Говоримо із колишнім працівником аграрної сфери про те, як формувався спротив простих людей загарбникам у Чернігівській області. Дмитро Мунтян, учасник руху опору на Чернігівщині, пряма мова.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Друзі, із маленьких вчинків робляться великі справи. Розповідаємо про учасника руху опору Дмитра Мунтяна у передачі «Наші люди». Де вас застало повномасштабне вторгнення?
- Повномасштабне вторгнення застало мене, чесно кажучи, вдома, Із Києва товариші позвонили і кажуть: «Діма, 4 година ранку. Почалася війна». Вийшов на вулицю - дійсно почалася війна, летять ракети, бомблять, люди в паніці. Самому тривожно було. Ніхто не знав, що робити, нікого не попереджували.
Перше, що боліло - це за дитину, хотілося, щоб вона цього не бачила. Тому було прийнято рішення покинути місто Чернігів, перевезти дитину в більш спокійне місце, в селище недалеко від Чернігова. А ми розуміли, що треба щось робити, треба боротися з цим злом.
– Як приєднались до Руху Опору?
- Рух опору робився з звичайних цивільних людей, які не були військовими. Це були мирні селяни, місцеві, з міста, села, з хутора. Перша робота була - це повідомлення. Багато людей знали, що ми знайомі з людьми, які це все створювали, організовували. Ми Артемом Севастьяном ми дуже давно знаємо один одного. Коли приходили повідомлення про ворога, ми перевіряли їх.
Читайте про Артема Севастьяна про це тут: Координатор Руху Опору з Чернігівщини про розвідку, найчастіші помилки та мотивацію
До війни я працював в аграрній сфері: трактор, комбайн, різне. По всій Україні, по працював в Чернігівській області. І в мене дуже багато знайомих по тих чи інших фірмах, де ми працювали. І люди почали дзвонити, повідомляли про ворога. Питають, що нам робить, як нам робить. І з цього потихеньку ми напрацьовували величезний об'єм інформації, потім обробляли його.
– Як місцеві допомагали Руху Опору?
- Була історія, що вночі нам подзвонила дівчина і сказала, що в одне з сіл зайшли вороги. Вона дозвонилася нам із звичайного проводового телефону. Перевірили цю інформацію, коли перевірили. Була робота ЗСУ по ворогу. Вороги були дуже не раді, що їх там знайшли.
– Хто доєднувався до Руху Опору?
- У нашому русі дуже багато було дівчат, жінок. Іноді навіть, я вам скажу так, що чоловіки, які були в окупації, боялися подавати ту чи іншу інформацію. А були такі дівчата, що не боялись і подавали нам інформацію, від якої залежало дуже багато по Чернігову і Чернігівській області.
– Які завдання виконували?
- Прямих зіткнень з противником у мене не було. Я відслідковував нашу роботу, тобто як коригувальник був: чи правильно, чи неправильно зроблена була і передавав цю інформацію. Адже я знаю всі поля, всі дороги, і людей багато знаю. І в кожному селі у нас була своя локація. Люди мені дзвонили, передавали інформацію, ми ходили перевіряти. Дуже страшно було, ти йшов, не знав, чи є там є хто, чи немає, чи це свої, чи це чужі. Але зброї не було, тільки візуально спостерігав та записував. Але записувати небезпечно: могли знайти в тебе записи. Тому запам'ятовував. Бувало, що і по дві-три ночі ми сиділи в лісах десь поблизу ворога і спостерігали їхні переміщення, коли вони заїжджають спати, коли вони заправляються. І потім ми доповідали, знову перевірялася ця інформація, і були відпрацювання по ворогу.
– Чим будете займатися після війни?
- Я думаю, що треба побити ворога, щоб він на тисячі років запам'ятав, що Україна – це не Росія і далеко не Росія. Що нам з ними далеко в різні сторони. Після закінчення війни хотілося, щоб був мир. Щоб до людей, які на нас напали, дійшло, що можна робити не танки і снаряди, а можна робити дитячі іграшки чи людей лікувати.
Про себе я думаю так, що мабуть я вже звик до ЗСУ, мабуть буду лишатися, тому що ми не знаємо, що буде далі, а боронити треба.
* * *
"Час Чернігівський" писав про таке: На Чернігівщині почався озброєний рух опору
