Віднедавна настоятелем центрального корюківського Свято-Вознесенського храму Православної церкви України став священник із Семенівки Максим Покидько. Який він, батюшка Максим, звідки родом, якою дорогою йшов до Бога та чому прийняв рішення перебратися в Корюківку.
З родини військового
Максим Покидько народився в сім’ї військового 1981 року. Ця радісна подія сталася в Угорщині, місті Сольнок, де служив його тато. Потім родина повернулася в Україну, на малу батьківщину батьків, на Херсонщину.
Тато в нього уродженець міста Гола Пристань, а матір із села у Великоолександрівському районі. Познайомилося подружжя в Голій Пристані, куди маму направили на роботу. Згодом, коли Максиму виповнилося десять років, народився ще один син Антон. Нині він на війні, служить капеланом.
Максим Покидько спочатку мав прихід на Херсонщині, потім у Семенівці, а тепер у Корюківці
— Антон був першим настоятелем жуклянського храму на Холминщині Корюківського району, коли релігійна громада перейшла до ПЦУ, — розповідає отець Максим. — Та потім, ще до початку повномасштабного вторгнення російських окупантів, прийняв рішення йти воєнною дорогою.
Тато Максима у цивільному житті був досвідченим зв’язківцем. Навіть маму, пекарку за спеціальністю й кондитерку за покликанням, до себе переманив. Оселилася родина в селі Гладківка, яке за деякий час перейменували на Таврійське. Там закінчив школу і десять років відпрацював в Укртелекомі. Така вже в них сімейна традиція склалася.
Дорога до храму
Після служби в армії 20-річний Максим Покидько вперше прийшов до церкви. Було це 2001 року. У селі саме відчинив двері новий православний храм, і з’явився молодий священник отець Андрій. Будівлю, що передали релігійній громаді, назвати храмом важко — частина колишнього дитсадка, місце, де раніше був басейн.
Однак навіть туди з першого дня почали ходити батьки Максима, а разом із ними й син. Викладачі музичної школи запросили молодого хлопця, котрий мав гарний голос, долучитися до церковного хору.
- Я спочатку співав, потім став читати молитви, прислужувати настоятелю. Разом із отцем Андрієм взялися з нуля зводити новий храм. Копали траншеї, викладали фундамент і багато-багато іншого.
Згодом прийшло усвідомлене рішення присвятити себе Церкві, тож поїхав до Києва вступати в духовну семінарію, — розповідає отець Максим. — Дуже добре склав іспити, і мені запропонували навчатися в Київській православній богословській академії, яку успішно закінчив 16 червня 2015 року.
Духовну освіту здобував заочно, двічі в рік їздив на сесії. На той час чоловік вже одружився, мав свою парафію в селі Нова Збурівка. А українських священників на півдні України бракувало, тому відпускати його на стаціонар ніяк не хотіли. Тодішній керуючий Херсонською єпархією УПЦ КП владика Даміан сам клопотав, аби Максиму дозволили вчитися заочно.
На Чернігівщину
Прослужив отець Максим у Херсонській області майже три роки. Та проблеми зі здоров’ям змусили замислитися про зміну місця проживання. Лікарі настійливо рекомендували йому інший клімат. В єпархії не хотіли відпускати молодого священника, та, зрештою, дали добро.
На Чернігівщину він прибув на запрошення знайомого по академії, тодішнього єпископа Чернігівської та Ніжинської єпархій, владики Іларіона, який підійшов до карти, подивився уважно й показав місце на кордоні з російською федерацією. Це була Семенівка.
Уперше я приїхав у Семенівку у 2009 році сам, без родини. На той час ми з дружиною Світланою вже мали двох діток: чотирирічну Софію й однорічного Святослава, який тільки починав робити перші кроки.
Ось так виглядала тодішня будівля церкви
— Пів року я жив у Семенівці один, тим часом шукав квартиру для сім’ї. Під церкву мені запропонували напіврозвалену будівлю, а для проживання — малесеньку хатинку. Та з’ясувалося, що в Семенівці не поспішають брати на квартиру українського попа, бо там вплив московського патріархату досить великий і позиції УПЦ сильні.
Тільки-но почують, що житло потрібне для українського батюшки, відразу відмовляють. Навіть зараз, через 15 років, відколи я туди перебрався, окрім мене, немає жодного священника Православної церкви України. За увесь цей час ми з представниками УПЦ ніколи не спілкувалися, мало того — вони навіть не віталися зі мною.
Зрештою в Семенівці знайшлися люди, котрі взяли на квартиру родину батюшки. Отець Максим каже, що дуже вдячний своїй дружині, матушці Світлані, котра навіть не запитала, куди ми вирушаємо, які там умови для проживання. Зібралася й поїхала за чоловіком.
Свою нову домівку молода жінка вперше побачила з вікна автомобіля, на якому її привезли в маленьке містечко на Чернігівщині, що за десяток кілометрів від росії. На півдні України вони залишили власний упорядкований будинок, який за 30 км від моря. Вже потім родина його продала і за вторговані гроші придбала дім у Семенівці та свій перший автомобіль.
