Захисник Чернігова Михайло мав бронь, як військовозобовязаний, бо працював у медичній установі. Однак повномастабне вторгнення росії змусило його, як і тисяч містя, зробити вибір і піти на захист міста та України.
Хлопці дали йому позивний «Генерал» через його манеру командування відділенням. Згодом Михайло став бойовим медиком. Його підрозділ не втратив під час облоги Чернігова жодного бійця.
Зараз захисник разом зі своїми побратимами постійно вдосконалюють свої навички. Михайло впевнений, що ЗСУ здатні захистити український народ.
Михайло «Генерал» оборонець Чернігова, пряма мова:
"Коли все почалося, мене призначили командиром відділення і мабуть, я не знаю, хлопцям так здалося, що я так керував. Це хлопці дали - так і приклеїлося.
24 лютого почалося - я був вдома. Всі чогось очікували. Прокинувся, зрозумів, що почалася війна. Намагався убезпечити свою родину, а потім тут від мене користі.
У мене була робота, була бронь від призову. Але мені подзвонила завідувачка, і я сказав, що місце моє на передку, і вона це добре сприйняла. Отримали зброю і наказ, де будемо.
Такого військового досвіду не було, але ж за спиною сім’я, потрібно було робити вибір. Ми його зробили.
На 3-й день приїхали військові медики спитали: є хто? Єдина людина, яка хоч трохи розбиралася, то був я. Мама і сестра – медики, тож щось знав. Прийшлося стати бойовим медиком, зараз на цій посаді.
Все було, але завдячуючи командиру, у нас усі в плюсі вийшли, весь підрозділ без 200х, це добре.
Всі прийшли у тому, що взяли з дому. Не було спальників, на землі спали. Завдячуючи волонерам, яким треба нагороди давати, вони нам допомагали, ліки були, справлялися.
Коли все почалося, дійсно люди повстали, один одному допомагали. Незважаючи на обстріли, волонтери приходили. Ми людям відносили, коли були залишки. Дивлячись на це, розуміли для чого там знаходимося і що робимо.
Те, що мені запам’ятається на все життя – день народження в окопах. Де я його тільки не святкував. В окопах перший раз і думаю останній, але так швидко все не закінчиться.
За спинами були родини, розуміли - ніхто Чернігів не здасть, поки ми є. У мене добре вийшло, моя сім’я змогла виїхати, трішки спокійніше стало. Але друзі знайомі залишалися. Всі розуміли, що ми нікуди звідси не підемо.
Ми розуміли, що в оточенні, дуже скрутно було, для арти із запасом. Готувалися до вуличних боїв. Той район, де стояли - готувалися, що робити, якщо б вони зайшли, їм було б непереливки.
Спочатку була неразбериха. Потім налагодилося. Потім було все добре наскільки можливо, може тому і відстояли.
Спочатку не повірили, думали така тактика. Дуже зраділи, розуміли, що це не кінець, але коли зняли облогу, дуже зраділи. Навіть думки проскакували, а може все закінчиться, але ж...
Окрім виконання завдань, ми постійно тренуємося. Багато вже знаємо. Займаємося з інструкторами і самі, коли прийдеться, щоб не думати, тож постійно займаємося.
У мене як у тактичного медика завдання, щоб людина доїхала до госпіталю, тобто все для цього ми знаємо вміємо, що від нас залежить зробимо, не дай бог звичайно, але ж...
Ми здатні захистити. Це не 24 лютого. Те, що в нас було тоді і зараз – це різні речі. Вони так не пройдуть. У мене знайомі друзі запитують, а я кажу, що моя сім’я тут, вона вірить в мене, ЗСУ - і це заспокоює. Ніхто нікуди не поїхав".
"Час Чернігівський" знімає пряму мову військових, які захищали Чернігів:
- «Ворог поширював чутки, що всі з Чернігова втекли і треба кидати зброю, але ми вирішили захищати місто», - оборонець Чернігова «Боцман»
- Чернігів у березні оточили близько 100 танків, але місто нагадувало фортецю, - захисник Чернігова "Козак"
* * *
Цю публікацію було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу в партнерстві з DW Akademie. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю "Час Чернігівський" та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
