Поки пораненого під Бахмутом Сергія товариші несли на собі з лісу, потім везли до шпиталю, він травив анекдоти. «Тільки не думайте тут плакати наді мною», — попередив у госпіталі дівчат-медсестер. І першого дня скакав на вцілілій нозі в туалет. Потім дія знеболюючих відійшла...
Зараз 36-річний Сергій ЦИЦУХ удома, у Мені, готується до протезування. Учиться ходити, опираючись на куксу.
Вручили повістку, того ж дня відправили
На правій руці Сергія татуювання «Рабів до раю не пускають», з тильної сторони — «Піднімайся та бийся» і орел. Робив ще до війни.
— Я так боялася, щоб у полон не попав, та ще з цим татуюванням, — присідає на крісло в кутку 60-річна Раїса ЦИЦУХ, мати. Батько Сергія помер більше десяти років тому.
— Воювати пішли добровольцем?
— Я був у резерві. В армії не служив, але з 2016 року на зборах відбув більше, ніж інші на строковій службі. У 2022-му стояв в обороні Чернігова.
Далі працював на своїй роботі в «Електромонтажнику-604».
— Йому ще в серпні повістку дали. Хлопець красівий, видний. Але тоді потрібен був на роботі, — підказує мати. — А 27 грудня забрали.
— Кинулися в пошуках необхідного?
— Не перший раз збираюся. Купив собі баул здоровенний, усе повкидав і через дві години був готовий. Їхав у житомирський 199-й навчальний центр. Там готують у десантно-штурмові війська. Абсолютно всім забезпечили.
Навчали менше місяця. Після розкидали — кого в гранатометники, кого в кулеметники, у снайпери. Мене — в АГС. АГС-17 — автоматичний гранатомет станковий, стріляє ВОГами (гранати). Улюблена зброя кацапів. Найбільше наших хлопців побито такими ВОГами. Осколки — алюміній і пластмаса — дуже важко знайти в тілі. Направили у 80-у львівську штурмову бригаду. Та, що завжди попереду. Наші позиції були на іванівському напрямку. Це «остання дорога життя». Єдина дорога до Бахмута, яка вистояла. 2-й батальйон, 5-а рота.
Російських жмурів викидали і займали позиції
— Наша дислокація була в Костянтинівці, — продовжує. — А на позиції їздили в Бахмут, Іванівське, на трасу Бахмут – Костянтинівка. Я був старшим групи «Один». «Один» — мій позивний і назва групи. Це скандинавський бог. Він же одноокий був, а мені на навчанні щось в око попало, воно заплило. І ще, на шнурку мого автомата був напис «Один». От воно до мене й прилипло. Наша група залишалась останньою вцілілою, з п’ятьох штурмових. У кожній групі було 9-17 чоловік. Уже всіх повибивали, а в нас навіть серйозних поранень не було. Здебільшого хлопці з Чернігівщини. Я казав: «У нас хтось фартовий». І нікому не дозволяв голитися.
— Надовго виходили на чергування?
— Штурмові — це ті, хто йдуть уперед. Навіть не встигають окопи копати. Уночі прийшли, встигли отаку ямочку викопати, щоб хоч жопу заховати. Бо замерзло, що й сокирою не прорубаєш. Як почнуться зранку обстріли, щоб було куди прижатись.
Заходимо на їхні позиції, російських жмурів повикидали, у купку поскладали і сидимо. Бо вони їх взагалі не прибирають. Назавтра тобі кажуть кудись далі двигати.
— Гранатомет із собою на позиції тягали?
— На БТР закинув та й їдеш. А тоді кілометрів два лісом, болотом тягнеш на собі. Або кулемет, або боєкомплект, повні рюкзаки. Я завжди носив так, щоб загальна вага була десь 250 кілограмів, ніякий лід не витримував. Сто моїх кілограмів плюс двадцять заряджених магазинів, пів рюкзака на сотню патронів і пів рюкзака гранат. Ще два ящики гранат у руках і автомат за спиною. Або гранатомет міг теліпатися. Якби наступив на протитанкову міну, вона б спрацювала. Це я, як старший групи, тягнув.
«Мы свои. Третий дивизион»
Виходи на позиції тривали дві-дві з половиною доби. Увесь цей час сам не спав і хлопцям не давав. Кажу: «Хлопчики, якщо хтось засне, прийдуть, усіх виріжуть. А я не помирати сюди прийшов». Багато хто ображався на мене. Нехай, зате були живі.
Якось ми заблукали в лісі. Уночі в снігах, купу заліза на собі тягнемо. Ротний сів, руками прикрив екран, у планшет дивиться. Каже: «Знаєш що, Серього, я зараз застрелюся, а ви тут робіть, що хочете!» Прийшли, не знаємо, хто де знаходиться, де чиї позиції. Чуємо: хтось є внизу, в яру. Ходять, гучно розмовляють. Ми зверху, а вони внизу під нами викопали нору. Рома Шуляк (Столяр), з-під Любеча, ще був живий, дивиться: «Сєрий, то не наші! У нього розмір ноги 35-й». Там були буряти. І багато зеків.