Нині храм у Семенівці, де служить отець Максим, має такий вигляд
Усі п’ятнадцять років, які отець Максим прослужив у Семенівці, він перебудовував і впорядковував свій храм. Каже, що й досі не все завершив, що хотів зробити. Хоча впізнати в нинішньому Свято-Василівському храмі оту хатинку з вибитими вікнами, яку побачив уперше, вже точно не можна.
Корюківка — ближче до Семенівки
До Семенівки отець Максим приріс душею й серцем. Якби не війна, там би й лишився. В перший рік все було тихо, та останнім часом це місто й навколишні села ворог нещадно обстрілює. Його будинок — крайній на вулиці, що біля кордону. Прилітало туди не раз.
У сусідів житло повністю знищили градами, поруч з його помешканням чимало жахливих слідів від ворожих снарядів. Спочатку Покидьки спокійніше до обстрілів ставилися, та коли зрозуміли, що можуть бути наступними, стали дуже нервувати, особливо діти.
- Якось я був на зборах у єпархії, розповідав, що в нас коїться. Владика Антоній і каже: «Треба тебе забирати звідти». Він запропонував мені місце в Корюківці. Каже, ось скоро там закінчаться суди, то давай — берися до справи. До цього мені ще пропонували парафію у Борзні, Носівці, проте це далеко від Семенівки. А я не можу залишити тамтешніх вірян, бо до них жоден священник не поїде. Люди мені повірили. Колись на перше Великоднє богослужіння прийшло до двадцяти осіб, а нині понад пів тисячі ходять.
Не могла не поцікавитися в отця Максима про ситуацію з менським священником Володимиром Шемендюком, який теж хотів бути настоятелем у корюківській церкві. Він багато місяців ходив по судах, нарешті зайшов у храм, а потім його звільнили.
— У церкві сувора ієрархія та порядок, — відповів він. Єпископ розв’язує всі питання, а священники мають виконувати його розпорядження. Володимир Шемендюк десять років прослужив у Мені, має там житло. Це місто на більш безпечній території проти Семенівки. Його від самого початку призначили тимчасово, тому ображатися не потрібно.
Момент представлення отця Максима вірянам у Корюківці
Максим Покидько каже, що віряни в Семенівці з розумінням поставилися до його рішення перебратися в Корюківку, де безпечніше. Звісно, вони воліли б, аби священник був на місці, та що поробиш. Він і надалі раз у тиждень, а інколи й частіше туди їздитиме на служби.
У Корюківці храм буде відчинятися щодня, в будні дні з 9 до 10 години, в суботу й неділю з дев’ятої ранку проводитимуться служби. В інші дні — по потребі. Часом йому доводиться відлучатися в справах, тоді церква може бути зачинена.
Нині Максим Покидько — благочинний Корюківського та Семенівського районів (у єпархіях лишилося колишнє районування). Співпрацюють з отцем Нестером, священником ПЦУ, що теж служить у Корюківці, бо роблять одну справу. Він, якщо необхідно, може замінити його в храмі.
На запитання — чи планують об’єднуватися, відповів, що в такій справі поспішати не потрібно. І хоча отець Максим зазвичай швидко розв’язує різні питання, у такому делікатному, переконаний, лише час усе розставить на свої місця.
Корюківський храм
Отець Максим розповів, що Свято-Вознесенська церква, де він нині служить, потребує ремонту.
— Храм у Корюківці величний, має давню історію, — каже, — проте занедбаний. У трьох місцях протікає покрівля, обвалюється фундамент. Якщо не почати його рятувати, то можуть завалитися куполи. Завдячуючи людям, ми трохи прибрали всередині, а також територію зовні. Вивезли причепів п’ять сміття, й ще лишилося. Домовився з комунальниками, що приберуть решту.
Проте з дахом все набагато складніше. Треба шукати спеціалістів і значні кошти. Та поки робимо те, що в наших силах. Оце на смітнику знайшли пошкоджені старовинні ікони, стараємося їх відновити. Ще багато чого треба зробити всередині. Слід братися й робити, а Господь допоможе. Ще батько колись казав мені: або роби справу добре, або не берись. Його настанови запам’ятав на все життя.
Отець Максим запрошує людей до храму. Каже, що зовсім неважливо, чи будуть вони в джинсах, чи в спідниці, хустці або без неї. Головне — прийти в церкву. Якщо щось не зрозуміло, не варто соромитися запитати в духовного наставника, що їх цікавить. Священник повинен служити Богу й людям, і в цих словах, на його переконання, — головне завдання Церкви.
Він ніколи не готується до проповіді після служби. Потрібні слова з’являються самі собою. Намагається розповідати простими словами інколи непрості речі, щоби кожен його зрозумів. Хоча, каже, й священник не все може знати. Це нормально, якщо він не одразу дасть відповідь, а зробить це пізніше. Головне те, щоби священнослужителі не возвеличувалися над своїми вірянами, тоді буде й розуміння.
Максим Покидько, як і всі українці, з нетерпінням чекає нашої перемоги, свято вірить, що добро переможе зло і щодня про це просить Бога.
Джерело: "Сусіди.City", авторка Ірина Гайова
"Час Чернігівський" писав про таке:
