Цю неймовірну історію відваги двох звичайних селян з села Мньов (Михайло-Коцюбинська громада), яке знаходиться за 5 км від Славутича, розповіла нашому виданню Наталія Музика староста Мньовського старостинського округу. Старостинський округ включає у себе Мньов, Глядин, Пустинки, Храпате, селища Центральне, де проживає близько 600 осіб. Деталі в інтерв’ю.
- Зранку 24 лютого, я дізналась, що почалась війна. Було досить лячно, адже нас ніхто не вчив, як діяти в умовах війни, розмірковувала чи йти на роботу, чи за щось інше хапатися, тож почала дзвонити вищому керівництву, але зв’язок майже одразу пропав. Потім, коли голова трохи охолонула, я зрозуміла, що ми скоріш за все, незабаром будемо відрізані від Чернігова та Михайло-Коцюбинського і годі сподіватися на будь-яку допомогу. Продукти в магазинах закінчаться, а так як ми розташовані впритул до кордону з Білорусією, - то зустріч з росіянами не минуча, можливо навіть, у найближчі години. Чи не кожного дня ми спостерігали як зі сторони цієї сусідньої країни на Чернігів летять ракети та здіймаються бойові літаки.
Наталія Музика
- Уявіть, в нашому старостаті живе близько 600 душ і кожне на тебе дивиться запитально, бо ж ти маєш сказати, що роботи їм далі.
- Тож в перший день ми зібралися з місцевими хлопцями та вирішили утворити ДНД - добровільну народну дружину, куди записались 30 осіб, пізніше їх стало 60. Зі зброї - лише зареєстровані мисливські рушниці, які були у деяких жителів на руках. Утворили на в’їзді до нашого старостату блокпост, де чергували цілодобово, обходили закинуті подвір’я і це хоч якось заспокоювало місцевих. Хоча, як сказати заспокоювали, всі були на нервах і дуже переживали.
- Кожного дня ми проводили збори, де вирішували, які нагальні потреби потрібно закрити негайно. В першу чергу ми перекрили всі дороги, якими міг пройти ворог, тож пиляли дерева, аби перегородити шлях, з іншого ж боку нас оточував ліс і болота. Тож росіяни зупинились в 5-ти км. від Мньову біля лісу, який з’єднує нас зі Славутичем, якщо ж їхати по автомобільній трасі то від нас Славутича 15 км. Місцеві добре знають партизанські стежки через цей ліс і поки техніка ворога стояла під лісом, цими стежками йшла евакуація населення Славутичу.
- Я вважаю, що нас від заходу росіян у наше село врятувало не тільки те, що шляхи були перекриті поваленими деревами, а й те, що оскільки ми впритул наближені до Білорусі то геолокаційні прилади, навігатори і т.д. показують цей населений пункт, як білоруське селище Комарин.
- Наступними важливим завданням було забезпечення людей хлібом та іншою провізією і облаштування бомбосховища. На нашій території виявилась підземна споруда ще часів 2-ї світової війни, яка була укріплена бетонними стінами завтовшки 1-1.5 м. Ми цей погріб-бомбосховище привели до ладу, обладнали дерев’яними лежаками з піддонів, полагодили двері і т.д., щоб на час бомбардувань, якщо такі почнуться, було де сховатись. Єдине за що переживали, що оскільки воно старе, то може бути відмічено на радянських картах, якими, як ми знали користуються росіяни.
- Далі успішно вирішили питання продовольства. Позбирали зерно по хатах і дріжджі, аби забезпечити усіх порівну, а також можна було б ділитися з нашими військовими. Полагодили старий млин, відновили пекарню і мололи свою муку та пекли хліб. Також зібрали інші продукти, включаючи консервацію, щоб розтягнути все це на якомога довгий час.
- Хочу подякувати на сторінках вашого видання аграрію і депутату з села Ковпита Максиму Цявці. Саме він безкоштовно дав нам близько 10 тонн зерна, завдяки чому Славутич зміг випікати 2 тижня хліб. На той час ми згуртувалися саме зі Славутичем, бо ми і територіально ближче, через що постійно контактуємо, а селище Михайло-Коцюбинське, до громади якого ми входимо було окуповано.
- Ковпита поділилась з вами зерном, а як же їх жителі?
- Справа в тому, що на території саме Ковпитського старостату багато аграріїв і в них на складах були великі запаси зерна, а в нас нема жодного подібного підприємства.
- Окрім того, що випікали хліб і забезпечували продуктовими наборами бійців ТРО, стареньких, самотніх та родини з дітьми, наші рибалки, як зійшов лід на Дніпрі почали вилов риби і ми її сушили, тушкували та робили консерви, в одного з жителів були аж три автоклави. Люди дуже раділи таким наборам - хлібу та рибі у консервах, коли їх отримували. Дівчата, як і хлопці теж не гуляли, окрім того, що допомагали випікати хліб та консервувати рибу - плели нашим військовим маскувальні сітки.
- Ось саме ці рибалки, які забезпечили село рибою у воєнний час і здійснили ротацію співробітників ЧАЕС, за яку переживала вся Україна. Хлопці вони скромні, але мені, як голові старостату було б дуже приємно, аби ви за них написали, бо я вважаю, що те ще вони зробили - це подвиг.
- Як ви пам’ятаєте, перемовини за ротацію співробітників Чорнобильської атомної електростанції велися з росіянами тривалий час, і ось нарешті через керівництво Славутичу вдалося домовитися, аби вони випустили частину тих, хто там перебував і запустили персонал зі свіжими силами. А треба додати, що для мньовців ЧАЕС - основний роботодавець, тож там були і наші люди.
- Мер міста Славутич кинув клич по селах, які стоять понад Дніпром, бо через те, що обидва мости - автомобільний та залізничний були підірвані, а автомобільна дорога через Вишгород відпала, бо там стояли росіяни, то вирішено було доправляти людей річкою.
- Деякі села відмовились брати участь у допомозі ротації робітників ЧАЕС, я теж спочатку хотіла відмовитись, бо це ж не рівень села організовувати подібні процеси, та і лячно було, адже гарантіям росіян ніхто не вірив, вони могли дозволити перевезти людей, а потім, якщо їм щось не сподобається передумати і всіх вбити. Також все ще ускладнювалося тим, що росіяни на дозволили перевозити людей комфортним баркасом, багатомісним судном, тощо, вимагали, аби човен був повністю відкритий
- Ми пройшлися по хатах і людина, в якої був новий сучасний відкритий човен з мотором відмовилась його надавати. І тут в нагоді стали наші досвідчені рибалки - Анатолій Чеботар і Сергій Тереховець. Анатолій все життя ловить рибу на Дніпрі, в нього є великий човен-довбанка, подібно тому, яким раніше у війну возили людей та хліб. Та й взагалі у селі люди мають човни, бо коли розливається Дніпро виплавати на вулицю доводиться практично з двору. Те що човен буде Чоботаря, а другий грібець буде Тереховець ми вирішили колегіально. 20-го березня, у день, коли намітили, так звану, першу малу ротацію, було дуже холодно і вітряно, і якщо людина не вміє тримати човен на водяних вирах, або він зачерпне хоч трохи води, через необережний рух - всі пішли б на дно.
Той самий човен
- Ротацію призначили на 20 березня, 11 ранку. В човен вміщувалось 8 пасажирів і 2 гребця. Толік з Сергієм зробили 25 ходок, аби перевезти 103-х людей з ЧАЕС та відвезти 43 особи з Мньова туди.
- Чому така різниця у кількості людей?
- Ще 44 лишились там на 2-й термін, а у кількість цих 43-х входили добровольці, які розуміли, що не можуть покинути свою роботу у воєнний час і мають бути на станції, хоча фактично вони добровільно поїхали у полон до росіян. Закінчили перевозити людей о 20.30 вечора, треба додати, що з настанням темряви, здійснювати перевезення стало ще важче, але хлопці виконали своє завдання повністю. Пам’ятаю, що коли брали інтерв’ю у славутчан, яких перевозили наші рибалки, то вони шуткували, що почували себе, як на картинці «Дід Мазай і зайці», бо Толік через холоднечу і вітер був увесь закутаний, шапку велику натягнув, тож вигляд мав іще той, - згадує Наталія Миколаївна.
- Людей, яких переправляли попередили про небезпеку перевороту човна, тож вони сиділи, як мишки і практично не рухались. Всі були екіпіровані рятувальними жилетами. Ширина Дніпра між прикордонними постами України та Білорусії - 1.5 км., до місця ротації потрібно було проплисти декілька кілометрів. Човен було оснащено 2-ма білими прапорами. Хлопці-гребці розповідали, що весь той, час, що човен плавав з людьми за ними спостерігали снайпери. Росіяни попередили, щоб не було ніяких зайвих рухів, інакше будуть стріляти, тому звичайно, що ніхто навіть не посмів зафільмувати цей процес чи бодай фото зробити.
- Анатолій розповідав мені, що коли тривала перша ходка і вони допливли до середини Дніпра, то з боку Білорусі стартувала ракета, через що в нього все життя пронеслось перед очами, але потім вона зависла і затухла, а вони з Сергієм продовжили пливти далі. На тій стороні на них чекали 6-ро росіян у формі, як Толік зрозумів з їх погонів у їх число входили генерал і полковник.
- Коли росіяни пішли зі станції та Славутича всі з полегшенням зітхнули але ми й досі очікуємо того, що вони можуть повернутись, адже війна ще не закінчилась, - висловлює свої побоювання Наталія Миколаївна. - Знаєте, що ще хочу додати, війна ця, як ніколи відкрила істині обличчя людей, деякі місцеві, на яких би ніколи й не подумала вели себе іноді жорстоко, а чужі виявлялись кращі за своїх. Деякі, що просиділи у погребах весь місяць зараз клюють тих, які в цей час допомагали громаді...
- Наталіє Миколаївно, чи відома вам доля нацгвардійців, які охороняли ЧАЕС і потрапили до полону росіян?
- На жаль, ні, але мі відслідковуємо цю ситуацію, бо серед цих 168-ми чоловік були і 4-ро з нашого села, їх родичі дуже за них вболівають. Знаємо, що їх у перший день вивезли до Мозирю на автозаках, потім до Гомелю, а потім імовірно до Курську. Я особисто, коли побачила сюжет на телебаченні про звільнення голови Грем’яча телефонувала їй. Вона розповіла, що коли була в полоні у Курську, то там було багато наших нацгвардійців, але їй вдягли чорний мішок на голову, швидко переводили з місця на місце, весь цей час гавкали собаки про що перемовлялись люди було не зрозуміло. Вона запам’ятала лише одне прізвище ймовірного полоненого-нацгвардійця - Ткаченко.
Джерело: Gorod.cn.ua
