Замість вікна у квартирі Бориса КОВАЛЬЧУКА зі Сновська… пандус. Квартира на першому поверсі двоповерхівки. Борис Дмитрович інвалід першої групи. Їздить на візку. У Сновськ перебрався з Глухова на Сумщині півтора року тому. Продав свою трикімнатну квартиру. Купив однокімнатну на околиці Сновська. Тут живе рідна сестра Тетяна Терещенко з зятем та племінником Миколою.
Такої оказії сновці ще не бачили
Після того як чоловік перебрався у Сновськ, місцева влада облаштувала дерев’яний пандус на сходах у під’їзді. Через високий поріг і вузькі двері Борис Дмитрович самостійно з квартири виїхати не міг. У міськраді просив дозволу, щоб пробити з кімнати вихід на вулицю, облаштувати пандус з квартири на першому поверсі. Добивався, будувався рік.
Металевий новенький пандус метрів сім довжиною. З поручнями. Від прибудованого до вікна балкона.
— Якби не знала, хто тут живе, подумала б — державна установа, — підіймаюся пандусом до Бориса Ковальчука. Заглядаю через балкон. Чоловік під лампою читає книжку.
— Хто не їде — дивиться. Така оказія зроблена, — сміється чоловік, розповідаючи про свою нову прибудову. — Схожі є біля лікарні. Але не всюди. Багато пандусів моєму поступаються, — хвалиться. — А щоб у житловому будинку… Такого у Сновську ще не бачили. Хоча в моїй квартирі у Глухові був пандус. Побудувала його місцева влада безплатно.
Тепер, коли хочу подихати свіжим повітрям, завжди можу це зробити. Не через вікно. А виїхати на вулицю. Це благодать для мене.
Уперше на вулицю виїхав місяць тому, — радіє Борис Дмитрович. — Але зараз знову невиїзний, бо засипало снігом. Зате можу сидіти на своєму балконі, дивитися на перехожих. Хочете побачити? — запрошує. Пересідає з ліжка на інвалідний візок. Накидає теплу кофтину, на голову вдягає шапку.
— Можна і магазин відкривати, — жартує чоловік. — Повертаю барашку і відкриваються двері на вулицю, — показує. — У мене тепер є повноцінний балкон. З часом натягну мотузки, щоб можна було повісити прання. Раніше чіпляв на вішаки, потім на швабру чи милиці і виставляв на вікно в кухні. Я ж колишній воїн, смекалка повинна працювати в будь-яких умовах. У моєму випадку треба пристосовуватися до життя.
У Бориса Ковальчука слоновість ніг. У руках тримає взуття 47-го розміру
55 років у візку, взуття 47-го розміру
— У нашій родині я найстарший. Ще є чотири сестри і брат. Батько працював комбайнером у колгоспі, — розповідає про своє життя в Глухові. — Помер 35 років тому. Мати прожила 90 років. Довгожителька, тому що горілки не пила і не курила. Знала багато молитов. Лікувала людей, заговорювала молитвою воду. Ющенко нагородив її медаллю «Мати-героїня». Я на матір схожий і лицем, і тілом. Вона висока була, батько нижчий. В армії в мене зріст був 184 сантиметри.
55 років тому Борис Дмитрович строкову службу проходив у Вітебській області, у Білорусі. Служив у ракетних військах. Мав доступ до радіаційних речовин. Був дозиметристом. Ходив без захисту. Після армії стало погано. Як на дембель ішов, писав розписку про нерозголошення військової таємниці.
Потрапив в онкодиспансер. Лікарям тоді не міг розказати, з чого почалися проблеми. У паху вирізали лімфовузол. Пухлина була незлоякісна. Але опромінення зробили. Дали другу групу інвалідності. Ходив з паличкою. Через п’ять років перейшов на милиці. Зараз у чоловіка діагноз «Лімфогранульоматоз». Слоновість кінцівок — ноги, як у слона, роздуті. Неробочі. Носить спеціально пошите взуття 47-го розміру. Вага 120 кілограмів. Але ще їздить на машині. На «Таврії» з ручним керуванням.
— Коли цей пандус будували, просив, щоб облаштували ще й доріжку до тротуару, поклали щебінь, залили бетоном. Добрих метрів 10 треба було облаштувати.
Писав листи до міської ради, щоб дозволи, — розповідає, з чого все почалося. — Спершу казали, що не можна. Конструкція будинку може обвалитися. Потрібні дозволи від сусідів.
