Відлік втрат у війні почався з родини Куриленків. Світлана — перша мати з Чернігівщини, яка це відчула. 22-річний Дмитро Куриленко з Ріпок загинув 28 квітня 2014 року. В офіційних документах написали: «О 9.50 підірвався на міні». Тоді за загиблих платили 600 тисяч, зараз — 15 мільйонів гривень.
Цю виплату Світлана мала розділити з батьком Дмитра. Хоча він сина і не виховував, давно пішов. У Ріпках обурювались: «Як же так, чому так?» Воєнком тоді говорив, що навіть судитися немає сенсу. Світлана не судилася і не збиралася такого робити. Та все одно вона отримала грошову виплату повністю.
Тисячі не замінять…
Як живе, що думає зараз наша перша мати?
— Смерть найріднішої людини не можна замінити тисячами, мільйонами. Пам’ятаю, як сказали, що загинув, потрапила в лікарню. Ніч щось капали, біля мене сиділа сестра, похресник. Почало світати, вийшла на ганок, і все — провал. Наступний спогад — привезли Діму, мене чимось заспокійливим поїли. Похорони пам’ятаю частинами, уривками, — тихо промовляє Світлана КУРИЛЕНКО. — Похитнулося ще більше здоров’я, онкологія в мене, щитовидка.
Перші три роки було крєпко важко, часто мовчала. Щось починаю говорити до людей і плачу, плачу. Ходила на роботу, працювала поштаркою, це й підтримало. Аби не мої подруги, зійшла б з розуму.
10 років минуло, а я все ще згадую сина. Думаю про нього завжди. Сниться постійно, як дитина, на вигляд йому 10-12 років. Дорослим дуже рідко бачу, здалеку видно лише силует.
Якось прокинулася зимового ранку, не спішу вставати з ліжка. Ніби сон наяву. Хтось підійшов і мене обійняв міцно-міцно. Як це Діма робив. Просила: «Синочку, не йди! Мені без тебе погано».
Була в нього дівчина Аня, зустрічалися три роки. Училися в одній школі, а познайомилися в інтернеті. Гарна дівчина. Життя триває. Нещодавно вийшла заміж.
Коли Діма загинув, прийшли з військкомату і сказали, що виплата за загиблого військового належить порівну мені та батькові. Хоч і було багато свідків, що участі у вихованні Олександр зовсім не брав. Закон є закон. Має право на половину виплат.
Свою частину грошей мати отримала того ж року. Витратила на пам’ятник сину.
Через п’ять років, у 2019 році, на картку прийшли ще 300 тисяч гривень.
— Я так розумію, що це була батькова частина, — зітхає Світлана. — Чула від міліціонерів, що його шукали. Останнє місце проживання було зазначено у 2004 році в Морівську, Козелеччина. Викликали тоді мене в поліцейський відділок. Спитали, чи шукати далі. Сказала: «Робіть, що хочете. Мені він не треба». Раз його частина грошей прийшла, мабуть, так і не знайшли.
Виплати і підвищена пенсія через суди
— На що витратили кошти?
— Здала на права і купила легкову автівку «Део Матіз». І взагалі, покупка машини — то була синова мрія. Устиг здати на права, вчився на машині друга. У Ріпках приймали лисички і чорниці. Тож до армії син відвозив їх на захід України, продавав на вантажних машинах. Збирав потроху на свою. Не встиг купити…
— Ви залишилися зовсім одна. Не планували всиновити дитинку?
— Ні. Навіть у думках не було. Діму мені не замінить ніхто. Не зможу я любити чужу дитину, як свою. Якби була трохи молодшою, можливо, народила б собі. Але й здоров’я не дозволяє. Маю групу інвалідності через онкологію. А брати дитину — це велика відповідальність. Є сестра, племінники.
Особисте життя не влаштовувала. Ніхто мені не потрібен. Приходив психолог, казав жити для себе. Не можу. Усе життя жила лише для і заради сина.
— Матерям тих хлопців, які загинули на початку війни, треба добиватися виплат через суди, — продовжує Світлана Михайлівна. — З пенсії по інвалідності мене автоматично перевели на Дімину (військовослужбовців, які загинули при виконанні військової служби. — Авт.).
Майже через рік, 11 лютого 2015 року помер ще один житель Ріпок, 26-річний Дмитро Шелупець. Його матері Наташі нарахували в 1,5 рази більшу пенсію. Мені жодних перерахувань не робили. Щоб перерахували за 2019 рік пенсію, зверталася до адвоката і в суд. Мені повинні були виплачувати пенсії 20 тисяч гривень. А фактично платять половину.
Цього року перерахунок пенсії необхідно робити і за 2022 рік. Треба знову збирати безліч папірців і грамотно їх писати. Мені здається, що дурять матерів, не виплачують усіх коштів. У військкоматі не дають довідки для перерахунку пенсії, кажуть: «У країні війна, грошей на це немає». Значить, депутатам є, усім є, а нам немає?
Мій син такий же загиблий військовий російсько-української війни, як і ті, які гинуть зараз. Але чогось про матерів героїв тих перших років забувають. Доводиться довідки з військкомату через суд вибивати. А потім з довідкою знову до адвоката, писати купу листів у Пенсійний фонд.
— Що це за довідка?
— Перерахунок грошового забезпечення (заробітної плати) в еквіваленті станом на зараз.
Так само з виплатами на 9 травня. Військовим і членам сімей загиблих військових виплачують по 600 гривень. Виявляється, за законом ця сума дорівнює зараз близько восьми тисячам гривень. Щоб їх отримати, треба звертатися до суду. І так щороку. Мені спочатку соромно було займатися перерахуванням, аж доки мати такого ж полеглого воїна не сказала: «Яке тут соромно? Ми віддали більше — своїх синів». Війна триває 11-й рік. Виплати матері героїв змушені випрошувати через суди, наче милостиню.
«Прапор на могилі сина бачу з городу»
У липні 2014 року Дмитро Куриленко посмертно був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню, медаллю «За звільнення Слов’янська».
У пам’ять про загиблого воїна в червні 2014 року на будівлі ріпкинської школи №2 встановили меморіальну дошку. Також його ім’ям назвали вулицю, де живе мати.
— Про звільнення Слов’янська Дімка нічого не розповідав. Виявляється, це було на початку квітня, і він там тримав оборону разом з побратимами, — уточнює жінка. — Прапор на могилі сина бачу з городу. Перші три роки щодня була на кладовищі. На новорічні свята ставила і прикрашала ялинку поряд.
Діма служив у складі інженерно-саперної роти 95-ї окремої аеромобільної бригади. Стояли в селі Кутузівка Добропільського району Донецької області.
Його завданням було перевіряти мінне поле і чи немає мін поблизу. У всьому Донбасі діяли групи диверсантів, та й місцеві жителі дуже часто нападали, щоб відібрати зброю.
— Не кожного візьмуть десантником. Син мав спортивну статуру, накачаний. Хоча в дев’ятому класі був найменшим хлопцем серед однокласників. Десь до 160 сантиметрів зросту, — каже мати. — Я й батько невеликого зросту, то і йому нікуди було наче рости. Але в десантники хотів з дитинства. Коли зрозумів, що треба мати гарну фізичну підготовку, за хатою повісив «грушу» для боксу, встановив турнік для підтягування. За два роки, уже в 11 класі, витягнуло до метра вісімдесяти сантиметрів (у десантники беруть мінімум зі зростом 175 см).
Мрії сина підтримувала. Я і сама люблю воєнщину. Хотіла в міліції служити. Часто переглядали з Дімкою воєнні фільми. Про десантників також.
Виховувала сама
— Коли сину був рік, чоловік загуляв. Втрутився мій батько, сказав: «Такого зятя не треба». Олександр і зрадів. Пішов від нас, сином не цікавився. З Ріпок виїхав. З’явився лише раз, коли Дімі було близько трьох років, — неохоче ворушить минуле жінка. — Прийшов, показався і зник. Аліменти не платив.
Удруге заміж не вийшла. Виховувала Дмитрика сама. Мій батько помер у 1997 році, через шість років не стало матері.
У 2012-2013 роках строкову службу Діма проходив у Житомирі, у 95-й окремій аеромобільній бригаді. Товариші по строковій службі переконали укласти контракт зі Збройними силами. Був водієм інженерно-саперного взводу. Служив у Житомирі.
10 лютого 2014 року мати бачила сина востаннє. Поїхав назавжди. Спілкувалися по мобільному. Часто. Поговорили і 27 квітня ввечері. А наступного дня о 10-й ранку…
Дмитро Куриленко разом з Максимом Римбалюком, молодшим сержантом, по периметру обстежували територію. Підірвалися на міні. Їх відправили гелікоптером до військово-медичного клінічного центру в Харкові. Дорогою Дмитро помер.
— В офіційній версії звучить: «Підірвався на міні в пластиковому корпусі». Не вірю в цей висновок, — витирає сльози мати. — Тіло сина було ціле. Лише в голові дірка з лівого боку. Зашита шкіра грубими стежками з правого боку від вуха до ключиці. На голові лежав шматок бинта. Як так міна може уламками зачепити? — не розуміє. — Низ же весь цілий.
— Що з Максимом?
— Вижив, посікло ноги. Його мати дзвонила мені часто. Щоправда, з великою війною наше спілкування обірвалося.
Що там було насправді, мені ніхто не каже. Лише один побратим натякнув, що тоді був наступ. Діма йшов першим. Мовляв, собою затулив інших. Недарма пів року після смерті мені командири з частини дзвонили і дякували.
Діма втратив багато крові. Не було тоді кровозупинних. А на шию турнікет не накладеш. Хлопці казали, довго чекали гвинтокрила. Просили відвезти поближче, до тоді ще не окупованого Донецька. Але чомусь команда була летіти далі, до Харкова. Дорогою його серце зупинилося.
1 травня 2014 року Дмитра Куриленка поховали. На похорони прийшли майже всі Ріпки. Труну з солдатом несли на руках більше двох кілометрів.
Джерело: Ольга САМСОНЕНКО, фото Валентини ОСТЕРСЬКОЇ від травня 2014 та з сімейного архіву
"Час Чернігівський" писав про таке: Батько не хоче, аби перейменували вулицю в пам’ять про загиблого сина. Сказав: «А для чого еті понти?»
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
