До Володимира Харченка у Дрімайлівку (Куликівська громада) завітали гості. Олександр Бухало та Костянтин Павлов. Допоміг зустрітися «Вісник». Олександр Бухало розшукував в інтернеті чоловіка, з яким перебував у полоні. І натрапив на відео «Вісника», яке наші журналісти знімали в день обміну. Подзвонив у редакцію. Адресу і телефон відшукали швидко. Домовилися разом провідати Володимира Івановича.
— Як це вас сюди занесло? — здивований 56-річний Володимир ХАРЧЕНКО. З пакетом мандаринів іде з магазину в селі Дрімайлівка Куликівської громади.
— Я ж казав, що колись приїду до тебе, — тисне йому руку 25-річний Костянтин ПАВЛОВ. — Не встиг тоді попрощатися, нас раніше забрали.
— Казали, що ти попадеш в морську піхоту. От ти і попав, — жартує 59-річний Олександр БУХАЛО. — Ти чого сніг біля двору не розчистив? Чи нас не чекав?
* * *
Олександр дістає з машини пакет з печивом та шоколадні цукерки «Ромашка».
— Зараз буде просити солоденьке, — дивиться на вольєр з собакою Володимир. Альма бере в зуби залізну миску і виляє хвостом. — Забрав її п’ять років тому у волонтерів у Чернігові. Не забула, доки був у полоні. Коли приїхав додому, виціловувала. Скучила. Брат підгодовував її, доки мене не було.
Усі троє військових були обміняні в різні дні у травні 2025 року. У рамках обміну «1000 на 1000». Олександр Бухало та Костянтин Павлов — морпіхи, разом служили в 36-й бригаді в Маріуполі. Потрапили в полон 4 квітня 2022 року після виходу з металургійного заводу імені Ілліча. Зараз у Києві. Їхні домівки в окупації, у Запорізькій області.
— Мене поміняли 19 квітня, Вову — 26-го. Хоча мали їхати разом в один день, — каже Костя. — Коли мене перевдягали, чув, що називали прізвища його і ще кількох хлопців. Тобто вони мали теж на обмін їхати. Вертухаї запитували, де вони. А потім махнули рукою — немає, то й немає. Забрали тих, хто був.
Останній рік перед обміном чоловіки були в колонії республіки Мордовія, Росія. Сиділи в камері втрьох. А тепер не бачилися дев’ять місяців. Володимир проводить товаришів двором.
— Ось гараж прибудував до старого. Майстерню облаштував. Усе, що попросите, можу зробити з дерева та металу, — каже Володимир.
— «Мерседес» не купив ще собі? — допитується Олександр.
— Навіщо він мені треба? — знизує плечима господар.
— Я вже молодий пенсіонер, — нахвалює себе Володимир. — Уже й пенсію отримую — 8300 гривень на місяць. Списався зі служби за станом здоров’я лише місяць тому.
— А коли ти встиг? Тобі ж ще рано, — дивується Олександр.
— Разом, коли всі документи подавав. Виявляється, учаснику бойових дій можна в 55 років йти. Я отримав цей статус у жовтні 2025 року. Довго не могли мені паспорт видати. Система не пропускала. Казала, паспорт уже виданий. Виявилося, у мене двійник є з такими самими даними. І дата народження теж збіглася до останньої цифри. Тільки двійник мій з Харківської області.
У полон взяли зеки
— Чим до війни займалися?
— Працював по людях. Що хто в селі попросить, те і допомагав. А до того довго працював у связі. Один на все село майстер. Мав на обслуговуванні 100 телефонів і 640 радіоточок.
Забрали мене служити 1 квітня 2023 року. Покатали Києвом, по кількох підрозділах. Три дні ніде не брали. З нас трьом було до 30 років, решта — 52-59 років. Повезли в Житомир, у штурмову бригаду. До нас ще чоловіків 15 привезли. П’яних після гулянки, з якогось кафе. На нас, старих, подивилися і відправили назад. Пройшли ВЛК і сказали чекати.
У червні забрали в Гончарівське. Там захворів на пневмонію і потрапив у госпіталь. 15 днів пролежав. Забрали у 32-ту механізовану бригаду.