Сновська міська рада та Корюківська райрада запропонували написати заяву, щоб виділити мені по три тисячі гривень. На будівництво. Але перед цим треба було розробити проєкт.
Улітку подзвонив чернігівський архітектор. Як він про мене дізнався — не знаю. Запропонував зробити проєкт мого будівництва безплатно. За інклюзивною програмою для облаштування пандуса в житловій квартирі. Звати архітектора Олександр Козир. Приїздив до мене. Усе обговорили, розробили.
«Місця в новому кабінеті багато»
— Хто будував?
— Звертався за допомогою до благодійників. Відмовили. Точніше, відповіли, що не можуть включити мене в перелік перших у списку, які потребують допомоги. Бо в пріоритеті внутрішньо переміщені особи. Мене «відклали» на потім. Хоча я теж внутрішньо переміщена особа. Вказали, якщо наша міська рада заступиться за мене і напише листа, що я потребую цієї допомоги, допоможуть. Начебто з міської ради написали такого листа. Час минає, нічого не робиться. Вирішив своїми силами. Будівництво почалося восени.
Місцеві будівельники хотіли з мене здерти сім шкур. Запропонували заплатити 300 тисяч гривень. Інші взялися все зробити за 150 тисяч гривень. Погодився. Хоча грошей не вистачило. Довелося позичати. Буду віддавати. Але пандус мені потрібен.
Поки це все ще не доведено до ладу. Треба прибудову утеплити.
Вибили вікно, — описує процес будівництва, — поставили металопластикові двері, два маленькі віконечка по боках, — відкриває двері на балкон. — На підлозі дошки. Каркас балкона металопластиковий. І ще одні двері — на вулицю. Дах — металочерепиця.
До мене приходить соціальний працівник. Часто буває мій друг, поштар Марк. Приносить листи. Є друзі, з якими листуюся. І племінник провідує. Вони заходять через двері в під’їзді. Коли потепліє, можна буде через пандус і балкон.
З кімнати на балкон є невеличкий поріг. Висотою з сантиметр. Старим інвалідним візком передом виїхати не можу. Бо колеса маленькі. Треба виїжджати задом, — розвертає транспорт, набирає швидкість, перескакує задніми колесами поріг. — Місця в моєму новому кабінеті багато. Є де розвернутися. У кімнаті зробив перестановку. Шафу винесу на балкон, щоб було більше місця.
Днями племінник зі своїм братом привезли мені новий візок. Совбез видав. Поставили на мій балкон. Поки ще не об’їздив. Добиваюся, аби отримати нове взуття. Його держава теж повинна надавати безплатно. Нога стала зовсім неробоча, — знімає величезний чобіт з лівої ноги.
— Усі матеріали для прибудови замовляв сам. Відкоси ще не зроблені. Двері на вулицю встановили, але вже бачу, що погано. Протяги. Весною утеплимо, — не падає духом.
— Не зверталися до тих, хто встановлював, щоб виправили недоліки?
— Гроші взяли і змоталися. А майстра, який був на «будівництві» головним, зварював конструкції, забрали в армію.
За допомогою звертався до Андрія Єрмака, голови Офісу Президента. Він Борисович, а я Борис. Обіграв з таким підходом. Але почитав новини, що він теж постраждав, — переходить на політику. — Навряд чи мені тепер допоможе.
Не влаштовує непитущий, некурящий і щедрий
— Господиня не знайшлася?
— Ой, — тяжко видихає. — Багатьом пропонував. Але для здорових жінок потрібні такі ж чоловіки. Не влаштовує, що я непитущий, некурящий, щедрий, приязний.
Люблю спілкуватися. Цього мені не вистачає. Уночі прокинуся, чаю поп’ю і заспівати пісню вовка можу: «А-а-а-а-а, у-у-у-у», — співає. — У перші місяці, як переїхав, сусіди питали, який звір у мене в хаті живе, — сміється. — Змусити спілкуватися зі мною нікого не можу. Але не проти, аби хтось поряд був.
Лікувався в гематологічному відділенні житомирської лікарні. Там були окремі палати: чоловічі та жіночі. Кожен обирав собі пару, з ким спілкуватися. І я вибрав дівчину. Дружили. Родом з Бердичівського району. Колись навіть і поїхав туди. Знайшов те село. А її вже нема.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Плюс три домівки: військові з інвалідністю з прикордонного району отримають житло
- Справжній квест: хто і як допоміг паралізованому чернігівцю оформити документи
- У Бахмачі створили перший і єдиний в Україні базбарʼєрний вагон
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
