Про ветерана, нині 39-річного менянина Сергія ЦИЦУХА «Вісник Ч» писав улітку 2023. Чоловік втратив стопу на війні. Повернувся додому і готувався до протезування.
Про те, як змінилося життя за ці два з половиною роки, говорили з Сергієм у Києві. Там він мешкає разом з уже дружиною Оленою. Але тимчасово, бо до літа родина планує переїхати у власне житло.
— Оленко, на той час, коли про мене писали вперше, був ще развєдьонкой. А тепер у мене є ти, — Сергій Цицух притискає до себе тендітну жінку у вузенькому коридорі київської «хрущовки».
Читати про це тут: «Руки цілі, очі цілі. Повезло», — вважає Сергій Цицух, менянин, якому на нулі відірвало стопу
Про поранення
Як отримав поранення, Сергій згадує без смутку. Мовляв, є як є.
— Чи дурень, чи гарячий, що серед ночі на мінне поле поліз. Спочатку вночі забрав поранених хлопців зі своєї групи. А ранком разом з Романом Шуляком, він з-під Любеча, ішов за 200-ми. Отам я і підірвався.
Почув звук вибуху. Але навіть не впав одразу. Постояв. На сідниці впав. Почав накладати турнікет. Тільки потім побачив, що навколо все було засипане пелюстками. Це маленькі міни, щоб калічити, вони не вбивають. Ще метрів 150 з автоматом, як з палицею, проскакав до водокачки. Нічого не боліло.
Приїхала евакуація. А там хлопці, ну от такі, як ви, маленькі, — чоловік киває на мене. — Зростом, може, півтора метра. І я 100-кілограмовий дядько плюс одяг на мені, зброя. Я ще щось командувати намагався. Анекдоти розказував. Тоді здавалося, що допомагаю. Ну, ще так нормально доволокли. Щоправда, мінялися. Як вони мене не впустили.
Про протез
— Вгадайте, на якій нозі протез, — сміливо чимчикує по льоду Сергій. Зустрів біля метро, щоб не заблукала у столиці. І не дочекавшись відповіді: — Може згадаєте, але отак не вгадаєте. Багато хто взагалі не здогадується не те, що про протез, а навіть, що в мене ноги немає. Для мене це як частина тіла вже. Я йду і впевнений в ній. Нещодавно їздили на екскурсію до Львова. Десять кілометрів за день проходив.
Перший протез за державні кошти робили в Полтаві.
— Виявився неякісний. Десь через місяць розсипався. Потім уже за свої — 30 тисяч гривень — замовляв у Чернігові. Ходить добре. Восени буде три роки, як ношу. Знову до них звертатимусь.
У квартирі Сергій знімає протез. Відпочиває.
— Я дискомфорту не відчуваю, — Сергій гладить п’ятку. — Нічого страшного. Просто немає пальчиків.
— Фантомні болі є?
— Нещодавно з’явилися. Може бути відчуття, що ногу пече. Буває, що пальці, яких немає, ніби хто розламує в різні боки. Я отак беру, — чоловік обхоплює куксу рукою, — стискаю і перестає боліти.
Узимку ношу додаткову шкарпетку. Бо на холоді нога худне. По квартирі можна ходити навіть не застібаючи.
Жодної години не депресував і навіть не замислювався про це. Це, — говорить про ампутацію, — дрібниця, могло бути гірше. Для мене найстрашніше — відсутність очей. Я і тоді вам таке говорив. Зараз уже не 19 століття, палку до ноги не прив’язують.
Сергій Цицух: "Узимку під протез одягаю дві шкарпетки"
Про одруження
— Головне — я з коханою жінкою. І на цьому можна ставити крапку, — продовжує розповідати про зміни. — Познайомилися в інтернеті ще у 2014. Грали в онлайн-гру. Спілкуватися інтенсивно почали в кінці 2023 року. Через фейсбук.
— Сергій якраз випустив нову книжку, — згадує дружина. Чоловік пише книжки: поезію і прозу. — Сказала, приїду від батьків і замовлю.
— Раніше завжди дарував їй книжки. А останню, уже як майбутній дружині, за гроші, — сміються обоє.
— Вона, — говорить про Олену, — мені давно снилася. І я знав, що будемо разом. Хоча зустрітися, коли вона з Херсонщини, а ти з Чернігівщини, шансів мало. Та я дочекався.
— Одружилися у серпні 2025, — продовжує Олена. — Як робив пропозицію, хвилювався. Руки трусилися. Я його ніколи таким не бачила. Мені аж незвично. Бо такий кремезний чоловік. Весь спітнів. Але впевнено, з квітами.
— А ми все швиденько. У січні зробив пропозицію, а в лютому вже квартиру в Києві шукали.
— З дитинства дуже люблю грати у футбол. От за цим жалкую.
Про житло і роботу
— Купили двокімнатну квартиру в Чернігові, — не без гордості говорить Сергій. — Домовляємося про меблі, щоб у березні їхати заміряти. До літа плануємо переїхати.
— Мабуть, з виплат за поранення?
— Ні. Житло купував не за виплати. Якщо людина не зловживає, може назбирати, зекономити, затягти пояс. Як я зараз дружині кажу: треба пів року пояс затягнути, щоб потім добре жити.
Оленка в Чернігові, думаю, знайде роботу. Вона — завідувачка відділення справи медсестринства в Київському медичному коледжі. Такий є і в Чернігові.
Та і я без діла не залишуся. Як демобілізувався, повернувся на колишню роботу. Електромонтажник у приватній менській фірмі. Працював там і до мобілізації. Зараз уже монтажем не займаюся, бо важко. А от заміри, лабораторії проводив. Як повернуся в Чернігів, то є плани піти знову і робити заміри. Раз на тиждень їздитиму. А що?
Та й загалом планів море. Головне — усе встигнути. І встигнемо. Мені ще тільки 40 років. Буде, — посміхається Сергій.
— Зараз відчуваю себе навіть повноціннішим. Я почав жити. Не думаю, що тепер все зав’язано на схемі робота-будинок.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Марина ЗАБІЯН. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Дмитро Гармаш воював під Маріуполем, втратив руку та пройшов полон в Оленівці
- Чернігівська ОВА запартнерилася з "Ветеранським корпусом"
- 26 ветеранів зустріли Новий рік у нових оселях: як працює політика героїв на Чернігівщині
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
