Не було б щастя, так нещастя помогло: Володимир Турта, переселенець із Сеньківки, пристав у прийми до Лідії Зозулі в Мощенці. Не було вільної хати.
Сеньківка і Мощенка — села на Городнянщині. Перше — на самому кордоні з росією, білоруссю. Його зруйнували, тож усіх жителів відселили. Друге — по сусідству, за 10 кілометрів від кордонів. Сеньківці переїхали до Мощенки. Володимир Турта знайшов тут свою долю.
— Стук, стук, — чути з двору Лідії Зозулі. Там орудує біля дерев’яного паркану Володимир Турта. Забиває цвяхи. Поряд на зеленій траві лежить бензопила.
— Відразу видно, хазяїн з’явився, — хвалить Сергій Руденок, мощенківський староста. Сват, можна сказати. Бо восени минулого року познайомив Михайловича та Олександрівну.
— Нормально, мені нравиться, — з хитринкою усміхається Володимир Турта. — За Сеньківкою скучаю. Але тут знайшов пару.
— Сергій Володимирович (староста) як привів під вечір, випившого! — сплескує руками Лідія Зозуля. — Кажу: «Я ж просила жінку, щоб і поговорить можна було». А він мужчину притяг і втік з хати. Куди ж його виправлять? Осінь, темнота, холод навколо.
— От і вийшло більш-менш, — задоволений староста. — Будуть разом і доживати. Головне, щоб не було зеленого змія, і все буде добре. Дві тисячі дають як переселенцю, внутрішньо переміщеній особі, — нагадує Михайловичу, — а там і пенсію оформиш. Це ж тобі вже 60 чи 61.
— Думаємо разом доживати, а там хто знає... — Олександрівна відганяє незлого руденького песика. — Якби я була трохи справніша та молодша. Мені 66. Самій тяжко, а Вова помагає, вельми помагає. Чоловік мій перший, Микола Зозуля, помер, — зітхає. — Три сини в мене було, один лишився. Гену у вересні вбили. Пішов по гриби, а тут обстріл «Градами», попало в спину — і на смерть.
— Залізо руське Гену вбило, — співчуває Сергій Володимирович. — То була страшне, гатили «Гради» кілометрів за три від села, вікна дрижали.
— Лишилася дружина і четверо діточок, живуть тут, у Мощенці, — змахує сльозу мати. — А старший син Юрик помер — взяв і помер. У нього одне дитя і чотири жінки було, усе навпаки. Ще один син у Чернігові. Я свою хату лишила невістці, Гениній дружині з дітками. А сама в оселі другого чоловіка, Толика Олісієнка. Удруге заміж ходила. Теж помер, разом були 21 рік. Тепер з Володею зійшлися та й живемо в чужій хаті, — не вважає житло другого чоловіка своїм.
— Та й будете жити. Забори нові поставили, — підбадьорює староста-сват. — Тут же ніколи паркану не було. І там не було. Підійшов до двору — не знаю куди заходить! Ворота стоять! Молодець! Михайлович теж був одружений, знає що робить.
— Неофіційно одружений, — поправляє Володимир Турта.
— І з сокирою та молотком дружить, і посіє, і піч витопить, і наварить, — хвалить сват.
— Що готуєте їсти?— цікавлюся.
— Учора наварили велику каструлю борщу, бурякового, — трошки хвилюється Олександрівна. — Капусту додали, картоплю, квасольки — Вова на ніч її намочив. То я готую, то він. Здебільшого він, я здорово недобачаю. Після сина дало на нерви й на очі, і на ноги. Ну, ноги — мене другий чоловік побив хороше, нога перебита, я з паличкою 10 років.
Бив, а забути його Олександрівна не може.
— Я й Вову часто Толиком зову, кажу йому: «Не ображайся».
— Я й не ображаюся, — погоджується Вова. — Толик та й Толик, аби не чіпала.
— Не слухає, можу й прикрикнути, — проявляє характер хазяйка. — Я поганого не бажаю, хочу, щоб не пив. От і не п’є, слава Богу.
— Куди я його повів би? — згадує осінні події Сергій Руденок. — Розселив сеньківців, не було вже вільної хати. У нас 370 з хвостом прописаних. 70 можна відкинуть — вони в Городні, Чернігові. Є оселі дачників. Доглянуті. Хто пустить, хто ні. Треба дзвонить, запитувати. Із 100 відсотків три скажуть, що можна. Пустих будинків багато. Але то підлоги немає, то піч обвалилась. Де можна жити трохи, туди й селив. По двоє навіть. Дибков і Коротков, два холостяки сеньківські, їм по 40, — я їх в одну хату. Кажу: «Жінок у вас нема, будете як у гуртожитку». Дибкова забрали, воює. Короткова не взяли через очі, сам живе.
"Час Чернігівський" писав про життя у прикордонні:
- 82-річна пенсінерка, що живе сама в селі на Чернігівщині: За ніч про всіх здумаю: хто помер, хто живий, хто який
- І понад місяць після трагедії у Єліному лишаються люди. Байдужість і жорстокість, з якої росіяни вбили односельчан - вразила всіх
- Як живе прикордоння? Цього разу розповідь про Добрянську громаду
Джерело: "Вісник Ч" за 13 квітня 2023 року, авторка Тамара Кравченко
