У Кіпті за чебуреками: на київській трасі відкрився новий заклад

23 ЖОВТНЯ 2023, 18:50

7755

У Кіпті за чебуреками: на київській трасі відкрився новий заклад

Ігор Мацюта у кафе-фастфуді купив смачні чебуреки у Вікторії Ліскович

У Кіптях відкрився новий заклад на трасі. Ще без назви, але за картинкою на банері біля входу все зрозуміло. В обгородженому дворику кучкуються чоловіки. Злетілися, як мухи на мед… Не на красуню-хазяйку подивитися, а поїсти: шаурму, чебуреки, піцу.

Хазяйка тут — 34-річна Вікторія Ліскович. У селі і в громаді її добре знають, не раз бачили і чули зі сцени. Вік­торія Ігорівна — директор кіптівського будинку культури.  Тепер одягла кепку і фартух.

Усі люблять фаст-фуд

— Чому не вареники чи деруни? У тренді українська кухня…

— Таке в селі кожен удома готує. Та й їдальня в Кіптях є. А от їжі швидкого приготування немає. Навіть у Козельці чебуреків не знайдеш. Їдуть сюди. Усі люблять фаст-фуд. А найближче, де можна купити, — у Чернігові.

Коли робила анонс відкриття в кіптівській групі у фейсбуку, Вікторія написала: «Спробуй шматочок міста в селі».

Хазяйка видала шаурму, налила хлопцям чаю. Щоб не змарнувати вільну хвилинку, теж виходить з ларька випити кави. Розмовляємо за новеньким дерев’яним столиком у дворі. Таких столів з лавками тут чотири. Сусідній зайнятий компанією.

— Завжди так людно?

— Це ще тільки місцеві сьогодні. Дорожники, працівники сільгосппідприємства. З траси поки що майже не заїжджають, бо немає реклами — ото тільки невеликий банер, його з дороги не зразу видно.

З ближніх сіл зараз клієнти приїдуть: з Чемера, Олбина, Прогреса. Ще на роботах, через годину будуть тут. Спеціально за шаурмою, чебуреками. Це топ. На другому місці піца. У мене поки що один вид: чотири м’яса. На четвертому місці картопля фрі.

— Невже в селі місцеві купують смажену картоплю?

—Так. Я ввела в меню спробувати. І вона пішла дуже добре. Бо смачна.

— А суші?

— Та які суші? Працюю одна, зовсім немає часу. Взагалі-то думала про них. От коли візьму людину на роботу, то можливо. І комплексні обіди хочу зробити, і сніданки. Дні народження організовувати. Досвід є.

Біля нашого столика залишки срібного серпантину. Перший день народження вже пройшов учора.

— Ой, вибачаюсь, клієнти, — підривається Вікторія прийняти чергове замовлення. Мийка з проточною водою всередині вагончика, усе що треба для приготування — теж. На вже готові жовті лаваші господиня викладає начинку, готує соус.

— Ось почнемо сіяти, тоді збирати, ото у вас тут движуха буде, — замовляє чай і чекає шаурму Іван ШЕРСТЮК, працівник сільгосппідприємства «Агротрейд». Іван з Кременчуга, зараз живе в Олишівці. Там у нього жінка.

Чудове місце

— Сама я родом з Михайло-Коцюбинського, — повертається до недопитої кави Вікторія. — До двох років жила там, потім з мамою переїхала в Осьмаки на Менщині. А 20-річною вийшла заміж у Кіпті  і переїхала жити до чоловіка. Це його батьківська хата, — киває назад, де за огорожею видніється будинок. Кафе поряд.

— Коли сюди приїхала і побачила, що двір стоїть над трасою, подумала: яке чудове місце, щоб відкрити заклад харчування. Постійно їдуть машини з Києва, з Чернігова. І всі хочуть їсти.

У дворик кафе забігають дочки Вікторії: 11-річна Каміла і чотирирічна Іванка. Каміла з подружкою скачуть на натяжному батуті. Це безплатна розвага для дітей у дворику кафе.

— Усе одно дітвора в нашому дворі збиралась, стрибали. Вирішили перетягти його сюди, — відпустила клієнтів хазяйка.

«І швець, і на дуді грець»

— Ви за освітою кухар чи худрук?

— Училася у вищому училищі побутового обслуговування (що на Бойовій у Чернігові). Спеціальність швачка. Але за професією не працювала, собі шила.

Через інтернет продавала саморобні шиті іграшки, дитячу постіль. У будинку культури спочатку брала участь у самодіяльності. Співала, танцювала, у сценках грала.

— Яка ви різностороння, — роблю комплімент.

— А ще малюю, співаю і пишу вірші! — весело підхвачує Вікторія.

— Директором кіптівського будинку культури стала у 2014 році. Він у нас великий, двоповерховий, дуже гарний. Якби попередили, могла б зробити екскурсію. Бо зараз я у відпустці.

Вікторія Ігорівна пишається роботою в будинку культури. Має стоси дипломів, не один виграний конкурс: творчі, поетичні. Брала участь у фестивалі «Чернігів The Best»,  виграла гран-прі в «Козелеччина має талант», була номінанткою в конкурсі «Фантастична жінка» в 2018-му.

— Хобі стало в нагоді. Для конкурсу на призи жінкам пошила 10 повстяних сумок, розписаних вручну. Були задоволені. І за кордон мої сумки поїхали.

— Важко працювати директором будинку культури?

— Важче ним не працювати. Нинішня ситуація складна для творчих людей, артистів. Ми не можемо збирати глядачів, бо це скупчення людей. У нас є гурт «Пані». Проводимо виїзні концерти для силовиків. Виступали в Чернігові  на малій сцені на День вишиванки. Організувала Спілка жінок Чернігівщини. У нас є своя Кіптівська жіноча спілка, голова Галина Позняк з Прогреса, а я її заступник. Збираємо кошти на ЗСУ, плетемо сітки. Проводимо тренінги на захист жіночих прав, про гендерну рівність, як протистояти насильству.

Вікторія Ліскович у будинку культури

 

Вікторія Ліскович у будинку культури

Не було б щастя, нещастя підмогло

— Я б, може, і раніше відкрила кафе, але поняття не мала, як усе це діє зсередини. Носила-носила я цю ідею. А минулого року зрозуміла, що треба починати діяти.

Коли почалася повномасштабна війна, ми відкрили в Кіптях пункт гарячого харчування. Люди зносили продукти, з них готували всім селом, по черзі. Нацгвардійці їли те, що ми їм возили. Коли росіяни пішли, до повноцінної роботи так і не повернулися. Потім будинок культури відправили на простій, з червня 2022 по квітень 2023-го. Я сиділа на зарплаті дві тисячі 200 гривень. І троє дітей. Добре, що чоловік уже працював у Чорнобилі в охороні.

І я вирішила, що час впровадити в життя свою ідею — відкрити фаст-фуд. Але не знала, яке обладнання маю купити, скільки людей може працювати, як це все облаштувати, щоб обслуговувати відвідувачів швидко. Для цього треба було попрактикуватися, попрацювати у фаст-фуді самій. Зрозуміти всю цю кухню зсередини.

І я поїхала в Чернігів здійснювати свою мрію. Мені не важливо було місце, де набуватиму досвіду. Єдине: приблизно уявляла, якої комплектації буде мій заклад і пішла влаштовуватися в подібне. Орендувала квартиру, шукала роботу за оголошенням на ОЛХ. Людей до фаст-фуду потребують, і багато. Але зарплати пропонують ну дуже маленькі.

Зарплати маленькі, а досвід хороший

Влаштувалась у заклад швидкого харчування на проспекті Левка Лук’яненка в Чернігові.

— Важко було?

— У перший день дивишся, як показують: усе зрозуміла. Потім сама: ні, не зрозуміла. Два-три дні стажування, і ти знаєш, що і як потрібно робити. Там готують чебуреки, сосиски, картоплю. Майже те ж, що і в мене. Робітників двоє, по одному на зміні. Працювала три місяці.

— Де були дочки?

— То зі мною в Чернігові, то з чоловіком у селі. Він працює повахтово, два тижні на роботі, два вдома. Потім потроху почалася концертна діяльність, самодіяльність. Я вже все для себе зрозуміла, чого хотіла — навчилася. І повернулася в Кіпті.

120 тисяч на обладнання виграла

- Дуже вчасно побачила оголошення про подання заявки на грант. І подала. Це громадська організація ZOA, Нідерланди. Вони давали гроші для мікробізнесу в Чернігівській області. Коли я подавалась, було ще 200 заявок. Їздила на навчання в Чернігів. Нас учили писати бізнес-план. На гранти пройшло тільки 25. Грант був у розмірі три тисячі євро. Більшість усього цього, — обводить рукою Вікторія, — було куплено за грантові кошти. 120 тисяч гривень вистачило на закупівлю обладнання: холодильник, гриль, кавомашина, духова шафа для піци, кухонний комбайн, блендер, вертел для шаурми, витяжка, посуд (у нас дерев’яний). Генератор — на випадок відключення світла. Це все купувала нове, через сайти, з видатковими накладними на моє прізвище. Я подавала звітність у ZOA. Щоб було видно, що гроші витрачені саме на відкриття своєї справи.

І ще 80 тисяч вклала своїх грошей. За свої вже купила сам вагончик, барну стійку, меблі, сміттєві урни.

— Вікторіє! — гукає з дороги Ігор МАЦЮТА, постійний клієнт. Чоловік з іншими дорожниками робить трасу просто навпроти двору Вікторії. — Мені два чаї і два чебуреки. Як звільнишся.

Продовжуємо розмову вже біля стійки.

— Столи і стільчики замовляла в нас на пилорамі. Стіл і два стільці на два-три місця — по п’ять тисяч гривень. Фарбувала сама. Три крісла зробила м’які, оббила шкірзамом.

Вагончик — 50 тисяч, продали в Ніжині. Перевезли знайомі машиною. Воду підвели, електрику. Вагончик стоїть на нашому городі. Тут уже років три нічого не садили, просто косили. Меблі розпродавало кафе на заправці, яке закрилося, я купила. Папір, пакети, стаканчики — усе купую через інтернет, «Новою Поштою» привозять. На першу закупку продуктів пішло вісім тисяч. Працювала в тестовому режимі два-три дні. Клієнти пішли.

М’ясо купую у своїх. Є в нас ФОП «Патук», у них беру  свинину і фарш. Щодня свіже: закололи, змололи.

— Скільки м’яса в день іде?

— Сім-вісім кілограмів. Свинина — найходовіша начинка.

Курка була. Закінчилась. У неділю планую взяти ще. Овочі — щось купую, щось своє, з городу. Інші продукти закуповую на базах у Чернігові, — розкачує на дошці тісто для чебуреків хазяйка.

«Чисто моя справа»

— Готувати люблю і вмію. Пельмені домашні робити: увімкнула б собі якийсь фільм та й ліпила  цілий день. Борщ варити. Пиріжки, випічку всяку. Давно вже не пекла, — признається Вікторія. — Не маю на це часу. О 8.00 відкриваю кафе, о 22.00 закриваю. Учора до пів на дванадцяту працювала. У вихідний їду за продуктами.

— Ви самі любите фаст-фуд?

— Уже ні, — сміється. — Я вже їздила супу поїсти, на обід друзі запросили. Ну уявіть: увесь день цей фаст-фуд готую.

— Буває, що заготовлені на день продукти закінчилися, а клієнти ще є?

— Буває. Хочеться все закрити і піти. Але за десять років у культурі і не з таких ситуацій навчишся викручуватися, — накладає начинку з фаршу на пласти тіста Вікторія. Включає чебуречницю.

Запах пішов двором, за огорожу і поплив далі вулицею. Кіт Блек біжить до вагончика і з надією заглядає у вічі всім присутнім по черзі.   

— Чоловік допомагає?

— Його й не було. Три місці на навчанні, а приїхав — і зразу на роботу на два тижні. Зараз там. Чоловік, 36-річний Андрій, з 2008 року працює в поліції. На Чорнобильській станції в охороні — останні п’ять років. Тепер працюватиме поліцейським офіцером громади (ПОГ). Посада за функціями схожа на дільничного. Буде вдома.

