Ігор на позивний «ЧАЕС» пішов добровольцем у 2022 році обороняти Україну у складі 105 прикордонного загону ДПСУ. Мав проблеми зі здоров’ям, але обов’язок кликав. Захищав кордони Чернігівщини, Сумщини та Донеччини. Скрізь на передній лінії.
Ігор (ЧАЕС), ветеран війни, прикордонник:
"ЧАЕС" - бо служив на ЧАЕС 14 років. В держпожохороні, капітан у відставці. Вибрав такий позивний. Без позивного не можна було. У 22 році прийняв рішення іти до лав ЗСУ. З першого разу не вишло. Робив операцію на коліні. Погано працювала. Наприкінці року, у вересні 22-го ДПСУ набирала людей і я все ж таки попав до прикордонників, тоді формувалася комендатура швидкого реагування. Формування тяжке було, багато людей з різних регіонів. Формувалися спочатку на Чернігівщині потім злагодження на Сумщину, на кордоні. Там були заходи дрг, обстріли з мінометів. Нас навчило життя. В окопі прикриваючись і дивлячись на небо, щоб нічого не летіло, слухати тишу, що важливо. 3-4 місяці там і потім розпорядження на Донеччину.
При першому заході зрозуміли, що знаємо 0. Тяжко заходити на позиції було. Там 600 м, а заходиш на 8-9 суток. Береш бк, їжу і тягнеш 50-60 кг, а є ще броня, автомат, рпс, каска і тягнеш рюкзак.
Там район був важкий - Мар’їнка. Терикони, шахта. Все близько. Нас зустріли…злили інфо, що ротація. Ми зайшли. Половина залишилася. Заходили частково. На ранок зустріли - 10 годин обстріл позицій. Штурм був на суміжників. Танки. Нас крили артою, щоб не могли допомогти. Ми вибігали, працювали. Це було дуже в середині важко пережити, коли не розумієш звідки летить куди впаде. Це було важко. Потім 2-3 дні адаптування. Бух, вихід і ти вже знаєш куди полетить.
На Донеччині підрозділ побував, були великі штурми, великі втрати. Важко виносити побратима, з яким проходив навчання і потім розумієш, що його нема. У підрозділі було багатьом 50+. Святкували дні народження. У мене, у Саші, нажаль він загинув. Тільки відсвятували, якщо можна сказати. Зайшли у вересні, був наступ, ми його відбили, але були втрати і Сашко загинув, отримавши тяжкі поранення. Даже медики казали: як ви його дотягнули, він дуже важкий.
Багатьом у його підрозділі було 50+, вік давався в знаки, але тримали оборону і позиції, відбивали числені ворожі штурми. Більше на стому бідкалися молодші.
Ігор (ЧАЕС), ветеран війни, прикордонник:
Дуже великі втрати були, коли виходив танк. Бо танк - це страшно. Чуєш прихід, а вихід не чуєш. Якщо вижив – розумієш, що вибухнуло. З спг свистить і можеш зреагувати. На танк нема часу зреагувати. Це везіння. Поранння були і 200.
Тяжко, що виконувати ? Даже 100 м пробігти на напівзігнутих, а назад - сил не вистачає. Якщо на адреналіні - трохи давало сил. Ноги, спина боліли. Важко. Але скажу так: більше плакалися про спину, серце молодші, а ми старики вийшли, вижили і добре. Треба митися і готуватися далі. Пігулки проковтнули і пішли.
В цивільному житті ветерани стикаються непорозумінням суспільства, з проблемами. Насамперед бюрократичними. У 2022 Ігор пройшов ВЛК за кілька хвилин, а нині доводилося витрачати сили і час, аби списали через важке захворювання, яке отримав на війні. Та попри все побратими підтримують зв’язок, допомагають один одному і називають себе великою військовою родиною.
Ігор (ЧАЕС), ветеран війни, прикордонник:
За 2 роки, коли був у підрозділі, звик до війни. До побратимів. Як вийшов, списали по захворюванню – стикаєшся з нерозумінням деяких людей. Питаннями. Не хочеться розповідати. Хочеться спілкування, але багато не розуміння: чому пішов, як воював, що ти там робив. Є таке. Великі питання, коли збираєш документи. З призначенням висновку влк, якщо нема бумажки про поранення, то ніхто не пов’язує захворювання з захистом батьківщини, з проходженням служби. Це шок. Ми воювали, ми були на Сумщині, Донеччині, їхали на Новгород – зона бойових дій. Це якесь приниження. Якщо є підтвердження, що ти проходив службу в бойовому підрозділі. Це потім впливає на виплати, пенсію, на все.
Як ми приходили на службу, то влк пройшов 8 лікарів за 4 хвилини. А коли списуєшся, то вже задаєш питання, на які не отримуєш відповідь, чи отримуєш ще 10-12 відповідей. Розмитих. Нічого за тебе не будуть робити.
Що було - це до кінця. Це теж військова сім’я була, гарна, класна і командири хороші. Були молоді. Жили з нами. Не було такого пафосу. Я офіцер ти солдат.
Ігор нині шукає роботу, яку з його здоров'ям зміг би потягнути. Каже, що має варіанти. Є родина, яка його підтримує і дає сил жити.
Автори: журналіст Юрій Михуля, оператор Олександр Довбенко
"Час Чернігівський" писав про таке: Санінструктор, рятуючи побратимів, отримав важке поранення, але зміг стати на ноги
