Незабаром рік, як 29-річна Ліля і 34-річний Сергій із Семенівки проживають у Авдіївці. За цей час зустріли нових друзів і в той же час переконалися в тому, що життя це не завжди рівна стежина.
– Ми покинули рідне місто 28 квітня 2023-го. Цього дня прилетіла ракета у школу. А ми живемо за 1-2 хвилини ходьби від неї. Ото вже було остаточне рішення, що час виїжджати, – пригадує Ліля.
Таке радили і військові Сергію, який працював за півтора кілометри від кордону і постійно з ними спілкувався і був, як то кажуть, добре інформованим. Але куди? Батьки Лілі теж проживали у Семенівці, а Сергія виховувала тітка.
Чоловік сказав, що зволікати ніколи, треба чимскоріше покидати місто і сказав, що ввечері відвезе всіх до тітки у Шостку. Ліля не підтримала його рішення, бо Шостка теж небезпечне місто, а жити на 5 поверсі з однорічною донькою та ще й без ліфта – варіант не підходив. Але й іншого не було. Ліля збирала речі і разом з тим шукала пристанище, а вечір наближався. Тоді вона зателефонувала знайомій, батьки якої вже влаштувались поблизу Чернігова, в селі Городище і їм там подобається. Вона попросила розпитати про можливе житло і пізно ввечері власним автомобілем сім’я прибула в село. Умови не порадували, будинок був нежилим, тому взялись за прибирання, бо назад дороги не було. Там сім’я прожила до середини літа. Але часто їздили додому, бо встигли посадити городину, тільки під гарбузи відвели гектар. А ще жаль було полуниці. Часто їхали разом, а коли чоловік був на роботі, їхала дружина з двома дітками. Бо і господарство треба було годувати. Доводилося ризикувати, бо обстріли були не лише вночі.
– Ми навіть тренувалися, як будемо спускатись у погріб. У Семенівці погреби – це ямка, у яку вставлена драбина, по якій треба спускатись, ніяких сходів. Тому щораз, коли звучала тривога, а вона звучить частіше, ніж у Авдіївці, ще і тоді, коли обстрілюється місто, я застрибувала у погріб, 11-річний син Саша подавав мені однорічну Соню, а тоді сам зіскакував до нас. Він мій найперший помічник, бо чоловік постійно на роботі або у відрядженні далеко від домівки.І дорогою у машині він постійно глядить за сестричкою.
У період відсутності Голубенків у хатину приїжджала власниця і виникали непорозуміння. До того, у селі не було ні школи, ні дитсадка. Тому почали пошуки нового житла. Побували у сусідніх селах: Гусарці, Локнисте – села поруч з Черніговом, всього 8 кілометрів. Але життя там нема.
А тоді, спілкуючись із колегою чоловіка, який вже осів у Авдіївці, а саме у Лузіках, прийшла ідея і самим перебратись сюди. По інтернету знайшли оголошення про продаж будинку. Приїхали подивитись, але не зійшлись у ціні.
Потім чоловік пішов до магазину і у продавчині запитав чи не знає вона хто ще в селі продає будинок. Поруч стояла жінка, яка сказала, що вона може продати батьківський будинок, який декілька років стояв пусткою, трішки жили переселенці, а нині знову пустий.
– Із Василівною ми порозумілися. Ще у минулому році у Авдіївці можна було придбати будинок за 50 тисяч гривень. А цього року житло дуже подорожчало і вже за ту саму хатину просять 170 тисяч. Правда, є і по 60, але з умовою, що купить її тільки сім’я з дітьми.
Перебрались Голубенки у Авдіївку, але продовжували їздить у Семенівку, а це 78 кілометрів, аж поки не зібрали урожай і у жовтні 2023 року вже повністю переїхали на нове місце.
Саша відразу полюбив школу, він дуже скучив за навчанням. Він лише півтора року навчався очно, хоч закінчив 6 клас, а решта – онлайн. Вчиться він добре, має друзів, у класі сільської школи аж 24 учні. Він як і раніше, мамин помічник, любить їздити до магазину, адже у Семенівці йому забороняли, тривога чатувала на кожному кроці.
А Сергій, як гарний спеціаліст, довго не шукав роботи, працює у місцевого фермера. А вдома він майстер на всі руки: і в техніці знається, і у будівництві. Землі у Авдіївці достатньо. Засадили соток 75 гарбузами, освоюють для себе новий вид занять, яким займаються місцеві господарі, – вирощують огірки, яких висадили більше 300 насінин. І під картоплю зайняли 30 соток. Навіть своєю полуницею вже смакували, яку висадила 17 листопада. Утримують поросят, курей, качок, кролів, котів і собак.
Є у Лілі улюблена справа, яка їй заміняє і відпочинок, і віддушину, дає сили і заспокоює. Це сад. Вона вже почала його створювати.
– Якось 8 березня ми зайшли у магазин. Бачу, чоловік придивляється до квітів, а одна троянда коштує 95 грн. Слухай, кажу, я бачу ти хочеш зробити мені подарунок. То замов букет саджанців. Він так і зробив. Я посадила 3 яблуньки, груші, 2 горіхи, кизил. Ще купимо хурму. У Семенівці я виростила і хурму, і персики. Буде і тут великий сад, – каже Ліля Василівна.
А глава сімейства у вільний час любить порибалити. Раніше захоплювався мисливством. Разом подружжя інколи ходить до лісу по ягоди. Сім’я обживається.
Тільки у Лузіках поселилось 8 сімей переселенців. Мало надії на повернення. Хоча у Семенівці Сергій і Ліля з фундаменту звели собі дім – у 2016 почали будувати і саме перед війною закінчили. Батьки Лілі теж переїхали у Авдіївку, живуть ближче до центру. У них навіть друзі рідні між собою. Сусіди Голубенків з першого дня підтримували їх і морально, і матеріально. Доки не пробили свердловину, ходили до них за водою. Для зручності сусід– військовий, прийшовши у відпустку, вивів водопровід, щоб Ліля і Сергій мали можливість брати воду будь-коли. А батьки теж стали сусідами і теж підтримують один одного, допомагають, підказують, адже не просто мамі самій господарювати та за батьком-інвалідом глядіти.
Ліля і Сергій – справжні господарі. Обоє люблять село, не бояться ніяких труднощів. Для Лілі не важливо мати державну роботу і одержувати зарплату, хоча вона у Семенівці працювала у банку. Каже, якщо не вистачатиме на прожиття – заведуть корову, це та сама мінімальна зарплата, тільки дома. У Авдіївці 2 череди і в кожній близько 60 голів. Як доглядати – Ліля знає, батьки утримували корівку. Вона навіть подавала заявку на участь у конкурсі, щоб одержати годувальницю, тільки не підійшли умови. Крім того, що встановили вікна, двері, розпочали облаштовувати санвузол – це найбільше, за чим сумує Саша. Дітям у селі спокійно, воля, є друзі. А батькам добре там, де щасливі їхні діти.
Джерело: "Вісті Сосниччини", авторка Олена КУЗЬМЕНКО
"Час Чернігівський" писав про таке:
