Ця вражаюча історія сталася ще в березні минулого року, втім тільки зараз мешканці Салтикової Дівиці, що на Куликівщині, заговорили про неї на широкий загал. У самий розпал боїв на Чернігівщині вони затрофеїли стометрову (!) російську понтонну переправу, яка безхазяйно пливла за течією Десною. Зупинити багатотонну металеву конструкцію спершу намагалися човном, а коли не вийшло — на ходу прив’язали її тросами до прибережних дерев і таки «пришвартували» до суходолу. Після цього понтон розібрали й сховали подалі від зайвих очей — щоб не дістався окупантам.
Про те, що до села підпливає рашистський понтонний міст, староста Салтикової Дівиці Аліна Лисиця дізналася в обід 9 березня.
— Поміж людей тоді вже ходили чутки, що десь на Менщині наші війська обстріляли російський понтон і він пливе вниз за течією. Втім ніхто не знав, де саме це сталося і коли він пропливатиме повз наше село. Вочевидь, розбили понтонний міст біля Максаків, де пізніше з річки дістали втоплені російські танки, — припускає староста. — Я добрепам’ятаю, як 9-го числа мені зателефонували односельці і сказали: «Григорівно, бачимо, що річкою пливе понтон. Що з ним будемо робити: пропускати чи причалювати до берега?» Я думала, що там усього одна секція, тож відповіла: «Звичайно причалювати».
А виявилося, що їх там аж 14! Загалом міст був близько ста метрів завдовжки.
— Першим цей понтон побачив мій брат, що живе неподалік від річки. Він подзвонив мені. Я застрибнув у машину – і зразу до нього. Міст плив течією разом із кригою. Потроху його зносило до лівого берега, у бік села, — пригадує мешканець Салтикової Дівиці Олександр Любко. — Ми зателефонували старості, а також видзвонили місцевих хлопців. Поки вони збиралися, ми з братом спробували трохи підтягти понтон до берега. Для цього спустили на воду човен-плоскодонку, взяли мотузку і попливли до нього. Потім прив’язали ту мотузку до моста і намагалися
направити його вбік, але не подужали — там така махина ого-го! Тоді ми повернулися до берега. Я зійшов, а брат узяв довгу мотузку і знову поплив до моста. Він хотів прив’язати її до понтона, щоб ми потім ще раз спробували підтягти його до берега. Та мотузка навряд чи витримала б. Добре, що на підмогу братові припливли троє наших односельців (пластиковим моторним човном, яким переправляли людей з одного берега Десни на другий). Вони теж заскочили на понтон, почали розглядатися і помітили, що там є металевий трос, який тягнувся за мостом по дну. Гуртом хлопці витягли його з води і кинули нам. А нас на березі вже зібралося чоловік 6-7.
— На все про все у нас були лічені хвилини, бо понтон плив досить швидко. Ми хутко обв’язали тросом найближчих 5 дерев на березі, і міст помалу почав розвертатися, а згодом прибився до льоду попід берегом. Від того місця, де його вперше побачили місцеві, і до того, де він причалив, десь два з половиною кілометри, — додає Аліна Лисиця. — Коли ми роздивилися понтон, то виявилося, що обстрілом було пошкоджено дві центральні секції. Решта були цілі. Крім того, на мосту лежали дві мінометні міни. Скоріше за все, їх «загубили» рашисти під час обстрілу переправи українською артилерією. Бо обидва снаряди не мали підривачів. Пізніше міни забрали наші військові. Що стосується понтона, то селяни почали розбирати його вже наступного дня. Та оскільки раніше з таким ніхто не стикався, то, щоб розібратися, втратили чотири години. І, аж поки не стемніло, відчіплювали одну від одної всі 14 секцій моста. А потім (11 березня) відокремлені елементи конструкції повитягали на берег.
— Місцеві фермери дали нам свої трактори. Ними й діставали з води всі секції. Сховали їх у кущах на березі річки, — продовжує староста. — Там розібраний понтонний міст пролежав майже місяць, аж поки у квіт ні, вже після відступу росіян з Чернігівщини, по нього не приїхали наші військові. До речі, вони забирали міст трофейною спецтехнікою, яку також віджали в окупантів. Бо російські понтонні мости трохи більші за розмірами за наші, то українська техніка не підійшла б.
Той факт, що вдалося зберегти понтон для ЗСУ, є не більш ніж приємним бонусом, кажуть люди. А саме завдання, яке вони ставили перед собою, — це не допустити потрапляння моста в руки рашистів.
— Ми знали, що в Лукашівку під Черніговом уже зайшли росіяни. І боялися, що понтон течією віднесе до окупантів. А далі хто його знає, яку роль міг би зіграти цей міст при штурмі Чернігова. Можливо, саме завдяки йому рашисти змогли б переправитися через річку і повністю оточити обласний центр. Та, на щастя, ми виконали свою місію і зупинили понтон.
Джерело: газета "ГАРТ" від 2 березня 2023 року, автор Олексій Прищепа
