У Носівській громаді зустрічали на земляка, військовослужбовця Валентина Гончарова із села Яблунівка.
Валентин потрапив у число військових, яких було повернуто додому в рамках чергового обміну полоненими 8 лютого. Пройшовши перший короткий курс реабілітації, Валентину дали відпустку, аби він мав змогу побачитися з рідними, побути вдома.
Валентин був мобілізований 14 жовтня 2022 року і після проходження навчання служив у 66-й бригаді.
19 лютого він іще п’ять військовослужбовців отримали завдання утримати певну позицію в районі населеного пункту Невськ. Їхній підрозділ стояв у посадці, а росіяни, яких було до сотні, сипали боєприпасами,наче дощем, не встигали голови підняти.
В якийсь момент трохи стихло. Чотирьох бійців і командира їхнього підрозділу ніде не було, вони відійшли. Тримати позицію лишився Валентин ще з одним побратимом. Раптом неподалік почулась українська, йшли військові. Тільки, коли підійшли ближче, стало зрозуміло, що це ворожа розвідка, перевдягнена у наш однострій і Валентин почув у їхній розмові російський говір. Раптом пролетіла над головою куля - по ньому працював снайпер. Вибору у наших хлопців не було…
Довгі дні і місяці полону
Багато з полонених, хто потрапив у 38 колонію в міста Свердловськ, на Луганщині, просто втрачали розум. І на те у кожного була своя причина. Увесь рік боєць перебував у колонії на тимчасово окупованій території України. Доводилося жити в бараках на 200 людей, тричі на добу слухати ворожий гімн, їсти те, що важко назвати їжею, виконувати вимоги в’язниці.
Ставлення до полонених було відносне, доки не було допитів. А допити були часто. Там вже використовували всі засоби у кращих традиціях ФСБ. Намагалися вибити хоч якусь інформацію, переважно про бази НАТО(!). – тепер лише усміхається військовий. -- Вони всі (росіяни) живуть наче на іншій планеті, інколи здавалось, що вони не розуміють, що роблять, заради чого. Інколи, коли вмикали телевізор,слухав їхні новини. Таке відчуття, наче гумористичне шоу дивився. Я не розумію, як в таке можуть вірити люди… А ще коли думав про їхніх солдат. Хіба може нормальна людина зі здоровою психікою йти вбивати людей, знущатися, тоді повертатися додому, до своїх родин, дітей… Ні.
Згадуючи день звільнення, Валентин не приховує, що доба, яка передувала його поверненню була може важча за весь рік перебування в колонії.
Після сніданку сказали привести себе в порядок, зібратися, з собою нічого не брати. Завантажили в камази, перед тим натягли шапки, туго зафіксували та повезли в Луганський аеропорт. Там загнали в літак. Було страшно, бо розуміли, що можуть підняти в небо і розстрілят, а ще я не встиг закрити очі і цілу добу приймав муки, поки зняли тугу пов’язку. Ще й досі сліди від неї на обличчі.
Разом з ним звільнили ще двох його друзів з Дніпра, ще два перебувають у полоні. І він про них повідомив, про всіх, аби хоч якось допомогти їх звільнити.
"Чоловік потребує ще тривалої реабілітації. Але він налаштований позитивно. Має прості, людські плани на життя. Повернутися до улюбленої справи: бджолярства. До війни у Валентина було 150 вуликів, які нині доглядає друг. Звісно, мріє про власну родину, про нормальне життя в своїй державі, у рідному селі, де наразі всі його друзі-однолітки на війні. Ось нещодавно вже встиг поспілкуватися з Юрієм Куцибою, який нині боронить північні рубежі у І танковій бригаді", - повідомили у громаді.
Джерело: Пресслужба Носівської міської ради
