Наталя Лелюх або Доктор Наташа - популярний практикуючий акушер-гінеколог, ведуча “Жіночого клубу”, блогерка, популяризаторка медичної науки, авторка книги про жіноче здоров’я. А ще - вона ніжинка і не забуває про малу батьківщину.
У воєнний час пані Наталія Лелюх стала медиком-волонтером, разом з колегами їздила у деокуповані села Чернігівщини, щоб доправити людям ліки і надати необхідну допомогу. Звіти та фото поїздок вона викладає на власній сторінці у фейсбуці.
Проєкт виїздів до цивільних на деокупованих територіях розпочали трійко волонтерок: Наталя, Тата Кеплер і Тетяна Тимошенко, яка працює в представництві ВООЗ в Україні. У поїздках волонтерок супроводжує поліція - рота “Софія” батальйону ТОР Управління Патрульної поліції Києва.
Виданню «Лівий Берег» медикиня розповіла, в якому стані була медицина на Чернігівщині у квітні-травні, щойно вдалося звільнити ця території.
«Там дуже бракує будь-якої медичної допомоги, дуже бракує ліків. Медична допомога у звільнених та прифронтових містах зараз на рівні геройства - геройства лікарів, які там працюють. А в деокупованих селах медичної допомоги просто немає. Коли будуть відновлюватися амбулаторії, туди обов’язково треба буде спрямувати кошти донаторів. Хочете допомогти? Купіть кардіограф в отаке село», - зауважує Лелюх.
З лікарями така сама проблема. Їх просто нема. Навіть там, де є вцілілі амбулаторії.
«Лише в третині сіл, куди ми приїздили, був хоч якийсь лікар або фельдшер. Але навіть якщо він є… Були ми, наприклад, у селі Мньов, Чернігівська область, 5 чи 6 кілометрів від кордону з білоруссю. Ми як туди в’їхали, одразу у всіх включився роумінг: “Бум-бум, вітаємо вас на території білорусі”. Ми такі: “Ой!”», - говорить лікарка.
У селі все ціле - росіяни тут не затримувалися, просто зайшли і вийшли. Село розташоване трохи подалі від дороги, лікарі заїхали туди, бо їм повідомили, що там є важкі хворі, а фельдшер не справляється.
Стоїть амбулаторія - хата, можливо, десь 40-х років. В цій хаті стіл, на якому на клейонці лежить стопка паперових карточок. Також є кушетка, покрита старою клейонкою, рудою, щоб було м’якіше лежати, і її легко було обробляти ганчіркою з хлоркою. Стоїть штатив від крапельниці і ртутний апарат вимірювання тиску. Все - так описує начиння амбулаторії у Мньові Лелюх.
«Коли фельдшер побачив мій портативний апарат УЗД, і взагалі всі мої можливості в одному рюкзаку…
Що сказав?
Він плакав», - коротко відповідає лікарка.
На власній сторінці Наталія Лелюх пише, що їй було боляче бачити Чернігівщину також. Попри той факт, що сама давно живе у Києві - рідну балачку ще не забула.
«Коли я чую цю говірку, то завжди посміхаюсь і стає тепліше. Дивна суміш трьох мов, незрівняний сіверський суржик, особлива інтонація.
Маленькі одноповерхові містечка. Садки, политі білим мереживом квітів. Ослинчики і балсанки, ляляс і пучечка, гарод і камора… І тепер в цій рідній моїй Сіверщині, серед садків, ржавіють ворожі танки. Ліси, що народжували гриби, пахнуть трупами і розпачем. Люди, що збираються у машини з ліками, не посміхаються, хоч я намаюсь шуткувати і підбадьорювати», - пише лікарка.
Росіяни знущалися над чернігівцями усіма можливими способами. Людей утримували у підвалах. Помирали вони там же. Для того, щоб вийти на повітря, треба було співати гімн росії...
«Відро давали 2 рази на день, і не виносили. Трупи також не виносили. Навколо школи були розтіжки і тонни сміття, які вони залишають повсюди. А у всіх, хто сидів в підвалі роздуло суглоби і бронхіт. Навіть у дітей болять кісточки. Я дивилася Костю. У нього рак і він плаче. Бо його з метастазами виганяли на двір, надягали мішок на голову і били ногами. Тому тепер він не спить. І йому боляче кругом, а онколога немає. І ліків немає. Є направлення на КТ, але він нікуди не поїде...
Я дивилася в очі жінок, що в розбомбленому сараї перебирають те, що лишилось від посівних запасів картоплі, щоб, коли приберуть снаряди і згорілу техніку з полів, почати посівну. Бо їсти ж треба.
Я сміялась на блокпості, де діти вимагали від нас сказати слово "паляниця".
Я плакала, коли ми змогли набрати букет для моєї мами і заїхати до неї в День Матері. Я не бачила її з початку війни. Дякую моїй команді мрії за цю можливість - обняти маму», - зі сльозами на очах розповіла телеведуча.
Читати також: «Для нас – це круто», - у Новоселівці відреагували на привезену зі Словаччини модульну амбулаторію
