Відомий етнографічний проєкт Ukraїner опублікував розповідь про те, як невеличке чернігівське село з табуйованою у фейсбуці назвою Москалі опиралося російській навалі і допомагало ЗСУ. Аби протистояти ворогу - згодяться усі засоби: від гумору до старовинних жорнів.
Розповідь вийшла настільки яскрава - що історія про Москалі стала частиною книги автора проєкту Богдана Логвиненка «Деокупація. Історії опору українців 2022» (вийде друком весною цього року).
Головним героєм розповіді став місцевий фермер та етнограф Юрій Дахно.
Нині у селі залишилося близько 20 хат. У центрі можна побачити невелику концертну сцену, сконструйовану Юрієм, та давно закриту крамницю, в якій облаштований один із «відділів» музею. Тут же — автобусна зупинка, прикрашена старовинними килимами. Колись на цій крихітній сільській площі розміром з автобус стояв знак «Я люблю Москалі». Нині залишилася тільки літера «Я» і червоне серце. Коли 24 лютого 2022 в Україну ринули російські армійці, знаки по населених пунктах знімали, аби збити окупантів із пантелику. Зʼявилися смішні вказівники «Нах*й» зі стрілками в різні боки: і дезорієнтація, і деморалізація ворога.
Юрій знає, де захований знак «Москалі», та не спішить розголошувати: війна ще не закінчилася.
Як прийшов війна у село? Юрій із синами лузали волоські горіхи 27 лютого, коли загарбники прорвали умовну барикаду з гілок на підʼїзді до села й колоною вʼїхали на єдину сільську вулицю протяжністю в кілометр.
— Чуємо, щось гуде. Вискочили на веранду — сунуть танки. Ми спершу подумали, що свої, бо й перед тим вони їхали. Аж ні, червоні прапори. Жінка вчепилася за мене, шоб не йшов нікуди. Я виглянув на вулицю — проїхали. А вже на другий день, 28 числа, знову їхало дуже багато техніки. Моїх якраз не було вдома. «Гради» зупинилися навпроти мого двору. Вийшов екіпаж.
Поговорив з росіянам, просив повернути назад. Не послухали - повторили мантру про те, що повинні домовлятися політики.
Потім доводилося спілкуватися з окупантами ще двічі. Кілька ночей російські військові провели в крайніх хатах у селі — ймовірно, у покинутих.
— У кого була відкрита хвіртка, заходили, у кого закрита — ні. До мене ж ще раз приходили. Я запитав: «Ви росіяни чи білоруси?», кажуть: «Ми росіяни. Магазин у вас є?».
Магазину немає давно, у такі села зазвичай заїжджає «крамниця на колесах». Тримати на двадцять хат окрему торгову точку — недоцільно. У певному сенсі селу пощастило: їх не грабували, бо нічого було красти.
Місцеві кажуть: трималися на позитиві, коли вдавалося з кимось зідзвонитись і відповісти на, мабуть, найпоширеніше запитання лютого–березня 2022 в Україні — «Як ти?». Юрій відповідав із гумором: «Не встигаю памперси мінять», аби друзі зрозуміли, що все в порядку.
Сам Дахно збирає експонати з усіх навколишніх сіл уже багато років. Частину речей розмістив у колишньому приміщенні сільського магазину, який викупив за безцінь із десяток років тому, частину — у старій тітчиній хаті. Решту колекції зберігає в домашніх «фондах».
В одній з таких хат-фондів Юрій облаштував окрему кімнату із хліборобським приладдям: ручні камʼяні жорна, ступи, млинки. Майже сто років тому, у часи Голодомору — штучного, спровокованого радянською владою голоду, себто геноциду українців, — саме ці знаряддя рятували багатьом життя.
Музейні жорна Юрія стали в нагоді й під час російської окупації. Щонайменше 10 днів у селі не було світла, тож разом із віялками і жорна пішли в діло. Так селяни мололи і пшеницю, і кукурудзу, і жито. Хоча кожен мав запаси, вирішили не чіпати їх та готувати їжу з чого є, поки є така можливість. Дружина Юрія пекла оладки на саморобній заквасці — пухкі, як на дріжджах (дріжджів, звісно, теж не було). Їли пшеничну кашу та житній хліб. Ось так музейні експонати стали знову знаряддями праці.
Старший син Юрія передавав ЗСУ дані про кількість та місцезнаходження російської техніки, щоб її потім підбивала українська артилерія. Залазив на хлів, щоб спіймати зв’язок. До підрахунку було залучене все село.
Брата Юрія окупанти впіймали вночі біля розбитої ворожої техніки. Допитували дванадцять годин, возили в сусідній Ріпкинський район. Юрій розповідає, що чоловіка дивом відпустили.
А одного разу під час окупації, Юрій зібрав ініціативну групу, взяв електрика з сусіднього села і поїхав натягувати кабелі зі збитих російською технікою електромереж. Але навіть там не зміг стримати свій колекціонерський порив, тож дорогою заїхали з хлопцями подивитися на залишки снаряда тактичного ракетного комплексу «Точки-У», що впав у полі біля Москалів.
Шматок від нього почепив на багажник, а на кермо припасував стальний о́бід від російського «Уралу» .
Повертаються до села, а назустріч — колона російської техніки.
— Блін, у тебе не всі дома! — кричить Юрію односельчанин.
А той відповідає:
— Їдь мовчки, не п*зді.
Колона їх оминула.
"Час Чернігівський" писав про долю людей у селах Чернігівщини під час окупації:
