Військовослужбовець та захисник із Носівської громади Василь Дідиченко після року катувань у російському полоні повернувся додому.
Земляка звільнили 10 квітня 2023 року. І ця новина одразу стала, що називається, вірусною. Найбільше ж на неї очікували матір захисника Надія Дмитрівна та уся його велика родина, адже у Василя 8 братів та сестер, племінники, дружина найменшого брата Станіслава, Вікторія, яка, власне, і взяла на себе всі турботи по наближенню його звільнення, ділиться подробицями сторінка у соцмережах Носівської міськради.
У Носівці Василя вітали як справжнього героя. Вшанування відбулися на головній площі міста. Зокрема, міський голова Володимир Ігнатченко вручив військовому подарунки: державний прапор України та обереги та дитячі малюнки, які зробила для воїна місцева малеча.
Василя мобілізували у березні 2022-го, він служив у 95-й десантно-штурмовій бригаді гранатометником.
Його підрозділ виконував завдання зі звільнення Харківщини. Позиції змінювались одна за одною, адже квітень 22-го був у прямому сенсі пекельним.
Коли 5 квітня підрозділ отримав чергове завдання, позиція, де висадилися українські військові та ділянка в полі, де був Василь, опинилися в оточенні. Ворог переважав чисельно. Один побратим загинув на місці, п’ятеро українців потрапили в полон 6 квітня. Серед них було троє військових з Носівки.
Нині двох з них вже звільнили: мова йде про Ярослава Сороку та Василя Дідиченка.
Після повернення додому військовим довелося тривалий час перебувати під наглядом лікарів: стан здоров‘я вимагав термінової реабілітації. Ярослав Сорока досі перебуває на лікуванні.
Василь Дідиченко згадує про рік у російських застінках - 369 днів суцільних катувань та знущань, аби зламати волю та посіяти страх.
«Це була справжня каторга, сучасний концтабір, де кати, які щодня били, знущалися всіма методами, притаманними фашистам, називали себе при цьому нашими «братами», - пригадує захисник.
Відразу, як українських військових взяли в полон, то спочатку утримували в окупованому Донецьку, далі перевезли в містечко Старий Оскол у Білгородській області в рф, потім була колонія в Тулі. Про це Дідиченко дізнавався вже після прибуття, адже полонених перевозили в мішках на голові та кайданках на руках, ще й гелікоптерами, погрожуючи щоразу скинути під час польоту.
У камері в російській колонії - від 10 до 24 чоловік. Підйом о 6-й ранку,16 годин стоячи, під забороною навіть присісти, від цього дуже набрякали та боліли ноги. Тричі в день давали пити, харчували один раз на день о 15.00 тим, що важко назвати їжею, природні потреби дозволяли справити також тричі в день…
Били постійно, часто використовували електрошокер. Крім того, постійно принижували, ламали морально, змушували співати гімн росії тощо.
«Якщо було дуже погано, в медпункт краще не звертатися, бо тамтешні «ескулапи» так надавали допомогу, що ставало ще гірше…», - розповів захисник про тортури.
За рік і 4 дні перебування в полоні Василь схуд на 24 кг, «заробив» собі купу хвороб, які потребують довготривалого та вартісного лікування.
Родичка та дружина брата Василя Станіслава Вікторія каже: непросто було добиватися звільнення чернігівця. Найскладніше ж добитися, щоб Дідиченка включили в списки полонених. Додавали стресу і росіяни, які не упускали шансу психологічно виснажувати рідних. Кілька днів після того, як Василь перестав виходити на зв’язок, його телефон з’явився в мережі, а на сторінці у соцмережах почали надходити «вітання» друзям та рідним… Таку розвагу вигадали окупанти, які вкрали телефон полоненого, ще й переписувалися від його імені з рідними, принижували, погрожували.
Вікторія достукалася до російського Червоного Хреста, домоглася, аби його представники, відвідуючи колонії на території росії, передали коротенького листа Василю, щоб він знав, що його чекають вдома. Передавали кілька разів, військовий не припиняв писати, але жодного разу ні він, ні родичі не отримали і звістки.
Коли до звільнення лишалися лічені дні, зателефонували з Координаційного центру по обміну і повідомили, що в списках Василь Дідиченко є, але… серед мертвих. Після перевірки з’ясувалося, що то однофамілець героя.
У Василя тепер це пекло позаду. За станом здоров’я він не зможе боронити Україну у лавах Збройних Сил України, хоча планував продовжувати службу. Після лікування та відновлення захисник планує повернутися на роботу і проходити реабілітацію.
"Час Чернігівський" писав про звірства росіян:
- Російський солдат катував Олександра Марусика так, що той не раз від болю обмочився
- Росіянин вкрав айфон у дівчини з Чернігівщини: його переписка стала доступна завдяки ICloud
- Приїхав померти на півночі України за 6000 км від дому: у білорусі знайшли телефон загиблого російського майора із Бурятії
- Ігоря Самоненка росіяни чотири рази виводили на розстріл. Клали руку на колодку, щоб відрубати пальці