— Страшно було?
— Ні, звикається. Летить, а ти вже за звуком знаєш, що в інший бік. Якщо це не конкретно по нам обстріл, звичайно. Як на штурм ідеш, так аж печінка через рота вилазить. Адреналін зашкалює. А потім нічого не пам’ятаєш.
Траса Костянтинівка – Бахмут. Туди нас теж уночі привели, у кущі посадили. Уранці вийшов бурят на нас. Трохи буряту не повезло. Ну, таке буває.
Виходжу з бліндажа — вісім чоловіків ідуть один за одним. Я пам’ятаю їх обличчя, зовнішність європейська. У такій, як у нас, формі, тільки зелена пов’язка на лівій руці. Запитую: «Хто такиє?» «Ми свої, пацани». «Шо за свої?» «Третій дивізіон». А в нас ніякого дивізіону немає! Вони зупиняються і розуміють: щось зробили не те.
Ми там полоненого взяли. Нашого, з Чернігівської області. Який воює на російському боці. З Бахмача. Зуби в нього такі керамічні. Казав, його в пітері на наркоті спіймали. І оформили у «Вагнер». Він надав нам інформацію, яку питали, і відправили його далі. Виявилось, набрехав. Сказав, що найближчим часом операція ніяка не проводитиметься. Тільки ніч настає, і на нас ракети з усіх боків летять.
Усю ніч з лісу дивився чорний собака
— Як дві ночі підряд не спиш, глюки беруть. Я комусь казати соромився. Дивлюся в ліс, а бачу церкви, вулиці Чернігова. Головою потрясу, убік відверну — ні, ліс. Хвилин через 15 — знову будинки високі, ліхтарі, люди ходять. І чітко так. Я спочатку лякався. А тоді Федя каже: «А я сьогодні село своє бачив!» А іншому хлопцю собака привидівся. Каже: «Чорна сука всю ніч на мене дивилася». Різне. Мені одного разу після штурму, на третю добу без сну, таке привиділось! Я хлопців по черзі пускав у бліндаж погрітися. Сам ліг під бліндажем у сніг на каремат, бо ж холодно. Один виходить, іде кулеметника міняти. Метрів за 10 відходить, ремінь витягає — за дерево, за шию, і ноги відпускає… Я з матюками до дерева: «Що ти робиш?!» А там немає нікого. Рома поряд в окопі з кулеметом сидить…
— Що робили, щоб не заснути?
— Нічого. Просто не спиш, і все. Ні кави багато, ні енергетиків із собою не набереш. Краще патронів узяти. А спати хочеться все одно.
Ми сиділи в ямах по двоє. Одна яма, друга, третя, четверта, п’ята. Щоб з лісу не зайшли, з поля не залізли. Мінами керованими обклалися. Сказали: «Коли вже повний піпець, тоді нажимайте».
— Самознищення?
— Ні, це міни направленої дії. По кацапах.
І я старався, щоб у кожному окопі сиділо по двоє. Щоб, коли один уночі задрімав, другий не спав. Кажу: «Уже ж не дитсадок, пацани, домовтеся. Усіх вдома ждуть».
Телефони із собою на позиції ніхто не носить. Буде телефон — у тебе зразу ж прилетить. За сигналом засічуть. Усі ті відеозйомки, що ви в інтернеті бачите, — перший показник, що це не на нулю. Бувають, звісно, відчайдухи.
Найнезручніше на тих позиціях — це в туалет ходити. На весь зріст не станеш. Навколішки став, на колінах сходив і назад приліз. Під себе ж не будеш.
Людина — дуже живуча істота
— 26 лютого була дуже страшна бійня в тому яру. Наших солдатів почали обстрілювати з мінометів, з «Градів», з усього. Багато моїх хлопів, хоч міцними були, тоді зламалися. Навіть техніки не вистачало вивозити. Там так змісило людей, що їх навіть не познаходили. Кишки, ноги, руки — усе на деревах висіло. Що, де й чиє. Рвало в шмаття. Багато дуже покалічених.
— Не добивали товаришів?
— Звичайно ні. Хто ми такі? Усе збирали, кишки поряд під мокру тряпку клали і несли. Запихати всередину не можна. Очі, що повилітали і на шнурках трималися, — так само. У лікарні все ставлять на місце. Людина — дуже живуча істота. І з діркою в голові виживали.
Дві групи, які залишалися, були повністю знищені. Командир Сергій, «71-й», його навіть не знайшли. Мабуть було пряме попадання. При прямому попаданні з танка або міна прилетить, не лишається нічого. Людина стає червоною димкою і розлітається.
А моя група все одно лишалася цілою. Навіть без поранень.
5 березня мою групу розділили. Пів групи зі мною залишили на правому боці яру, другу половину відправили на лівий. А тоді вирішили: ні, нехай вертаються до мене на позицію, для укріплення. І вони йшли, сім чоловіків, обидві групи. Зачепили розтяжку.
