Російського солдата, 21-річного Костянтина Кузнецова, який знущався над 38-річним Олександром Марусиком із села Вознесенське (колишня Улянівка), що під Черніговом, засудили до 12 років. Такий вирок виніс Чернігівський районний суд. Марусик на фото впізнав ката, котрий знущався над ним у металевому вагончикумагазині в селі Терехівка Чернігівського району. Де зараз перебуває заочно засуджений окупант, встановлюють. Що дає заочне засудження — юридично закріплений факт злочину. І хоча б примарну надію, що винуватець, можливо, буде покараний.
Торік 13 березня Марусик із сусідом їхали з Вознесенського до Петрушина, щоб забрати сім’ю Сергія Колупайка і речі. На дорозі біля села Товстоліс росіяни обстріляли машину. Поранили Олександра в ногу, Сергія в лопатку. Чоловіки виповзли з «копійки», сподіваючись сховатися під машиною, проте не встигли. Окупанти скрутили обом руки, зв’язали за спинами будівельними стяжками, натягнули шапки на очі. Рацією викликали «Тигрів» (бронеавтомобіль) і повезли в різні місця. Після цього Олександр більше не бачив Сергія. Марусика зачинили в металевий вагончик-магазин.
З 13 по 17 березня Олександра, пораненого, із зав’язаними руками і мішком на голові, тримали в холодному приміщенні. Не давали ні їсти, ні пити. «... діючи умисно, у присутності невстановленої досудовим розслідуванням особи з числа військовослужбовців збройних сил російської федерації, з метою отримання інформації про імовірну співпрацю Марусика з військовими Збройних сил України щодо надання відомостей про місця розташування військовослужбовців та військової техніки Кузнецов застосовував до потерпілого катування, здійснюючи постріли над головою Марусика в безпосередній близькості від лівого вуха.
Кузнецов з метою заподіяння сильного фізичного болю та страждань потерпілому, завдав чисельних побоїв по тілу. Ставав йому на ноги в ділянках гомілки та колінних суглобів, із силою вдавлюючи. Внаслідок спричиненого сильного фізичного болю Марусик здійснював неконтрольовані сечовипускання та дефекацію в одяг, що принижувало людську гідність потерпілого. Катування проводилось постійно, з інтервалами, що виключали можливість потерпілому спати, що спричиняло додаткові моральні страждання», — сказано у вироку.
— Ставили на коліна і дулом пістолета тицяли в потилицю. Росіянин говорив: «Мы вам мир принесли. Тебя ваше правительство устраивает?» А я йому: «А ваше вас устраивает?» Він мовчить. «Все п...ы», — веду далі. «Заткнись», — схопився за зброю. А мені вже стало по барабану. Говорю: «Ти мене вб’єш, а тебе завтра вб’ють». Коли катували, я запитував: «Навіщо стільки часу на мене витрачати. Вистріліть у голову, і все». «Нет, — відказували мені. — Все твои косточки перестреляем и будем лечить. Мумию с тебя сделаем. Бинтов у нас до х..я».
Було дуже холодно. Уже і не надіявся, що виживу. Тортури тривали три дні, тричі на добу, в один і той самий час. Я вже не витримував і тому, хто знущався, в істериці викрикнув: «Сука, застрели, б...дь, на х...я ти мене мучиш?» Він зрозумів, що вже довів мене до ручки. Підняв, розрізав стяжки на руках, зняв мішок з голови і спитав: «Пить хочешь?» Я кивнув. Він приніс мені пляшку води і решту свого сухпайка. Наказав, як тільки відчиняться двері, я маю натягувати шапку на очі. Я сидів і чув гуркіт військової техніки, що проїжджала повз. Знав, що день, бо через забите залізом вікно пробивалося трішки світла. Якось мій мучитель зайшов, я не встиг натягнути шапку, — а він цього разу був без балаклави, — і я побачив його обличчя. Подумав: мені все... Він крикнув: «Ты что, ох...л?» «Не встиг», — відповідаю. Він знову зв’язав мені руки, мішок — на голову і виводить з приміщення. Я вкотре подумки попрощався з білим світом. І питаю: «Так это в последний путь или как. ««Молчи, б...ь», — почув у відповідь. Мене повели.
Це я зрозумів потім, що вивели за село Роїще Чернігівського району. Поклали ниць, на спину постасили ящик із залізяками і сказали: «Взорвешся нах..й. Десять минут подожди, потом можеш подняться». Я лежав і рахував до 600. Вони поїхали. Піднявся, посипались гвіздки, болти. Не встиг обтруситися, їхня колона їде: «КамАЗи», «КрАЗи», «Тигри». Один «Тигр» зупиняється біля мене: «Куда собрался?» «Додому», — відказую. «Откуда?» «Так від вас». «С...бался?» «Ні, відпустили», — неохоче пригадує ті страшні дні Олександр Марусик.
Дійшов до Петрушина. Переночував там, потім далі. Загалом добирався дві доби. Обходив колони російських БТРів. Коли виходив до мирних людей, розповідав свою історію, не вірили. В однієї родини попросився переночувати хоч у курнику. Влаштували перевірку. Що таке полуниця, що таке балсанка, де в Чернігові що знаходиться, як я орієнтуюся в місті. До початку «ковіду» я працював на ремзаводі, ремонтував військові машини. Я все розказав. Дозволили в лазні переспати, — говорить Марусик.
Сергію Колупайку, який їхав з Олександром в одному авто, не пощастило вирватися на волю в Україні. Його мати дізналася через інших полонених, що живий і зараз у росії, у тульській тюрмі.
"Час Чернігівський" писав про російських злочинців:
- Росіянин вкрав айфон у дівчини з Чернігівщини: його переписка стала доступна завдяки ICloud
- Приїхав померти на півночі України за 6000 км від дому: у білорусі знайшли телефон загиблого російського майора із Бурятії
- Ігоря Самоненка росіяни чотири рази виводили на розстріл. Клали руку на колодку, щоб відрубати пальці
Джерело: "Вісник Ч" від 9 березня 2023 року, авторка Валентина Остерська
