Волонтер Григорій Янченко у свої 77 років зібрав для потреб ЗСУ майже 7 млн грн. Сам Дядя Гриша родом із Чернігівщини з Ічні, чим там неабияк пишаються. Після служби в радянській армії чоловік втратив обидві ноги і пальці на руках.
Він переніс 34 операції й опинився в колісному кріслі. Втім, це не заважає йому допомагати військовим вже 10-й рік. Нині їздить західними містами України. Каже, в Україні – війна дронів, а їх виробництво ще не запустили на державному рівні. Тому кошти потрібні, аби купувати ці «пташки» нашим хлопцям.
Видання «Укрінформ» зустрілося з Григорієм Янченком в Івано-Франківську, куди він самотужки приїхав із Тернополя. До нього постійно підходять люди, дякують за «велику справу» і залишають кошти на допомогу ЗСУ. Часто до Дяді Гриші підходять і переселенці з Херсона. Вони обіймають його, запитують про самопочуття, цікавляться про його переїзд та нинішнє життя. Кожна така зустріч завершується словами «Слава Україні й до зустрічі в Херсоні!»
Дядя Гриша
Нині пан Янченко зізнається, що трохи втомився від журналістів, хоча популярність йому подобається. Адже його пізнають, а тому довіряють і більше грошей залишають для армії. А ще, каже, його часто запитують, чому він займається волонтерством, на що Дядя Гриша відповідає просто: «Бо ж я не можу взяти в руки зброю, а хочу допомагати українській армії».
- От один дрон коштує 18-19 тисяч гривень, а я їх везу на фронт 10, тобто це вже 190 тисяч. Відколи я живу в Запоріжжі, передав уже на фронт 16 Мавіків та 28 дронів, а їх потрібні тисячі… А окрім них ще потрібні старлінки, генератори, скоби, цвяхи, плівка, утеплювач для облаштування бліндажів – усе потрібне на фронті, – пояснює волонтер.
У свої 77 років Дядя Гриша зібрав для ЗСУ майже 7 млн грн. Останнє його турне було у міста Кременчук–Полтава–Черкаси. До цього збирав гроші для військових у Дніпрі. Тепер його запрошують на Закарпаття. Дядя Гриша наче не проти, але спершу, хоче повернутися на фронт.
Під його опікою перебувають 59-та окрема мотопіхотна бригада, тероборона Херсонщини, 25-та повітрянодесантна Січеславська і 1-ий окремий мотопіхотний батальйон «Волинь». Їх нашивки пан Григорій показує на рукавах куртки.
Окрім волонтерства, Григорій Янченко ще встигає підбадьорювати військових, які перебувають на лікуванні.
- Я перший раз у клініку Мечникова привіз овочі, фрукти. А головний лікар мене питає: «Навіщо ти це привіз?» Каже, у них всього достатньо для військових, їм потрібна лише моральна підтримка… Просить мене: «Походи по палатах, підтримай бійців, які втратили руку, ногу, аби вони не втрачали надію на життя, не впадали в алкоголь, наркоманію. Щоб вони продовжували жити». Складно все це, – констатує волонтер.
Пори важкі обовʼязки - Дядя Гриша не втомився за ці роки.
- Так, є моменти, що приходить апатія, нічого не хочеться. От приїду з роботи додому, підрахував баланс. Думаю собі: «Ні. Завтра вже не піду на роботу, втомився. А ще завтра понеділок, наче день не дуже вдалий. Не піду». А потім вранці просинаюсь і думаю: а як же ті хлопці, що на фронті? Сніг, дощ, болото, спека – а вони стоять і все переносять під обстрілами. Встаю та йду на роботу, – зізнається волонтер.
Також рідні, особливо онуки, просять дідуся приїхати до них закордон. Іх у нього семеро: 6 онуків і 1 онучка (показує фото у телефоні, – авт.). Діти вже оформили паспорт закордонний. Просять, аби хоча б на кілька днів приїхав відпочити.
- Але, розумієте, я можу відпочити фізично, а розумово це зробити мені важко. Думка про те, що я відпочиваю, а хлопці на передку, не залишає мене. Діти дорікають, що я вже 10 років працюю без вихідних і прохідних, а я ставлю їм у приклад військових, які вже по року-два без ротації і теж без вихідних.
Сам пан Григорій відпочиває між мандрівками, а ще коли їде на Схід до бійців. Так, деякі мріють про відпочинок у Туреччині, Єгипті, а він хоче побачити Прикарпаття, Закарпаття… У нього ніколи не було такої можливості – відвідати українські міста. А от за останні три місяці чоловік стільки дізнався, що за все життя стільки не знав. Моринці, Канів, Полтава, Дніпропетровськ, Черкаси, Холодний Яр, Дике поле – усе це цікаво, бо ж Україна – туристична мекка. Але тепер найбільше він мріє про перемогу.
- Я вже побував у багатьох містах і бачив наших військових ще у 2014-15 роках. Пам’ятаю ще черги у військкомати, коли люди йшли на війну не за гроші, а щоб звільнити Україну. Тепер дивлюсь – той має бронь, той – довідку, той – болячку, чи ще щось. Я інколи їм кажу: от уявіть, що ви сидите з дружиною на кухні – і заходить окупант. На ваших очах він ґвалтує дружину, вбиває дітей. Що ви будете робити? Скажете йому продовжувати? Ні. Але він буде далі це робити, аж поки його не знищити. В окупованих районах вони (російські військові, – авт.) забрали наших дітей, роздали їх у російські сім’ї. Як там дітей будуть виховувати?... Розумієте, поки окупантів не знищимо, то нічого не буде.
Джерело: «Укрінформ»
"Час Чернігівський" писав про таке:
