У жовтні в Мені вперше пройшла мирна хода на підтримку військових, які зникли безвісти чи потрапили в полон. Близько півтори сотні менян та жителів сусідніх громад пройшли центром міста з фотографіями героїв.
Про когось немає жодної звістки кілька місяців, а про когось і кілька років. Та рідні сподіваються — їхні сини, брати, чоловіки живі й от-от повернуться додому.
Учасники мирної ходи. Зустріч у будинку культури.
10 жовтня в укритті менського будинку культури говоримо про наболіле.
— Безвісти зниклі — не значить, що забуті! Це не цифри, це не статистика. Це наші герої, — каже Анастасія ГУПАЛО, переселенка з Харкова. Чекає на звістку про двоюрідного брата 44-річного Сергія Патлатова, бійця 22-ї окремої механізованої бригади. — Це життя, за які треба боротися і які треба повернути.
— Суспільство не готове спілкуватися з рідними безвісти зниклих. Ховає свої жертви, щоб ніхто про них нічого не чув. Ми, рідні таких військових, наодинці зі своєю бідою, — каже Юлія ВЕРІК, мати 39-річного Олександра, бійця 77-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ. — Син, коли йшов служити, сказав: «Якщо не я, то хто тоді буде захищати? Росіяни прийдуть до вас». Привітав телефоном з днем народження. Через годину поїхав на завдання і більше від нього жодної звістки. Зник безвісти 17 липня минулого року біля села Берестове на Харківщині.
З донькою Алевтиною їздимо в Чернігів майже на кожен обмін. Шукаємо звістку про нашого Сашка. Командири і побратими нічого не розказують. Відомо лише, що був тяжко поранений. На обмінах залишаємо фотографії сина з нашими телефонами. Були випадки, коли хлопці, які на реабілітації після полону, передивлялися і зідзвонювалися з рідними, якщо впізнають, з ким були в полоні.
— Як вирішили згуртуватися?
— Щоб зібратися й організувати мирну ходу, довелося кілька разів приходити до Менської міської ради. Вирішили пов’язати з 1 жовтня, Днем захисників. Наші хлопці такі самі військові, які зараз воюють на фронті.
Нас попередили, що подібні заходи зараз заборонені. Але ж, наприклад, бігати за героя не заборонено. Це не акція, це мирна хода. Супроводжувала нас машина поліції. Не показували, що ми проти чогось. Просто хотілося привернути увагу і до наших хлопців. Вшановують живих і загиблих військових, а про безвісти зниклих забувають. Зникли — і все. А вони далі додаються і додаються. На жаль.
Підтримує нас в організації Вікторія Прищепа, заступниця менського міського голови.
— Коли плануєте наступну ходу?
— Це була перша, але точно не остання. Була вражена, що прийшло більше сотні людей. Не тільки члени родин, а й друзі. Доєдналися й небайдужі меняни, — вважає Юлія Петрівна. — Будемо раді, якщо на машинах приєднаються до нас. Водії будуть сигналити.
Плануємо хоча б раз на місяць нагадувати про своїх військових. Наступного разу думаємо зробити ходу наприкінці жовтня. Запрошуємо доєднуватися і жителів сусідніх громад.
Після ходи обмінялися номерами телефонів. Створили групу в телеграмі. Тепер не загубимося, будемо підтримувати один одного. Адже раніше і не знали, скільки в нас таких військових.
— У ТЦК до наших родин холодне, агресивне відношення. Слідчі в поліції місяцями не розглядають справи безвісти зниклих військових, — обурена Світлана КРОТЕНКО, мати 30-річного Олександра, бійця 81-ї окремої аеромобільної бригади. — Мені так само ніхто не давав довгий час чіткої відповіді про сина. Одні кажуть: «Загинув», інші: «Живий або безвісти зниклий».
— Прийшла у військкомат наступного дня після отримання сповіщення. Просила контакти командирів, щоб дізнатися подробиці. Бо зв’язок з сином обірвався за 15 днів до того, — додає Юлія Верік. — Натомість на мене накричали, що не мають права кожному давати номери телефонів. Людяності в них бракує. Наші діти і чоловіки — не розходний матеріал. Вони — люди, народжувалися не для війни.
— Періодично дзвонять то з поліції, то з «Червоного Хреста». Запитують, чи відомо щось про сина. А чи не я це повинна в них питати? — витирає сльози Тетяна ЧИЧКАН, мати 40-річного Максима, бійця Першої танкової Сіверської бригади. — Ніби знущаються, кажуть: «Розшукуйте самостійно». І як мені це зробити, якщо син зник безвісти на Курщині?
— Якби вони там нас не захищали, нас би тут не було, — нагадує Анна МАЗКА, сестра 44-річного Володимира Коробейнікова, бійця 41-ї окремої механізованої бригади. — Як не прийду у військкомат, запитують: «Чого ви прийшли?»
— Центр життєстійкості в Мені є. Але туди запрошують матерів загиблих військових. А про нас чомусь знову забувають, — каже Наталія ВЕРБИЦЬКА, рідна сестра 37-річного Юрія Труфанова, бійця 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. — Психологічна підтримка важлива. І нам вона також потрібна. Особливо в перші години, дні, місяці, коли зникла рідна людина.
Мирна хода на підтримку зниклих безвісти чи полонених військових також була в Сосниці, Коропі та Прилуках.
— Донька їздила до Сосниці і була вражена, що Андрій Портний, міський голова, ішов у цій ході. Спілкувався з усіма, — уточнює Юлія Верік. — А ще запропонував виділити автобус для жителів громади, які поїдуть на обмін.
— Приєднуюся до мирної ходи, щоб підтримати рідних полонених та безвісти зниклих. Сама була в тому статусі і розумію, наскільки важко жити в невідомості, — каже Ірина ЛОСЬ, мати колишнього полоненого. Сосничанин Андрій Лось повернувся додому 6 травня нинішнього року. У неволі був пів року. — До мене часто звертаються жінки та матері полонених. З Чернігова, Мени. Нікому не відмовляю. Покроково розповідаю, куди звертатися, куди писати, куди дзвонити. А нещодавно звернулася колега Тетяна Шестакова. Її чоловік Валентин зник безвісти. Теж пояснила, що і за чим робити.
* * *
— З початку цього року в громаді діє програма про надання соціальної підтримки. Там є розділ про одноразову виплату родинам військовослужбовців, які зникли безвісти або перебувають у полоні, — каже Людмила ГРЕЧУХА, завідувачка сектору з питань сім’ї та ветеранської політики відділу соціального захисту населення та охорони здоров’я Менської міської ради. — За цією допомогою до нас звернулася 41 людина. Виплати розповсюджуються тільки на першу лінію спорідненості — батьки, дружина або повнолітня дитина. Тому 41 — це цифра умовна. Безвісти зниклих, на жаль, набагато більше.
— Яка сума допомоги?
— Виплачуємо на підставі сповіщення п’ять тисяч гривень. Про цю програму міськрада інформує постійно, просимо старост теж це розповсюджувати. Неважливо, у якому році військовий зник безвісти або потрапив у полон.
Війна не оминула і родину Людмили Анатоліївни. Її син Костянтин Москалець загинув 20 грудня 2024 року на Курщині.
— Я сама мати загиблого героя. Розумію, як спілкуватися з родинами таких військових, щоб не нашкодити, — промовляє жінка. — Почали роботу з рідними військових, які безвісти зниклі або перебувають у полоні. В учасників ходи брали телефони. У телеграмі створили групу для спілкування. Просили, щоб долучалися інші родини. Плануємо надалі проводити для них терапевтичні та психолого-розвантажувальні зустрічі.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки та з інтернету
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Вдягаємо по 50-60 кг спецодягу: як рятувальники ліквідовували наслідки ударів по енергетиці
- На Чернігівщині ворог ударив по рятувальникам, які приїхали на пожежу
- На виклики - на мерседесах: німецькі партнери передали спецтехніку ДСНС
