У перший день свого заходу в Ріпки російські військові стріляли прицільно по людях. Після тяжкого поранення загинув Ігор Луцький.
«Першими зайшли чи білоруси, чи з ДНР»
Ігорю Луцькому було 45 років. Чоловік працював у ріпкинському відділенні «Укртелекому». Постійно жив у Ріпках, з дружиною і донькою. Приватний будинок — поряд з трасою, під ріпкинським мостом, що починається на в’їзді в селище.
З траси до двору треба спускатися сходами вниз, до вулиці Зарічної. Саме біля цих сходів 2 березня куля і застала Луцького. Спуститися не встиг.
— У тероборону нас ніхто не записував, ми самі організовувались, — виходить Олександр Мальковець, сусід Луцьких. — Їздили пиляти дерева, ставили загородження. Тут на початку вулиці стояв наш блокпост. І там далі ще один. Увечері телефонують: через Суличівку росіяни пройшли. Їх наші розбили під Черніговом, вони переплутали дорогу, їдуть сюди. А в нас зброї ніякої, треба убирати блокпости. Кажу товаришу: «Серьога, проїдь, попередь наших», — пригадує сусід той вечір. — Ігор Луцький теж патрулював. Вони вже поверталися додому. А з того боку БТР фарами світить. Железняк стрибнув з мосту, а Ігор пішов спускатися сходами. І снайпер його «зняв». Потім росіяни на мосту поставили блокпост: чотири бійці, кулемет, снайпер. А за мостом — три танки. З вилами ж ми на них не підемо, — розводить руками Сашко. — Перший день війни — уранці Ріпками хоч без трусів бігай. Ні поліції, нікого.
Хто заховався, хто виїхав. Імовірно, у нас на мосту стояли військові з ДНР або білоруси. Я потім підходив до них, хотів у Чернігів проїхати. Так українською добре шарабанєлі, що й ми в Ріпках так не говоримо. Капітан їх дзвонив при мені. Пояснив: «Дивись, до Вербичів тебе пропустять. А далі кацапи стоять». Так і назвав. «Завалять», — каже.
«Помер у мене на очах»
Симпатичний, доглянутий будиночок Луцьких. Новий паркан і ворота. Інна, вдова, щойно повернулася з роботи, — працює страховим агентом компанії «Оранта». Зараз у будинку вона залишилась сама. Розмовляємо в охайній кухні.
— Нема сили згадувати ту ніч, — опус кається на стілець і прикриває обличчя долонями 48-річна Інна Луцька. — Росіяни стояли у Вишневому, возили туди провіант повз Ріпки. Ігор за професією — електромонтер. Продовжував ходити на роботу і з початком вторгнення. Я вдома сиділа. Чоловік в армії не служив. І в нього була бронь з роботи (коли робітник потрібніший на своєму робочому місці. — Авт.). Тут і телефонний зв’язок налаштовував і обслуговував, і інтернет, кабельщиком ще був.
Зранку 24 лютого поїхали забрати з Києва дочку Юлю. Юля працює адміністратором реабілітаційної клініки. Живе на квартирі, заочно навчається на реабілітолога. Поліція десь поділась. Щоб не почалось мародерство, наші чоловіки, хто був на місці, збиралися і ходили по кілька годин дивитися за порядком. Потім наступні. Склали графік. Усі йдуть, і Ігор пішов. Як я забороню? — зітхає Інна.
— Шостого ввечері разом з донькою дожидалися батька. Тут дзвонить Славик Железняк: «По нас стріляють. Ігоря, здається, поранили». Коли Ігор і Славик почали переходити міст, від танка до сходів, побачили, що здалеку їдуть машини, світять фарами. І набирають ходу. Хлопці побігли. Славик перескочив бордюр мосту, упав і скотився вниз. Там перемахнув паркан сусідки і сховався в її дворі. А Ігор стояв над сходами, коли в нього влучили. У лівий бік.
- Ми — до вікон, дивимось: сюди з центру проїхали російські машини. Зупинилися там, де міст колесами загороджений був. Я пішла шукати чоловіка. Іду тихесенько попід парканами. Бачу: одна машина вже назад поїхала, а друга залишилась. Шукаю, де ж він там лежить поранений. Темнота. Нічого не видно. Передзвонюю: «Так де Ігор?» «Десь біля сходів». Сходів тут троє, далі — велика лісниця з перилами, на початку — маленькі східці. І тут, біля сусідів, зробили сходи з шин. Він мав бути десь біля цих коліс, — Інна тяжко зітхає, переводить погляд на вікно. — Гукаю тихенько: «Ігор! Ігор!» Не обзивається ніхто.
Друга машина проїхала, тут Славик через паркан із сусідського двору вискакує. Пішли разом, знайшли. Лежить, не озивається, не стогне. Саша, сусід, вийшов. Остапенки прийшли вдвох, Світлана та Ігор, далі під мостом живуть. Юля розказала, що тата поранили, попросила взяти ліки, які є. І ми гуртом узяли й понесли. Ігор захрипів. Затягли в хату, він без свідомості.
Викликала швидку допомогу, вони відповіли, що до двору не під’їдуть, а тільки до «танка» (пам’ятник про Другу світову війну). Де розходяться траса і вулиця в центр селища. А росіяни машиною повернулися і отут стали, недалеко від танка. І щоб ми Ігоря перенесли через міст і туди доставили.
— Понесли?
— Ну хто ж понесе, як вони щойно стріляли по людях?! А машина всю ніч стояла. І всі в нас у хаті сиділи, бо боялися виходити, щоб не повбивали. Я не можу спокійно згадувати, що тоді було... Неймовірний шок. Чоловіка вбили, він загинув у мене на очах, — ридає Інна. — Що ми тільки не робили: і штучне дихання… Уранці порозходи лися. Ігор був мертвий. Росіяни поїхали, але виставили блокпост на мосту. І ніхто до нас сюди не приїхав: ні медики, ні поліція. Свекор сам пішов у лікарню, там йому написали заключення про смерть. І з поліції так само.
Прийшли Ігореві батьки, брат. Зайнялися похоронами. Я була наче уві сні. Ми 25 років разом. Усі ремонти в домі сам поробив. Хазяїн хороший, не пив. Паркан оцей недавно поставив. Щодня плачу. Була щаслива сім’я, і… Дочка поїхала знову в Київ на роботу.
— Допомогу якусь отримували?
— Продуктами, як усі. Перед Новим роком приїжджали зселищної ради, сказали документи зібрати, обіцяли якусь допомогу. Він у теробороні не був, і не військовослужбовець. Просто патрулював, дивився, щоб не мародерили.
Батько сам віз тіло сина
Далі по трасі живуть батьки загиблого. Про те, що сина немає, дізналися вже вранці, третього березня. У родині два сини. На чотири роки молодший Юра з дружиною Танею і 18-річним внуком Владом живуть у Чернігові. Удома буває рідко, бо працює далекобійником.
— Юра якраз у рейс поїхав, 24-го о першій ночі був у Миколаєві. Дзвонить: «Стріляють, щось навчання рано почалися». А йому кажуть: «Війна». Хазяїн сказав повертатися. Дочекався ранку і завантажений повернувся до Чернігова. Устиг приїхати сюди, до нас, — згадує 68-річний Олександр Луцький, батько. — А Таня вже тут була, її Ігор забрав, коли свою дочку віз з Києва. У нас тут три сім’ї ховалися.
— Нічого робити не можу, нічого не хочу, — журиться 65-річна Ніна Луцька, мати.
— Востаннє Ігор мені ввечері зателефонував: «Мамко, повен центр танків. Гасіть світло, лягайте». Я захвилювалась: «Синок, а ти ж де? Біжи додому скоріше!»
Юлька, онучка, уночі дзвонить: «Бабушка, папка поранений. Давайте машиною до лікарні!» У них авто немає, у батька — «Москвич». Але як? Стали там росіяни на дорозі, не можна проїхати. З двору не вийти. Кажу: «Інно, несіть його городами. Виносьте, ради Бога, куди-небудь!»
Куди йти, кого прохати про допомогу? Тут з хати вийди — стріляти почнуть. А темінь така! Росіяни, мабуть, Ігоря в тепловізор побачили. Думаю, убили зразу. Нам сказали, що тільки поранений. А я ж не знала…
О 6.00 знову телефоную: «Інна, що?» «Усе…».
— Єдине, Ріпкам повезло, що росіяни, виїжджаючи, пару касет не шибонули сюди. Уранці росіяни злі. Шість машин їхніх угробили, розтягли хто куди. Ті, що вони тут залишили, — вставляє Олександр Михайлович. — Почали шукати. Як увалили, то трасери (трасуючі кулі) тут літали до самого парку. А нам сина поховати треба. І невідомо, що завтра буде. Менший, Юра, каже: «Давайте хоронити». Везли трасою, російської техніки тут саме не було. А за нами вже стріляти почали. Ми не бачили, люди розказували, що проводжати вийшли біля мосту.
— Хто відважився везти?
— Батько сам віз свою дитину, — прикладає руку до серця мати. — До «Москвича» причіп причепили, у сусіда Андрія взяли. За труну Вітя, брат чоловіка, домовився. У нашому комунальному підприємстві виготовили. За нею ніхто не йшов. Сіли всі свої, найближчі родичі у дві машини і поїхали. Хлопці з синової роботи на цвинтар прийшли. Яму викопали. Друзі і співробітники посходились усі: хто з ним працював зараз і раніше. Батюшка, Іван Михайлович, просто на кладовище приїхав. З двома півчими.
Такий хороший був хлопець. Добрий, безвідмовний. Мене, матір, ні разу нічим не образив. І я його не ображала, допомагала, чим могла. Будівництво в домі, де вони жили, — усе сам. Люди подоброму заздрили, що він такий: за що візьметься, те й зробить.
«Нам сказали, що на той час ще ніякої тероборони не було. Без зброї не рахується»
З селищної ради на поховання потім дали дві з половиною тисячі гривень. Ми з невісткою ходили. Думали, син як тероборонівець загинув. А нам сказали, що на той час ще ніякої тероборони не було. Без зброї не рахується.
Казав: «Мамко, як я можу не піти, якщо треба, просять мене». От і пішов. Три рази відчергував. Два нормально, а з третього не повернувся.
Важко нам, бо втратили дуже хорошу дитину. Тільки початок війни був, ніхто нічого толком не знав, не розумів. А нам зразу отак прилетіло. Мало що війна, так ще й нам таке горе. Зараз невістку Інну підтримуємо. На кладовище разом ходимо. Поплачемо… Саша (чоловік) з весни щодня їздив, як тільки вільна хвилина.
— Ігор за все життя жодного разу на мене голос не підняв, — так само зажурений батько. – Юра теж син хороший, та він же чернігівський, з 18 років у місті живе. Поїхав і поїхав. А цей поряд був… — не стримав сльози Олександр Михайлович.
— Багато горя росіяни в Україну принесли, я ж не кажу… Але для нас оце нестерпне… Не в той час і не в тому місці опинився…
"Час Чернігівський" писав про злочини росіян на Чернігівщині:
- Березнева трагедія у Носівській громаді: росіяни розчавили авто із цілою сім’єю
- Росіяни вбили на очах у дружини і дітей. Трагедія родини із села неподалік Чернігова
- Росіяни вбили трьох молодих хлопців: трагедія у селі під Черніговом вжахнула світ
Джерело: "Вісник Ч", 12 січня 2023 року, авторка Олена ГОБАНОВА
