив дати посаду простого вчителя.
Батьки Федора Івановича з Киселівки. Мати хотіла, щоб до них переїхали. Навіть їздила в райвно, просила перевести. Так і переїхали. Пропонували чоловіку посаду директора школи, відмовився. Уже, каже, побув.
Останні 10 років був головою ветеранської організації. Помер рівно через п’ять років після доньки.
«Поверталися моряки на сушу — давали душі порядок»
— 55-річною Лєночку забрала онкологія. Працювала в Пітері тому все життя. А вони тепер нас зрівнюють із землею, — витирає хусткою сльози. — На похорон хотіли мене доставити літаком. Лікар заборонив, могла не перенести переліт. Поїхала вже на 40 днів.
Лєна закінчила інститут, запропонували вибрати місце роботи. Обрала Запоріжжя. Працювала на виробництві, у відділі промисловості по молочній лінії. Продукцію возили в Пітер. Вона супроводжувала. Зайшла в кафе попити кави. І тут Валера, моряк, підсів до неї.
Два дні поспілкувалися, він пішов у море. Донька про нього розказала. Зрозуміла, що сподобався. Через пів року прилетів до неї. Вона до нього їздила. А тоді вже привезла знайомитися. Усе її Альоночкою називав. На сім років старший. Одружилися. Народився онук Денис.
Доки Валера в плаванні — усе добре. Як поверталися моряки на сушу — давали душі порядок. Пили. Зрештою, його відсторонили від роботи.
Онучок був у третьому класі. Я якраз у них гостювала. Денис все дзвонив батьку. А той не відповідав. Я поїхала додому, через три дні дзвонить донька: «Валери більше немає». Ліг на диван на правий бік, так і помер. Другий раз заміж не пішла. Хоч і пропонували. Денис не захотів другого тата.
Останні роки донька працювала в банку. Віцепрезиденткою була. Ніхто не знав, що хворіла. У Пітері зробила операцію. Відрізали ліву грудь. Рік ходила, нам не казала. Поки я не побачила. Гостювала в нас, прокинулися зранку. Чай попили. Дивлюсь на неї і наче чогось не вистачає. Провела рукою. Вона почервоніла…
Усі гроші вигребли. Літала в Ізраїль. Там проконсультували. Та було вже пізно.
«Сьогодні тривожно було, не спалося»
— Ніні 64 роки. Живемо з нею в телефоні, — описує спілкування з донькою. — Як тільки вечір, о восьмій дзвонить. Про все балакаємо, а про війну — Боже збав. Кажу: «Сьогодні тривожно було, не спалося». І вона розуміє. Вони знають там, як Суми розбивають. Саша, зять, переживає.
Раніше приїжджали до нас кожен рік. Перед вторгненням планували поїздку 20 лютого. А я відмовила. Попросила приїхати в березні. День більший.
У них трикімнатна квартира майже в центрі Пітера, онучка Аня там живе.
У молодості в Ніни ціла подорож була. Закінчила, як і Лєна, технікум у Білій Церкві. Приїхав в нашу Киселівку з Далекого Сходу мій учень. Моряк. Так гарно розповідав. Де був, що бачив. А дівчата мої слухали. А тоді Лєна каже: «Ніна хоче попросити, щоб забрав із собою». Хотіла подивитися моря й океани. 15 років, молода. Як просила, як молила.
Після технікуму в Корюківку на молокозавод пропонували влаштуватися. Ні в яку. «Що Корюківка, що Киселівка — однакові», — казала.
Миша її не забув, покликав до себе. Мені тоді сон приснився, що донька приїхала додому з дитячим візком. Там, у Миші, вона зустріла свого першого чоловіка, моряка.
Приїхали вони до нас. Подивилася на нього. Нічого не сказала, не схотіла доньку розстроювати. Море є море. Як на сушу моряки ступили, так і випивка, — повторює про другого зятя. — Народилася Анечка. Аж тут Чорнобиль вибухнув.
Зять прилетів до нас, забрав Ніну з Анею до своєї матері. Приїхала до них в гості. 12-та ночі, він являється. Нетверезий. Спати ліг. День спить. Донька біля дитини. Батьки працюють. «Ніно, чесно кажи, випиває?» До його матері підійшла. А вона мені знаєте, що каже? «Нє рачкі ж прилез». Пожила Ніна з ним трохи і втекла. До Лєни. Жити ніде, куди з дитиною?
А ми з Федором Івановичем збирали на дві книжки. По п’ять тисяч рублів наскладали кожній. На той час великі гроші. Приїхали дівчата просити грошей, знайомий квартиру однокімнатну продавав. Половину дали, а другу половину я сама вже везла.
Посада у Ніни зараз як у нас староста. Її другий чоловік тримає магазин. Саша з Тверської області. Мати рано померла, жив з мачухою. До себе забрала тітка, відписала йому квартиру. Він її продав, щоб купити машину і возити товар. У доньчиній квартирі жили. Тепер усе в них є.
Коли почалася війна, у 2014 році, діти саме в нас були. Машиною, на російських номерах. Приїхав зять у Мену, став біля магазину. До нього поліціянти підійшли. Перевірили документи і попросили більше не приїжджати.
Я могла б у Пітері жити, — зітхає. — Учасникам боїв за Ленінград квартири давали. Лєна пробивна була, збирала документи. І не встигла…
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
ʼЧас Чернігівський" писав про таке:
- Родина з прикордонної громади продає овочі, заробляє на трактор
- Багатодітним родинам з Корюківщини придбають чотирьох нетелів
- Валентина Доценко від окупантів ховалася на кладовищі. Води не було, смоктала гілочки
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
