Її родина з Михайло-Коцюбинського. А сама Ольга розповідає, що має волонтерську жилку від народження. Друзі жартома прозвали її «матір Тереза» – за неохопне бажання допомогти усім на світі. І це спадкове: бо покійна мама Ольги теж така була – всіх намагалася обігріти, прихистити… історію про родину військового та волонтерки, які ніколи не опускають рук розповіла соціальна платформа Goodacity.
Про родину
Про прагнення допомагати іншим. Мама Ольги свого часу жила у Михайло-Коцюбинському. Жінка пригадує, якось приїхала додому, а матір іде попереду чийогось похорону, несе великий дерев’яний хрест. Як так? А мама розплакалася, вже вдома розповіла: «Розумієш, Олю, померла самотня літня бабуся, не було кому й ховати її. От я і першою взяла хрест і пішла – думаю, за мною хтось мав би піти також. І так і сталося – люди підтягнулися, разом провели бабусю в останню путь…».
Ольга подумала: це ж така сильна метафора! Хтось має взяти цей хрест першим… Всі не можуть бути однаково небайдужими, але якщо хтось перший підніметься, піде, то за ним і інші підтягнуться.
26 лютого, на третій день повномасштабного вторгнення, чоловік Ольги уже був в теробороні. Батько трьох дітей зголосився добровольцем – пішов до першого пункту прийому добровольців, відстояв величезну чергу з чоловіків та жінок, які рвалися захищати Україну і приєднався до них.
«Скажу чесно – у мене теж було величезне бажання піти разом із ним, разом боронити Батьківщину. Але чоловік переконав мене залишитися з дітьми. Я під обстрілами виїжджала з Чернігова, все довкола гриміло, небо палало, синочок плакав: «Мамо, ми що, помрем?…» Потрапила на Львівщину, і з перших же днів вирішила, що сидіти склавши руки, не буду. Оселилися у будинку, і за перші місяці «великої війни» у цьому домі знайшли тимчасовий прихисток понад 30 родин, більшість з Чернігова», - розповідає волонтерка.
Допомога ЗСУ
Але йшли тижні і місяці, а люди так і лишалися розгублені, налякані, дивилися новини і не знали, що робити, за що хапатися.
Ольга вирішила: сумувати можна і за працею. Почала піднімати людей, пропонувала щось робити, плести маскувальні сітки, робити «коктейлі Молотова», збирати та відправляти продукти і теплі речі захисникам, допомогу на Київ та обложений Чернігів. І з кожним днем ця допомога збільшувалася – завдяки тому, що люди бачили рух і долучалися, об’єднувалися.
Коли чоловік почав служити, дружина взялася допомагати йому та його побратимам із частини – бо ситуація була дуже скрутна. Привозила солдатам буржуйки, рації, ліхтарики, різні необхідні речі. А ще була з хлопцями на полігонах, вчилася стріляти – аби бути готовою до захисту Батьківщини.
А тоді знайома запропонувала возити з-за кордону допомогу для військових.
3 березня подруги приїхали в Польщу і були вражені тим, скільки закордонних журналістів – з Польщі, Англії, Німеччини – хотіли поспілкуватися з ними, взяти інтерв’ю, розпитати про все, що в Україні відбувається.
«Пам’ятаю, які вони були вражені, коли чули, що ми тут лише по волонтерську допомогу і збираємося повертатися назад – туди, де війна… Наш бус заповнили гуманітарною допомогою буквально моментально, – так люди хотіли підтримати і допомогти», - каже Долішня.
Так командою і стали їздити допомагати – і щоразу плакали від зворушення і неймовірної підтримки людей з усього світу. Відправляли речі і до обложеного Чернігова, і до Києва, знайомі волонтери-відчайдухи возили допомогу до Харкова – усюди, де це було потрібно. І тварин із зони бойових дій рятували-вивозили: хворих, нещасних, поранених, бувало, по кілька десятків везли просто у бусі – щоб подарувати їм шанс на життя.
Автівки для військових
Чернігівка також подружилася зі Спілкою Української молоді у Стрию – вони попросили допомоги з тим, щоб привозити з-за кордону автівки для військових – і Ольга погодилася.
До повномасштабного російського вторгнення чернігівка ніколи не була за кордоном, нині ж у її паспорті закінчується вільне місце для відміток про поїздки закордон, але жодна з них не для відпочинку.
Десятки тисяч кілометрів за кермом, аби їхали на передову автівки для Захисників, теплий одяг, ліки та продукти – все це для потреб людей майже з усіх куточків України, але найзворушливіша допомога – для дитячих будинків і багатодітних родин.
«Наші військові, коли бачать чималий бус чи позашляховик, та ще й заповнений усім корисним-потрібним, а за його кермом – тендітну жінку, маму трьох дітей, просто шоці! Дивуються, перепитують мене: «Це що, ви сама його пригнали, ще й за кордон по нього їздили?» Так, кажу, я сама! А все тому, що ми вас дуже любимо, ми дуже вдячні вам, бо ви захищаєте наші родини, наших дітей. Ви даєте нам змогу жити і зустрічати кожен новий день!», - ділиться емоціями героїня.
Коли розповідаєш, усе виглядає так просто і легко, але насправді волонтерство – це важка праця – і фізично, і морально. А ці два роки і так виявилися дуже нелегкими – у батька Ольги виявили важку онкологію, йому ампутували ногу, але родина все одно бореться.
Допомагає чоловік
Чоловік під час служби був у багатьох гарячих точках – село на Донеччині, де були вони з побратимами, дуже жорстоко обстрілювали, рівняли з землею; авто, яке для них пригнала волонтерка, згоріло, а разом із ним і багато їхнього необхідного обладнання. На щастя, усі хлопці вижили! Але перейшли справжнє пекло – було таке, що в розпал дуже важких боїв чоловік записав і надіслав дружині відео, де прощався зі нею та дітьми – бо був упевнений, що не вибереться звідти живим…
Нині він, повернувшись зі служби, підтримує Ольгу у волонтерській справі – бо, як ніхто інший, знає і розуміє, як багато важить для військових волонтерська допомога і підтримка.
«Мене часто запитують – як ти за цей час не втомилася, не вигоріла, що спонукає тебе допомагати? Я ж просто не розумію – як можна не допомагати?! Не допомагати тим, хто просто зараз неймовірною ціною виборює для нас кожен новий спокійний день тут, у тилу? Багато чого наші воїни закуповують за власні важко зароблені кошти, але це неправильно, адже перемога потрібна не тільки їм, а — нам усім. Підтримка з тилу — наш обов’язок. І добре, що багато людей не втомлюються допомагати і не байдужіють», - розповідає про свою мотивацію Ольга.
Вона переконана: День волонтера – не лише 5 грудня, а щодня. Так само, як і кожен день – день ЗСУ, бо без них – ніяк.
«Дякуємо нашим захисникам за кожен день, кожну хвилину нашої свободи! Розумію, що навіть після перемоги на нас чекає дуже багато роботи – і готова за неї братися!», - резюмує співрозмовниця.
Вже під дописом Ольга додала у коментарях, що їй трохи ніяково було читати про себе.
«Але будьте певні відчайдушних волонтерів,не байдужих до горя України БАГАТО і я вдячна кожному і кожній за Ваш вклад в перемогу. Пам'ятайте - маленьких добрих справ не буває, навіть Ваше добре слово до когось дуже важливе і цінне. Дякую, Слава Україні! Разом до перемоги!».
Джерело: соціальна платформа Goodacity
