Олександр Скачок у післяопераційній палаті один. Йому потрібні спокій, тиша. Хоча тиша інколи й заважає, хочеться відволіктися, забути жахи. Третього липня на вулиці біля власного будинку чоловік отримав жахливе уламкове поранення. Рвана рана на лівій нозі нижче сідниці була така величезна, що довелося ампутувати ногу.
— М’яз був просто пошматований, — журиться Ксенія БОРИСОВИЧ, донька, інспекторка Новгород-Сіверської міської ради. — Коли все трапилося, я намагалася накласти джгут, щоб зупинити кровотечу, і не було за що вхопитися. Власних коштів на лікування багато витратили. Коли в реанімації два тижні лежав, перев’язувальні матеріали не купували, достатньо було. Були препарати й лікарняні. Але державного фінансування не вистачало. Мама приходила вранці, лікар давав список, і вона купувала — щодня майже до 2000 гривень. На 1500, 1700, 1800. І катетери. І флакони з розчинами. Чого не було, я навіть дзвонила в Чернігів, замовляла, передавали мені.
Витрачали гроші, які збирали, зокрема на операцію по заміні суглоба племіннику, сину старшої сестри.
— Фінансово дуже підтримала Таня Корма, волонтерка з Чернігова. Знайшла мій номер, сама запропонувала допомогу. Я їй дуже вдячна. У міськраду відразу написали заяви на допомогу. Я і чеки аптечні збирала, щоб підтвердити вартість ліків. Що виділять, вирішить сесія.
У хірургії витрати зменшилися. Колють знеболювальне та антибіотики. Мати купила тільки левомеколь — мазь на рану класти — і камфорний спирт. Памперс, бачу, свій йому вдягають, ми не купуємо.
— Жаль, що настрій у тата не дуже, — переживає Ксенія Олександрівна. — Може, тому що довго лежить. Погано переніс ампутацію ноги. Казав, якби в мене запитали, я б не дозволив. Але нам варіантів не пропонували. Їх не було, думаю. Я сама медик за першою освітою (друга педагогічна), розумію ситуацію. Дуже величезна рана в області стегна, хоч і кістка ціла, і судини цілі. Пробували зберегти ногу, але через кілька днів після операції рана взагалі не загоювалася. Нагноювалася. Довелося ампутувати під самий верх, щоб врятувати життя.
Розхвилювався після операції. Кажемо, і без обох ніг люди живуть. Існують протези, на яких можна танцювати. Але до протезування ще далеко. Дуже довгий час потрібен, щоб загоїлося. Нам навіть після ампутації сказали, щоб і не сподівалися, що з першого разу буде заживлення. Немає чим стягнути. Немає шкіри, немає тканини.
Згодом, після першої операції, ще раз робили резекцію, усе зрізали по-новому, бо не заживало. Два тижні був у реанімації, два тижні!
Перевели в хірургію, і в нього зовсім немає апетиту. Чи то так себе настроює, що нічого не хоче їсти. Схуд. Невеселий. Боляче йому. І в душі, і фізично.
— Стараємося, щоб стало йому веселіше. На дві ложки більше супу з’їв — це вже радість. І лікарі стараються. Уже і серцебиття, і тиск нормалізувалися. Це результат. Адже в тата, до всього, онкологія з 2019 року.
Коли був у реанімації, лікував поранення і на другій нозі, і на руці, а тут ще й відкрилася внутрішня кровотеча. Язвочки стресові з’явилися в дванадцятиперстній кишці. Гемоглобін упав до 40. І кров переливали, і плазму крапали. Амінокапронову кислоту заливали прямо в шлунок, щоб припинилися кровотечі. Кровити перестало, але душа не заживає.
— Якби можна було викреслити той день третього липня з пам’яті, стерти, як з пам’яті телефону, — журиться Ксенія Борисович. — Це трапилося на вулиці. Снаряд прилетів прямо мені під вікно спальні. Батьку сказали: «У твоєї доньки біда». І він їхав до мене. Але нас (я з донькою була) забрав уже до себе сусід Володимир Міцук. Потім же він тата вивозив під обстрілами. Машина була вся продірявлена. Снаряд біля його дому прошив паркан і гараж. Як решето все стало. Машина в гаражі пошкоджена диміла. І він на колесі, що димить, вивіз батька в сусідне село Вороб’ївка, до фельдшера Михайла Бездітка.
Так от, тато приїхав до мого дому, побачив, що ми живі. І зайшов до сусіда. Трохи побув — уже затихли обстріли — каже: «Поїду додому, бо там мама хвилюється». Кажемо: «Не йди, ще рано». Та він вийшов на вулицю, а снаряд знову поряд гупнув. І він упав від хвилі, але вцілів. Ми забрали його до сусіда. А в сусіда і люстра впала від цього удару. Почекали — знову затихло. Перерви були між прильотами. Коли він удруге вийшов надвір, снаряд навпроти, через дорогу, упав. І татка поранило уламками.
Одного дня в лікарні, коли я до нього прийшла, дозволив собі розслабитися, дуже плакав. Казав: «Я боюся їхати в село, я боюся. Я таке пережив». Кажу: «Не плач. Ніхто тебе туди не повезе».
Моя старша сестра в Новгороді-Сіверському вже придбала будинок, тата з мамою забере. Я винаймаю дім у Новгороді-Сіверському.
Ми всі — тато з мамою, я з родиною, сестра з родиною — жили в Буді-Вороб’ївській. Покидали свої хати, свої обійстя, які наживали все життя. Є люди, яким не шкода їхати, — валізу зібрали, і все. А нам боляче залишати. Ремонти нормальні були, вигоди. Господарство велике тримали. Я не знала, що таке магазинне молоко чи масло. Жінки в нас роботящі, неліниві, а чоловіки вмілі, хазяйновиті.
— Після перших обстрілів з села виїхало 50-60 чоловік, залишалося 190 мешканців, — коментує Сергій ПУНТУС, староста Буди-Вороб’ївської. — Деякі з тих, хто виїхав, повертаються.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО
"Час Чернігівський" писав про цей обстріл: «Із 60 хат уціліли дві». Росіяни понад 40 разів обстріляли Буду-Вороб’ївську