— Відкриття закладу для нього — сюрприз?

— Андрій знав. Сказав: «Займайся, якщо хочеш». І я вирішила це зробити. Не просила на цей заклад ні грошей, ні допомоги. Чисто моя справа.

А дочки?

— Ці, які вдома, ще малі. А зі старшою ми порадились, і вона пішла на спеціальність «Готельно-ресторанна справа». А раптом «розкрутимось», — чарівно посміхається Вікторія.  15-річна Богдана навчається в Чернігівському коледжі економіки і технологій (при технологічному університеті).  — Дочці купили кімнату на Шерстянці в Чернігові, щоб було де жити під час навчання.

«З будинку культури не піду»

— Людей багато. В інших фаст-фудах роблять заготовки, заморожують, щоб потім швидше.

— Ні. Усе роблю зразу, на очах у клієнта: мішаю, тісто розкачую, начинку викладаю  і ставлю в духовку. З шаурмою і чебуреками так само.  Ніяких заморозок. Тільки лаваші мені з Києва доставляють.

Вікторія перевертає засмажені з одного боку чебуреки на інший, готує пакетики з крафтового паперу.

Тісто на чебурек — то вода, борошно, сіль і…? Усе?

— Цукор… Ну, багато різних рецептів. У кожного виробника якась фішка є. Хтось додає оцет, хтось горілку.  У тісті  не чутно буде, бо випарується, а чебурек стає хрумкішим. У чебурека смак не так від фаршу, як від тіста залежить. У мене свій секрет, — не хоче відкривати його господиня. — Не можна розказувати всім рецепт свого чебурека. Як і рецепт соусу в шаурму.

Вікторія відповідає на телефонний дзвінок, притиснувши трубку плечем до вуха:

— Звісно можна. Дві? Через 20 хвилин буде.

— Якось назвете свій заклад?

— Назву, — посміхається Вікторія. Відкриває картинку в телефоні. Напис англійською: «Прихолапок». — Не знаєте, що це? У нас так називають навіс, прибудову, якийсь закапелок при будівлі. Легко запам’ятовується плюс це наш сільський діалект.

— Ви здійснили свою мрію. Щастя переповнює?

— Ну, так. Звісно, — не зовсім впевнено говорить Вікторія. — Перші свої 100 гривень я сфотографувала. Спочатку думала: буду офіційно відкриватися з повітряними кульками, запрошу друзів. А тоді вирішила: треба святкувати не відкриття, а окупаємість.

Мета досягнута. Трішки втомилася: 12-14 годин на ногах. Вихідних чекаю, їх два буде: неділя і понеділок. Але і не лежатиму.

— Що далі? Підете з будинку культури? Будете і тут, і там?

— З будинку культури не піду, — упевнена Вікторія. — Найматиму людину на роботу. Поки я у відпустці, буде час навчити.

Авторка: Олена ГОБАНОВА, фото автора та надане Вікторією ЛІСКОВИЧ

Схожі новини

Вибухи в Чернігові і в громадах: що відомо

24 ЛИСТОПАДА 2024, 16:56

Наступ росіян на Чернігівщину: джерело у Генштабі розповіло про плани ворога

24 ЛИСТОПАДА 2024, 16:45

Росіяни виставили відео з танкістом із Чернігова: говорить українською

24 ЛИСТОПАДА 2024, 16:15

Безкоштовні автобуси для жителів громади на Чернігівщині: куди можна доїхати

24 ЛИСТОПАДА 2024, 14:16

Вiдео

Акумуляторні системи Ілона Маска забезпечують енергією важливі заклади Чернігівщини

24 ЛИСТОПАДА 2024, 12:04

Тричі вистрілив у дружину: як пояснював на суді

24 ЛИСТОПАДА 2024, 10:03

На Чернігівщині зібрали понад 15 тонн жолудів. Для чого?

24 ЛИСТОПАДА 2024, 09:18

ТОП-переглядів