Провоював півтора місяця на куп’янському напрямку, на Харківщині. У полон потрапив 16 жовтня 2023 року. Того дня виносили загиблих. З позицій до машини — кілька кілометрів. Нас було чоловік 12. Обстрілювали наші позиції з усього — танків, мінометів, дронів. Посадки були побиті на друзки.
На третій день до нас підібралися російські штурмовики. Заходить до нас в бліндаж старший з позиції, запитує: «Що тут в тебе?» Відповідаю: «Я тут один. І там нікого немає». Він через радіостанцію каже: «Викликаю вогонь на себе. Тут немає нікого». Заходить у бліндаж, автомат собі до шиї і каже: «Мамочко, пробач»… І стріляє… Тільки мізки на колодах залишилися. Я лише встиг крикнути: «Саню, ти що?» Припускаю, він побачив, що всі його побратими загинули, а сусідні позиції вже були зайняті кацапами. Тому і не витримав.
У бліндажі було четверо. Усі разом у полон і потрапили. Два земляки були зі мною. Юра Макаренко з Ніжина, Толік з Чернігова, прізвище забув. Уже теж поміняні. Тоді нас закидали гранатами. Чинити опір не було сенсу.
Російські військові проговорилися, що вони штурмовики. На війну прийшли з тюрем — зеки. У бліндаж нам накидали води, їжі, цигарок. Сказали, якщо ми не будемо агресивно себе поводити, нас не чіпатимуть. «Это ваши разборки с Россией. А мы так себе свободу зарабатываем», — казав тоді хтось з росіян.
Коли виходили з бліндажа, нас навіть не зв’язували. Ішли поночі замінованим полем кілометрів чотири. Росіянин з позивним Бабай наступив на розтяжку. Дивом усі вціліли. Йому тільки штани посікло. Присіли в посадці, усіх теліпає. Закурили всі разом. Пішли далі. Привели нас до військового намету росіян. Приводили ще наших військових.
Тут уже почалося пекло — нас стали бити. Шапки на голові обмотали скотчем. Руки зв’язали і теж до голови скотчем. Чотирьох однією мотузкою за шиї зв’язали. І потягли. Ідеш, падаєш, другого тягнеш на себе. Завантажили в машину. Привезли в комендатуру. Розв’язали одну руку і дозволили курити.
— Цигарки не забирали?
— Залишили. І на допиті давали. Телефон з собою на позиції не брали. А в кармані був лише паспорт. Забрали кацапи. Як і годинник та срібний хрестик. Військовий квиток був у командирів. Його й досі не відновив. Фото вже кілька разів висилав, ніяк не зроблять.
Кинули в погріб. По одному стали виводити на довгі допити. Один росіянин питання ставить, другий по голові дошкою б’є.
На підлозі два матраци. Упали на один, щоб тепліше було. Спустили нам дві банки тушонки, цигарки, штук 20 парафінових свічок.
На ранок нас знову витягли. На шапки — скотч, руки зв’язали. І знову допитували. Один росіянин «память освежает», другий фотографує і записує.
Потім — в інший погріб, спали на бетонній підлозі. До нас підкинули п’ятого чоловіка з переламаною ногою та прив’язаною дошкою. На ранок усіх завантажили в «КамАЗ» і повезли в Росію. Замість скотчу надягли наручники. Очі зав’язали. Почали перевозити між таборами.
Камера №13
— Прийомка всюди однакова. Роздягаєшся догола і тебе б’ють чим попало. Якось мені медсестра термометр дала. Каже: «Поміряй температуру, тільки не розбий». А як не розбити, якщо росіяни б’ють щосили. Як м’яч коридором літаю, від стінки до стінки.
У камері №13 зустрівся з Сашком і Костею. Доводилося стояти з 6.00 до 22.00. Розмовляти не можна. Велось відеоспостереження, яке спрацьовувало на рух. Якщо ворухнешся, виводили і били. Могли і просто так зайти в камеру, вивести і бити. Стола і стільця в камері не було.
Навіть ложку не дали. Їжу заливати доводилося. Та і їжею не назвеш. Солона, кисла, ніби з оцтом. Окріп наливали. Було везінням, коли на камеру припадала одна нечищена картоплина в супі. Ділили на всіх. І вона зазвичай була напівсира і гнила. Черпак каші на день. Увечері капуста, запарена водою. Давали приварену рибу з кишками. Пічкали борошном, додавали в їжу. Особисто я від неї набрякав, тіло було, як ватне.
Щоб проковтнути, давали дві хвилини.
— Алергію і чесотку вилікував? — перебиває нашу розмову Олександр.
— Так. У перший день, як приїхав у лікарню, викупався. Медсестри мене чимось намазали і відразу все минуло. Хоча чухався майже рік, — згадує Володимир. — Просили мазюку в російських лікарів. Дали маленький тюбик, на раз помазатися. Нічого не допомогло тоді.
З покарань також було присідання. Доходило і до 1600 разів за день. Утрьох робили, братським хватом, сівши в коло. Олімпійські чемпіони стільки не присідають, скільки ми там робили.
— В яких колоніях і яких містах сиділи, не знав. Лише після повернення додому сказали, — продовжує Володимир. — Приїхав додому десь о 23.00. У центрі все село зібралося. З Куликівки ціла делегація приїхала. Усі несуть квіти, солодощі.
Удома теж чекали повернення і наводили порядок. Невістка і колишня дружина готувалися до мого приїзду — спалили пральну машинку. Довелося на третій день купувати нову. А ще — холодильник та велосипед. Згодом і мопед у мене з’явився. Дуже боліли ноги і спина після полону. Не міг і до центру села дійти, до магазину, а там якихось 500 метрів. Вирішив частіше їздити велосипедом. Тому машину принципово не купую.
Після приїзду в магазині перепробував усе: і солодке, і солоне, і гірке. Іноді собі дозволяю.
«Ти все бачив, усе переніс. І це переживеш. У мене вже інший»
— З першою дружиною прожили 11 років і розлучилися. Але залишилися гарні стосунки. Вона вдруге вийшла заміж. Сину Сашку 32 роки.
У полоні я був 19 місяців. Рік вважався як безвісти зниклий. Пізніше «Червоний Хрест» підтвердив рідним, що я в полоні. Колишня дружина відкрила рахунок у банку і туди всі мої військові гроші перераховувалися (130 тисяч гривень на місяць — грошове забезпечення і 100 тисяч гривень виплачується раз на рік за рік полону. — Авт.). Наташа собі і на помаду не взяла. Усю суму, до копійки зберегла. Зробив ремонт, поміняв у хаті вікна. Колишню і сина балую теж, іноді підкидаю їм грошенят.
Під час реабілітації, у санаторії, надивився на десятки військових, яких дружини покинули. І гроші позабирали. Вертатися немає куди.
Володимир Іванович нині господарює сам. У кутку — швейна машинка. Шиє. Поряд на столі — верстат. Крутить цигарки.
— Хазяйку вам треба, — підмічаю.
— Ніколи дурницями займатися. А як треба буде, то покличу.
Перед службою була жінка. Місцева, з Дрімайлівки, на рік молодша. Живе в кінці мого городу. Дружили десь пів року. З окопів їй букети слав. Замовляв через інтернет доставку додому. А коли повернувся з полону, вона сказала: «Ти все бачив, усе пройшов. І це переживеш. У мене вже інший».
Живемо тепер удвох з Альмою. Коли холодно, забираю її в хату. Спить на дивані. Коли хоче в туалет, сама відчиняє двері та виходить. Навчив її, щоб мене не будила. Та все одно треба тепер вставати і зачиняти. Бо холод через двері заходить. Зачиняти ще не навчив.
Важко було засинати. Щонайбільше півтори години на добу спав. Таблетки снодійні приймав. Потім перестав. Бо тільки й робив, що їв та спав. Як тільки навертають спогади з полону, стараюся завантажувати себе фізичною роботою. Хоч удома і дев’ять місяців, та досі не віриться, що от я вдома.
З вигляду наче і цілий, а болить усе всередині. Ноги і спину ледь відчуваю. Так і з головою — стискає та болить. Постійний шум. Тиск у нормі, робив знімки — теж. А таблетки доводиться ковтати. Кликали працювати охоронником на тракторний стан. Та поки не хочу.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Із полону повернувся Андрій Гарасименко: перший цивільний, який пройшов катівню у Вишневому
- Росіяни взяли в полон на ЧАЕС: мешканця Чернігівщини вдалося обміняти
- Три роки невідомості: громада зустріла захисника, звільненого з полону
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
