Одне із найважливіших рішень у житті кожної людини – вибір майбутньої професії - Вікторія Ложечка з Коропа прийняла майже спонтанно… Адже про військову професію ніколи не мріяла. Але за чотири місяці курсантка військового інституту отримає диплом і вже свої знання застосовуватиме у боротьбі проти російського ворога.
Буває важко, але подобається
Вікторії Ложечці з Коропа – двадцять. Вона – курсантка-четвертокурсниця столичного інституту зв’язку. Її спеціальність – електронні комунікації та радіотехніка.
- Свій вибір, можна сказати, я зробила спонтанно…А до нього мене підштовхнув хрещений батько, він теж військовий, живе в Харкові. Хрещений розповів, що навчався у цьому ж вузі, що і я, що йому подобалося. Тож, мабуть, помітивши мою зацікавленість, сказав, що і я могла б спробувати вступити. І я спробувала… Документи подавала у три військові заклади Києва, Харкова і Львова, - розповіла Вікторія про свої перші кроки до військової професії. – Батьки спочатку відмовляли мене, бо ж не уявляли мене військовою. Мама хотіла, щоб я була правознавцем, юристом. Але я запевнила їх, що дійсно цього хочу.
Хоч батьки і не в захваті були від вибору Віки, проте підтримали доньку у її бажанні стати курсанткою. А коли дівчина вже чекала результатів про зарахування, переживали разом із нею. І коли Вікторія вступила до інституту, то раділи за доньку.
Зізнається Вікторія, спочатку боялася, що у неї може нічого не вийти, що настане той момент, коли вона все покине. Але дівчина не з тих, хто здається при перших труднощах, а навпаки – вміє йти до поставлених цілей.
- І зараз важко буває. Тим паче, що воєнний стан у країні. Але я аніскільки не жалкую, що обрала військову спеціальність. Із впевненістю можу сказати, що чим старший курс, тим більше мені подобається навчання. Ми вивчаємо нові технології, які ще навіть не вступили на озброєння. Цікаво дізнаватися, як прокладається зв’язок, як взагалі працює. І хоча спеціальність у мене технічна, а це більш чоловіча сфера вважається, проте і дівчата не гірше хлопців у ній розбираються. До речі, на курсі у нас дівчат навчається немало.
До пікселю в одязі вже звикла
День курсантки починається рано: о шостій годині. Потім – зарядка. Сніданок. Опісля і ранковий огляд, а далі навчальний процес. Кілька днів на тиждень і у спортзалі займаються. І якщо студенти цивільних вузів особистим часом можуть розпоряджатися вільно, не прив’язані до місця, то у курсантів все ж по-іншому.
- Іноді, звичайно, важко буває. Бо це і 24/7 – військова форма, і замкнутий простір. Але завдяки людям, які за роки навчання і спільного проживання в казармі стали близькими, все набагато легше. Ми один одного підтримуємо, - говорить Вікторія Ложечка.
Вдома Віка буває нечасто. Лише у відпустку може приїхати. Адже зараз, під час воєнного стану, забороняють виїжджати за межі київського гарнізону тим, хто навчається чи служить. Натомість батьки мають можливість провідувати доньку.
- Канікул у нас нема. Є канікулярна відпустка. Навчальною програмою у нас визначений термін на відпустку. Минулого літа вона тривала двадцять днів, - відповіла дівчина.
Вікторія Ложечка
Курсанти постійно носять форму. Тож цікавимося у дівчини чи виникає бажання вдягнути сукню або спідницю.
- Так, під час навчання ми завжди у військовій формі. Інакше і не можна. А ось коли йдемо у звільнення, це зазвичай неділя, то можна будь-що вдягнути. Але, чесно кажучи, не хочеться, бо звикла до штанів і берців. Тому джинси і кросівки – набагато зручніше.
Страху не було
Поцікавилися у Вікторії, де і як зустріла 24 лютого. Вона була на навчанні.
- Ми прокинулися рано. Ішли на зарядку. Але нас повернули, сказали, що буде прогулянка. Тож ми вернулися в казарму, перевдягнулися. Згодом зателефонував старшина і повідомив, щоб ми не поспішали і чекали, поки нас викличуть, - у подробицях згадує Вікторія той зловісний ранок. - А через годину ми вже отримували зброю. Тоді якось це все не вкладалося в голові. Тим паче, що я маму ще напередодні запевняла, що нічого не станеться, а вийшло навпаки.
Попри усі події, дівчина каже, що страху не мала.
- Ні. Якраз страху і не було. Просто було нерозуміння того, що відбувається. І зайвої метушні серед нас не було. Можливо, тому, що нас напередодні ввечері зібрали і сказали, що можливий саме такий розвиток подій. Тобто може, але не точно. Пояснили, що в разі чого, будемо на зв’язку, матимемо змогу з батьками поговорити, - пояснила Вікторія. – Зранку я особисто нічого не чула, хоча дівчата розповідали, що було чути вибухи.
Цікавимося, як батьки відреагували, коли почалося широкомасштабне вторгнення.
- Я дуже пишаюся своєю мамою, що вона в той час змогла опанувати себе і не панікувати, - з теплом про найріднішу говорить Вікторія. – Коли їй зателефонувала, то ми вже йшли отримувати зброю. І я їй про це сказала. Мама спокійно на все це відреагувала, на скільки це було можливо.
За чотири місяці у Віки випуск. Але коли вона обирала військовий навчальний заклад, ішла вчитися – не було великої війни. А що, як доведеться проходити військову службу не в тилу?
- Взагалі не страшно. Напевне, лише мамі страшно, - сміється. – На мою думку, офіцер без бойового досвіду не має належного авторитету серед підлеглих. А ще бойовий досвід значно від тилового відрізняється. Тож не просто не боюся, а навіть хочу здобути знання, вміння та навички саме в бойових бригадах.
Вірю, що все в курсантки з Коропа вдасться. Але все ж хочеться, щоб мрії Вікторії про бойову підготовку ось там, на фронті, лише мрією і лишилися. Щоб не довелося їй скуштувати гіркий смак війни.
Джерело: газета "Нові горизонти", авторка Ірина БОРОВСЬКА
"Час Чернігівський" писав про таке:
