У Сергія Костюченка війна забрала жінку Раю та сина Романа. Російський снаряд розірвався недалеко від їхнього дому. Раїса стояла на вулиці, метрів за 10. Рома підійшов до вікна і прочинив його. За 10 мерів від вибуху з іншого боку. Уламки однаково дістали матір і сина. Померли на місці.
Того лютого-березня загинули тільки двоє жителів Олишівки.
— Боги забрали. Покарали мене за щось, — упевнений Сергій КОСТЮЧЕНКО.
І ненавидить тих богів. І розказує про цю ненависть людям. Може, йому так легше.
Вирва від снаряда заростає зіллям…
— Чого ж він до того вікна підійшов? — у розпачі підходить до злощасного вікна Сергій Михайлович. — Думаю, почув, як мати кричала.
Приліт був навіть не у двір. Поряд. Три роки тому, 14 березня 2022 року. Тільки росіяни сюди увійшли. На Євдокію. Євдокія забрала.
— Одне тільки вікно вилетіло. Я вже вставив, — ідемо з Костюченком за хату. — Я під час вибуху отут стояв, — проходить біля верстата у дворі. — Мені різні уламки на голову полетіли. На стіні — жодної подряпини. Дитя — у хаті, пів метра від вікна. Щось відкрило вікно і вкрало його… За парканом з боку саду — укртелекомівський підвал. Люди з села ховалися там. Мабуть, вислідили дрони.
— Осьде снаряд розірвався, — підходимо до вирви. Вона трохи заросла зіллям, але яма в землі лишилася.
— Отам стояли щити. Дерева — одне, друге. І вже за всім цим — син у вікні. Осколок попав у груди. Ти бачиш, як мене боги покарали? — очі батька наповнені болем.
— А жінка он де була, — повертається, показує в інший бік Сергій Костюченко. — Там у нас бомбосховище. Вона прийшла, бо там син її старший був. Від першого шлюбу. Онука.
Раїса поряд стояла, розмовляла.
Раїса жінок у хату не пускає
— Після першого невдалого шлюбу жив сам. А тоді одружився з Райкою, — п’ємо з Сергієм Михайловичем чай на кухні, і я обережно натякаю, що з жінкою в хаті, мо’, краще було б. А він розповідає про той, щасливий шлюб. — Сусідка — хата її через город — була вдовою. Меншого сина машина збила. Вона приватна підприємиця. Разом їздили торгувати.
20 років разом прожили. Гарна жінка, — показує фотографію дружини.
На цих словах самі собою відчиняються двері з веранди в кухню. Ніхто не прийшов. Ні протягів, ні вітру. Собаки — надворі, кіт – у ногах. Відчинилися настіж, так і залишились, наче хтось застиг на порозі. Але там — нікого…
— Це що? — побігли мурашки по спині.
— От бачиш. Хто прийшов? — питає до дверей. Мовчать. — Рая, — посміхається. — Жінки ж до мене й не ходять. Не пускає.
Ми не ідеально-мирно жили з Раєю. Бувало, лаялися. А які в нас посиденьки були! Часто друзі приходили. Сиділи, могли випити. Щонеділі їжджу до сина на могилу. Там їм уже пам’ятники поставив. Ото його чашка стоїть, — показує на підвіконня. — Щонеділі наливаю йому води, ставлю бутерброд. На день народження наливаю чай — чашка лопається. І все додолу витікає. Захотів чаю.
Я до «спеціалістів» звернувся, кажуть: «Ти занадто часто ходиш до нього». Добре, не буду. Минулого року не пішов на Ромин день народження, 11 лютого. Ромі виповнився б 21 рік. 18 лютого, через тиждень, помирає моя мати. Раз не пішов, а тоді довелося. Мабуть, зачекався він мене…
На базар — поговорити
Та якось живе. У суботу зранку Костюченко вивозить на олишівський базар сапки. Великі і малі. А ще сокири, інші господарчі прибамбаси. Сам робить.
Повертається додому своїм стареньким легковиком після обіду. Бо ще заїжджає з товаром у села поряд.
— До торгівлі не дуже хист має, — кажуть сусіди, — виїжджає машиною з двору, коли базар давно почався. А після — ще й у села. Аби поговорити.
Кубки. Медалі. Минуле
Сергія Михайловича в селі знають як тренера, футболіста.
Металеві ворота у двір в емблемах футбольних команд, переможниць у колишньому.
— Оце Німеччина. Це Аргентина. Ото Італія, то Англія. У 1990 році стали переможницями на чемпіонаті світу з футболу. І ворота в 1990-му ставились. — Моя команда повигравала все, що можна було виграти для сільського футболу, — трохи відволікається Костюченко. — Навіть за кубок України грали. Була олишівська футбольна команда «Кіровець». Молодим, після школи, працював на ЧЕЗАРі. У 1979 році. Забрали в армію. Повернувся додому — в Олишівку, — пішов у колгосп. Працював токарем та інструктором зі спорту.
Я футболом активно займався. Там і грамоти такі: то міністр спорту підписав, то перші особи області. Сина виростив футболістом. А так доля наді мною насміялася. Боги вкрали такого сина.
У кімнаті на етажерці — фото сина. Багато медалей, кубки.
— Грав у команді «Юність». Тренувався в «Десні» в Чернігові. Навчався в педагогічному університеті. На тренера з футболу.
Перша — молодша на 19 років
У молодості Михайлович жив цікаво. Загибла Раїса Олександрівна — друга дружина Костюченка.
— Перша, Люда, була дуже молода. Я ж у спорті був, мені перепон ніяких, — сміється. — Їй 14 років, а мені — 33. Була висока, дуже розвинена.
Ми з її матір’ю в один день народилися, третього червня. Сваха на рік молодша. Весілля було на 300 чоловік.
— Скандал був?
— Який скандал? Сказали, що вагітна. Вона навіть ще народити не могла. Одружилися в 95-му, розвелися в 97-му.
— Погано жили?
— Отлічно! Перший рік нікуди мене не відпускала. Я був фізично дуже здоровий Футболіст. Потім почала по мужиках бігати. І вік тут ні до чого. Така вдалася. Я її вигнав. На весіллі надарували нам усього. Там і сервізи столові, на 12 персон, і кавові. Отакенні ящики. Ковдри, килими. Забирай, — кажу, — що тобі треба, та йди. Забрала і пішла. Потім заміж вийшла. Виїхала з Олишівки. Більше я про неї нічого не знаю.
А корову треба годувати
За молоком і сиром до Костюченка заїхав Микола Андрієнко, друг. Майстер спорту з альпінізму. Їздить з Чернігова на місцевий базар торгувати рибальськими снастями.
Доки говоримо, десь за сараєм у загороді починає ремиґати корова.
— Годувати ж треба, — набирає вилами з причепа купу трави Костюченко. — Трави накосити, насушити. — Несе на вилах у хлів.
Корова, зраділо мукнувши, іде до ясел.
— Їж, Ромашко. Тримаю її у дворі. Пастушні немає. Пасовища є, корів немає в селі. Десяток на всю Олишівку. Їй і вдома ловко: трави накидав у загородку, гуляє.
Крім Ромашки, у Костюченка живуть кури, два собаки і коти.
— Оцей — душа Ромкина, — підіймає смугастого Маріана. Так назвав кота. — Є три брати — чехословацькі хокеїсти: Петер, Маріан і Богуслав. Коли моя сім’я загинула, народилися ці три котики. Назвав їх так.
Виходить в іншу кімнату. Повертається з медаллю. Турнір пам’яті загиблих футболістів з Олишівки. Серед них і син Роман, у центрі. Турнір проводили в Олишівці. Організував Євген Суярко, теперішній тренер з олишівської школи.
На виході Сергій Михайлович пригощає цукерками.
— Синуля такі любив, — каже.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Михайла Кравченка ледь не вбило «Градом». Продав мед, кіз і трактор
- Переїхали з Сеньківки: «Відразу вбило корову. Так її бухнуло, упала, кишки вивалилися»
- У Чернігові попрощалися із 23-річним Данилом, який загинув від російського дрону
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
