Старша медична сестра Наталія Кулакова. У її житті – вже дві війни. Вона застала конфлікт у Таджикистані в 1992 році, а з початком російського вторгнення в Україну лишилась на робочому місці, пережила блокаду Чернігова, допомагала пораненим бійцям. Працює у відділенні торакальної хірургії Чернігівської обласної лікарні.
У програмі "НАШІ ЛЮДИ" говоримо із Наталією як змінилась її робота та життя після повномасштабного вторгнення рф до України.
Якщо ви надаєте перевагу текстовому варіанту, читайте нижче, з деякими редакторькими правками та скороченнями.
* * *
– Яким для вас був перший день повномасштабного російського вторгнення?
– 24 лютого о 5-й ранку мені зателефонував завідувач Олег Миколайович [Олег Лузан - ред.] і сказав страшну звістку - «почалася війна». І це так неочікуванно було. Почала збиратись на роботу. О 7-й ранку я була вже на роботі. Всім домашнім своїм сказала, що почалась війна. Для всіх це було також неочікуванно. О 7 ранку всі, хто мав, були на роботі. О 7-й ранку вже і хворі були, і оперували, всі працювали. Був практично звичайний робочий день.
– Ви не вперше опинились посеред військового конфлікту?
- Я все своє свідоме життя прожила у Таджикистані. І в 1992 році ми з родиною, тоді дитина у мене була мала, 4 роки сину було. Там почалася війна після розпаду СРСР, конфлікт між владою та опозицією, і міжусобиця ця була на міжнаціональному грунті. І у нас не було вибору, нам довелося поїхати. Я тоді працювала на станції «швидкої допомоги». Я тоді вважала себе росіянкою, хоча зараз вже так не вважаю. Нас тоді зняли з рейсу, мусульмани були проти християн, ще й таке було. Було, що із машин витягували медпрацівників насильно, били. Тоді керівництво зняло всіх російськомовних медпрацівників з рейсів. І на фоні цього ми переїхали. Так як я народилась у Чернігові, ми переїхали в Україну, вибір був однозначним – тільки сюди.
– Перші дні вторгнення – як це було?
– Ми всі залишились на роботі. Всі виконували свої функції. Так, були такі працівники, які поїхали. Сказали, що ми будемо йти, будемо виїжджати. Ми не мали права їх тримати, бо у кожного своя родина, своє життя, свій вибір. У нашому відділенні всі лікарі, звісно, лишились на місці. Я як старша сестра лишилась, сестра по господарству лишилась, сестри операційні. Всі були на місці і надавали допомогу в повному обсязі.
На початку було якось не те що хаотично, а незрозуміло, що відбувається. Дякуємо Олегу Миколайовичу [завідуючий відділенням – ред.] – під його керівництвом все отримало чіткий алгоритм, стало легше.
– Чому не було думки виїхати?
– А хто як не я? Людям хто буде допомагати? Тим більш, син уже не в Чернігові був. Він у ЗСУ, і був на той час уже не в Чернігові. Тому, де, хто, чого – невідомо. Я поїду – а хто буде допомагати? Тому варіанту виїхати для мене не було.
– Чим займається старша медична сестра?
– Старша медична сестра відповідає за персонал, за графік, щоб вийшли на роботу, щоб все було забезпечено. Завідуючий дає доручення - виконуємо. Це так йде по порядку – завідуючий, далі старша сестра, далі сестра по господарству. Вона відповідає за прибирання, старша контролую.
– Ваші обов’язки змінились під час вторгнення?
– Так, змінились, я вже була не тільки старша сестра, а й маніпуляційна, і перев’язувальна, і на посту, і в операційній, і як санітарка. Все що треба було – робили, не дивились на посади. Робили те, де треба були руки. Була там, де потрібні були мої руки і моя допомога.
– Що змінилось у вашій роботі порівняно з часом до російського вторгнення?
– Світосприйняття змінилось. Ми жили і не думали, що в одну хвилину може все змінитись. Цінуєш життя більше. Сьогодні живеш – дякуємо Богу все добре, всі живі-здорові. Почали це цінувати. Зараз цінуєш кожну мить, людей, що поряд. Зараз вже повернулась до звичних обов’язків -папери, папери. Штат знову набрали, всі працівники є у достатній кількості згідно штатного розпису.
– Як жили медпрацівники під час блокади?
– Всі жили разом. У відділенні всього залишилось на той момент із штатного розпису 30-и співробітників – залишилось 12. Вполовину менше. Жили тут постійно 24/7. Як велика сім’я, були сніданок, обід, вечеря були завдяки сестрі по господарству. Завдяки керівництву лікарні, Андрію Жиденку, вчасно все готували, незважаючи на труднощі з світлом, водою. Все це було поставлено на рівень. Харчування вчасно, електрика від генераторів. Люди швидко зорієнтувались – всі разом.
Ніхто не покидав відділення. Поранених і вночі привозили, і вдень, і вранці. Ми завжди були готові, операційні були готові, перев’язочна, маніпуляційна, настільки все підготовлено, злагоджено.
Обласна лікарня, лютий 2022 року
– Якою була головна трудність?
– Труднощі – вони забуваються. На той момент здавалось, що живем не те, що останнім днем, а не знали що буде далі. Працювали і працювали, не думали, що важко. Єдине, що – було холодно, коли вже потепліло, сонце – всі вийшли до центрального входу та грілись.
Навіть коли поранені поступали в операційну – всі працювали, закінчувалась операція, всі збирались, тобто медперсонал, всі все мили, прибирали – всі разом. Не було розділення праці, була злагоджено все.
– Волонтери привозили харчі і медикаменти?
– Привозили, але скажу, що більш все було централізоване. Приходили волонтери і казали – там були поставики, гуманітарної допомоги було багато. Хворий у нас лікувався Анатолій Козлов, то він зібрав таку машину із привіз нам їжу, передав саме для відділення торакальної хірургії та реанімації. Він у нас оперувався і на вдячність привіз машину – консервація, сало, видно односельчани зібрали і передали, така була підтримка.
Одне із відділень обласної лікарні ремонтують після обстрілів
* * *
Дивіться попередні випуски програми:
