Ветеран Ярослав Городник із першого дня повномасштабної війни був у роті охорони в Ічні. Через місяць відправили на формування 31-го стрілецького батальйону. Мав позивний Мамонт.
— Ні про що не шкодую. Руку ж не по п’яні втратив. А на війні. Моє везіння, на жаль, тоді закінчилося, — каже 44-річний Ярослав ГОРОДНИК з Ічні, ветеран. — Робив те, що мав робити. Села, де живуть мої батьки та дружина з донькою, були в окупації в лютому-березні 2022 року. Тож там, на фронті, я робив усе можливе, аби росіяни знову сюди не вдерлися.
Охороняв дачу Леоніда Кучми, колишнього президента
Ярослав з села Івангород на Прилуччині. Там проживають його батьки.
— Займався в молодості рукопашним боєм та грав у футбол. Строкову службу пройшов у полку зв’язку в Чернігові. Після армії побув тижнів зо два вдома і пішов працювати в міліцію. У полк спецназу Києва. Це був 1999 рік, — згадує Ярослав. — Учився пів року. Підготовка була така сама, як у «Беркуті». Займалися охороною державних об’єктів: Кабінету Міністрів, Верховної Ради та президентської дачі Леоніда Кучми. Прослужив понад рік, та президента не бачив. Чув тільки через радіостанцію, коли їде. Звільнився через низьку заробітну плату.
Потім років п’ять працював чоботарем, пізніше автомаляром. Одружився, народилася донька. Їй зараз 19 років. Працює кухаркою в Києві. У 2018 році з дружиною переїхав у село Плиски Ніжинського району. Купили будинок. Та в тому ж році і розійшлися.
З першого дня повномасштабної війни був у роті охорони в Ічні. Через місяць мене і ще 20 чоловіків відправили на формування 31-го стрілецького батальйону. Стояли під Прилуками. До нас доєднали хлопців з Черкащини. Звідти рушили на Сумщину. Прослужив там дев’ять місяців. Тримали блокпости, будували інженерні споруди. Мав позивний Мамонт.
Катя і донька Кіра
— На Сумщині знайшов своє кохання. Каті, цивільній дружині, 35 років. Працювала продавчинею в магазині. Неподалік позицій, де ми стояли. Заїжджав до неї на каву. Розговорилися, роззнайомилися, закохалися. Має від першого шлюбу сина. Йому зараз 18. Ми ще не одружилися.
Перед новим 2023 роком нас відправляють у Черкаську область на формування 118-ї окремої механізованої бригади та штурмової роти. За кілька тижнів до мого від’їзду дізнаємося радісну новину — станемо знову батьками. Доки кохана була вагітна, у відпустку приїздив один раз. На шість днів.
Донечка Кіра народилася 21 серпня. Катя дзвонить, що їде в пологовий. Випросив командира відпустити мене на 10 днів додому. Телефоную коханій, а вона відповідає: «Вітаю! У тебе народилася донечка».
Уламок перебив руку. На стегні випатрало шматок м’яса
— Їздив на навчання в Словаччину. На п’ять тижнів. На початку червня 2023 року відправили на фронт, на запорізький напрямок. Служив на посаді заступника командира взводу, головним сержантом.
Росіяни були від нас за кілька сотень метрів. Лісові посадки побиті артилерією, проглядалися. Моя група взяла в полон російського військового. Група, яка працювала після нас, — трьох. Це вилізло їм боком. У процесі евакуації полонених їх виявили російські дрони і накрили мінометом. Росіяни били по своїх же. З трьох полонених один був поранений, два вбиті. Постраждали й наші. Один — 200-й, один — 300-й.
Третього вересня 2023 року повернувся з відпустки на службу. А 12 вересня отримав поранення між селами Роботине і П’ятихатки, — згадує чоловік. — Треба було брати наступну посадку під контроль. Наша штурмова група з шістьох чоловіків дійшла впритул до ворога. Над головою постійно кружляли їхні дрони. Побратим зачепив ногою розтяжку. І цим вибухом ми себе видали. По нас запрацював міномет. Були змушені відкачуватися в окопи.
Поблизу прилетіла міна. Ігорю Заріцькому уламок потрапив у кисть правої руки. Я сидів поруч. Уламок перебив руку до ліктя. На стегні випатрало шматок м’яса. Контузило. Бронеплита і напашник (підсумок, що кріпиться знизу плитоноски для захисту паху) прийняли багато уламків. Бронежилет відпрацював на всі 111 відсотків. Медик наклав турнікет на ногу і руку.
З нами були чотири чоловіки з групи закріплення. Стали відходити на евакуацію. Ігорю віддали нести зброю. Шестеро побратимів мене виносили. Пронесли 150-200 метрів і поклали. Сіли перепочити під деревами. Дрон нас зрисував і прилетіла міна вже між нами. Були 200-ті, важкі 300-ті. Оскільки я лежав на боку, уламки прилетіли в спину. Був пневмоторакс (повітря в плевральній порожнині, порушення дихання).
Заріцькому два уламки залетіли в плече. Загинув командир відділення Вася Мельничук та медик взводу Ігор Сухоцький. Їхні тіла й досі не забрали. Саші Тіхому перебило ногу. За ним прийшла евакуаційна група. Та росіяни скинули з дрона вибухівку по ношах. Саша загинув, у групі евакуації теж були 200-ті і 300-ті. Їхні тіла також не забрали. Ті території зараз окуповані.
Ігор Заріцький, попри важкі поранення, дивом, своїми ногами дійшов до позицій дронщиків. Там йому надали першу допомогу та евакуювали. Втратив багато крові.
А я чекав групу евакуації. Поранило мене близько 12.30, у стабілізаційний пункт привезли о 22.30. Були щільні обстріли. Чотири кілометри хлопцям треба було йти пішки до мене. Пам’ятаю, як занесли на ношах у броньовик. Стало темно, загорілася червона лампочка. Машина рушила. Я видихнув. У броні почувався в безпеці.
Турнікети були на руці й нозі 10 годин. Безпечний час — до двох годин. На нозі слабо затисли. На руці сильніше, врятувати не вдалося, довелося високо ампутувати, до плеча.
Уже після реабілітації розпитував своїх хлопців, що і як там було. Збирав усю інформацію по крупинках. Бо після контузії втрачав свідомість кілька разів. Питав командування, чого загиблих побратимів не забрали. Виявляється, евакуаційні групи заходили кілька разів. Там загинуло близько 20 військових.
На гвинтокрилі — до лікарні
— Перші три доби приходив до тями на кілька секунд і знову непритомнів. Відкрию очі — побратими стоять, які теж там лікувалися. Видихаю: «Хух, не в полоні». Закриваю очі і знову втрачаю свідомість. І так кілька разів було, — посміхається Ярослав. — Привели до тями через два дні після поранення. Спитали, як себе почуваю і чи все бачу. З лікарні Мечникова в Дніпрі мене відправили на гвинтокрилі до Києва. З хворих був тільки я. Поруч лікар і пілот у кабіні. Весь час був при тямі.
Днів п’ять був у реанімації. За світлом у вікні орієнтувався, день чи ніч. Телефон і речі передали тільки через тиждень. Приніс брат. Він теж військовий. Тоді ж набрав Катю і розповів усе, що трапилося. Відразу відповіла: «Навіть і не мрій. Мене ти не здихаєшся. Я буду з тобою!»
Робили гемодіаліз. Через велику втрату крові погано працювали нирки. А згодом відправили в лікарню на Львівщину, спеціальним медичним потягом. Ліжка стояли в один ряд. Везли важких військових.
У Львові зробили ще одну операцію на стегні. Дістали уламок, зберігаю його й досі. Потім було кілька операцій на спині. І два місяці реабілітації. Відсутність руки сприйняв одразу. Добре, що залишився живий, не в полоні. Значить, Боженька дав ще мені шанс тут потопати.
Додому приїхав перед новим роком. 10 днів ще був в обласній лікарні. Ледь міг шкандибати, тільки з милицею. Один раз підковзнувся через неї. Розізлився і відкинув. З того часу став розходжуватися. Сказав: «Краще потихеньку, але сам буду топати». Зараз вже і бігати можу. А милиця й досі стоїть у батьків у тому кутку, де поставив.
— Після проходження військово-лікарської комісії (ВЛК) мені дали місяць відпустки, — каже Ярослав. — Побув у батьків і провідав своїх дівчат. Повернувся на службу.
— Яка служба без руки?
— ВЛК дала висновок «Обмежено придатний». Та до штурмів не дозволили повертатися. Міг далі служити інструктором у ТЦК чи в тилових службах. У лютому 2025 року вирішив повернутися у свій підрозділ. Мій комбат Леонід Іщенко, ічнянець, запропонував продовжити службу інструктором. Навичок вистачало. Закінчив необхідні курси. Навчав з іншими такими ж ветеранами після поранення молоде поповнення на полігоні.
У червні прийшло направлення на повторне проходження ВЛК. За новим наказом №402. За наявністю хвороб я тепер підпадав під списання. Поки чекав усі папірці, ще три місяці прослужив інструктором. Звільнився в листопаді.
Ярослав ходить без протеза. Припадає пилом у пакеті на дивані.
Виплати
— Після звільнення зі служби подав документи у військкомат на пенсію та на одноразову виплату через поранення. У пакеті документів було більше сотні папірців-ксерокопій. І ще багато оригіналів документів. Подав і поїхав до дівчат на Сумщину. Майже рік був у них. Надолужував втрачене. Бо для доньки я був, як чужий дядько, а не батько. Боялася підходити. Перші три дні звикала до мене.
Через два місяці прийшла лише пенсія. За другою групою нарахували 16 тисяч гривень. Потім поступово збільшилася до 27 тисяч гривень. Може, вплинуло й те, що отримав дві державні нагороди. Першу, «За мужність» ІІІ ступеня, вручили в лютому 2024. Хоча був указ президента від 14 серпня 2023 року. Другу, «За мужність» ІІ ступеня, отримав у кінці травня 2024. А президент підписав указ 27 грудня 2023 року.
У листопаді отримав понад 900 тисяч гривень одноразової виплати. Став підшукувати житло. Знаходив від 15 тисяч доларів (близько 600 тисяч гривень). І стан був набагато гірший, ніж тут у мене.
Цей будинок знайшов через три тижні. Три кімнати, кухня, коридор, кімната, де буде туалет. 74 квадратні метри. Власник — колишній військовий, зараз у Харкові живе. Просив 10 тисяч доларів (близько 400 тисяч гривень). Зійшлися на 9500 доларів й оформлення моїм коштом. Сусіди кажуть, тут раніше жив колишній власник молокозаводу.
Половина з виплат пішла на придбання будинку, інша — на ремонт. Перекрив дах. Роблю все капітально. Багато грошей витратив на інструменти. Досвід ремонту був. Будинок у Плисках теж сам ремонтував. Учила мене тоді вся рідня.
Нова робота
У середині січня Ярослав Городник влаштувався на роботу.
— Чув, ніби Пенсійний фонд і центр зайнятості об’єднали бази. Дзвонять мені перед новим роком: «Ярославе Миколайовичу, бачимо, ви на пенсії. Вас робота не цікавить? Водієм». Не роздумуючи, відповів: «Так».
В ічнянській поліклініці вже тиждень вожу сімейних лікарів на виклики. На джипі «Рено Дастер». Зарплата невелика — дев’ять тисяч гривень. Доки будуюся, зайвими не будуть.
— Не заборонено без руки кермувати?
— Ні. У мене немає заборони з кермування транспортними засобами. Обмеження є тільки за фізичним навантаженням.
За кермом безперестанку з 2006 року. Зараз їжджу на механічній коробці передач. Протез мені тільки заважає. Дотягуюся спокійно. Свою машину «Фольксваген Пойнтер» купив уже після поранення. За дві з половиною тисячі доларів (близько 100 тисяч гривень).
Ярослав сідає за кермо і заднім ходом виїжджає з двору на вулицю. Крутить кермо і перемикає лівою передачі.
— Батько на «Таврії» зробив мені довший ричаг. Я ж на своїй їжджу зі звичайним, — каже чоловік. — Ми, штурмовики, універсальні. Звикли працювати зі зброєю і на лівий, і на правий бік.
До нового року намагався їздити до дівчат кожні два тижні. В обидва боки — 500 кілометрів. А це щодо бензину — десь 2500 гривень. Тепер, коли в хаті ремонт, задумуєшся, чи щось купити з будівельних матеріалів, чи з’їздити зайвий раз.
Ольга САМСОНЕНКО, Марина ЗАБІЯН.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Фото Марини ЗАБІЯН. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Щоб виходити з квартири, чоловік витратив 150 тис грн: на вулиці не був рік
- Плюс три домівки: військові з інвалідністю з прикордонного району отримають житло
- Справжній квест: хто і як допоміг паралізованому чернігівцю оформити документи
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