Я та Рома пішли забрати автомати і витягти з кущів 300-го, щоб змогла забрати евакуація. Ішли тими самими шляхами. І я наступив на міну. Не злякався, був готовий до цього ще з Житомира. Я й худ для того, щоб мене нести легше було. Навіть болю не відчув. Тільки сморід і бабах. Сморід пороху, згареного м’яса. Закричав у рацію, що я 300-й, і впав. Повезло, що впав назад. Бо попереду, як Рома Шуляк сказав, їх ще багато насипано. Міни-лєпестки. Це така фігня, що відриває ногу. Вона, як листок у траві. Так і закладаються: приїжджає машина, вистрілює, і вони насипаються як попало.
Різали три рази за день. Потім ще двічі
— Виносили хлопці мене на руках. Грязь була по коліна. Не впустили. Виносив Ілля Дейнеко, чернігівський хлопець. Ще й інші були. Віз Мурава на БТРі.
Привезли в Часів Яр, там у медичній машині зразу обрізали лишнє. Я ще під наркотою був. Обрізали, викинули, та й усе. Я навіть не знав.
У Новодмитрівці в лікарняному пункті ще трохи обрізали. Целоксом нібито замазали. Це типу цементу. Є мінус: пече жутко, рана запікається. І після використання обрізають ще більше. Але я попросив зняти з мене турнікет, бо вже терпіти не міг. І треба було зупинити кровотечу. Ще трохи відрізали, замазали і повезли в Дружківку.
У Дружківці в лікарні мене більш-менш привели в порядок. Лишні кістки відщипали. Я при свідомості був. Почали різати без наркозу. Від болю я вигнувся так, наче екзорцисти виганяють з мене демона. Вкололи знеболююче в хребет. Потім відправили в Дніпро. Я там ще дві доби побув. І направили в Рівненський військовий госпіталь. Там провели ще одну операцію. Вирівняли ногу під протез.
Для мене найстрашніше — очі й руки. Нога — то таке. Тим паче, що коліно є. Без коліна на ногу стати дуже важко.
Українські протези кращі
— Додому прийшов 25 квітня, — добре пам’ятає мати.
— Родич привіз машиною, — киває Сергій.
— А коли самі на ноги стали?
— На милицях ще в Дніпрі. Навіть без милиць до туалету поскакав. Може, ще під кайфом був. Кричали, а я скакав.
Швидко відмовився від знеболюючого. Щоб не звикати. Скакати перестав, бо нога боліла.
При моїй ампутації є великий плюс: людина може самостійно пересуватися, наступаючи на п’ятку. Є опора, — щиро радіє Сергій.
— Я бачив різні ампутації, бачив, що трапляється з людьми. Без рук, без ніг. Було таке: 21-річний хлопець, осколок від землі зрикошетив, прорізав живіт і відсік йому чоловічий орган. А сам він узяв і вижив. І що йому тепер, у 21 рік?
— То вам повезло?
— Повезло, — відповідають в один голос з матір’ю.
Сергій пише книжки. Є робочий кабінет з комп’ютером, за яким працює. Стіни заставлені стелажами з книгами. З одного боку — українські автори. І сучасні, і відродження, і класика. З іншого — зарубіжні. Є й російські. Деякі з них декомунізував — відправив на макулатуру.
Є стелаж і з власними книжками. Одну стінку займає піч.
Свої книги Сергій видавав сам, у видавництві Вінниці, тиражем по 100 екземплярів. Видав уже 10 своїх книг: чотири видання прози — короткі новели, решта — вірші. Остання видана прийшла в день, коли Сергія забрали воювати.
— А зараз які пише... Я плачу над ними, — дивиться на сина з любов’ю Раїса Віталіївна. — Про те, що пройшов, пише. Ще не видавав, я — перший читач.
Сергій збирав хлопцям на тепловізор завдяки продажу своїх книжок. І меняни, з Менської ТГ раніше йому на два тепловізори зібрали. Відправили «Новою Поштою». Один ще Сергій отримав, а другий уже його побратими без нього.
Сергій пересувається по хаті з великими милицями, на ногу не наступає. Коли тренується ходити, бере менші і легші, ті, що з опорою на руки. Іде обережно.
— На п’ятку даю 30 відсотків навантаження, інше — на руки. Коли все заживе, можна буде і без милиць, — упевнений чоловік. — Навіть без протеза. І без ціпка.
Пройшовши трохи, Сергій не показує, що важко. Але обличчя спітніло.
— Що плануєте далі?
— По-перше, пройти ВЛК. Потім розібратися з документами, протезуванням, реабілітацією. А тоді поїхати на тиждень до Львова. Просто погуляти. Це місто-музей. Їздив туди і до війни, винаймав хостел у центрі міста.
— З дівчиною?
— Дівчини немає. Разведьонка я, — жартує Сергій. Але про колишню — нічого.
— Поки що діє ін’єкція, 10 років був одружений. Дітей немає.
"Час Чернігівський" писав про військових: «Якось наші окопи пішов сам штурмувати ворожий п’яний командир», - чернігівець Михайло зі 119 бригади про бої на Донбасі.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото автора
