Його звати Борис Іванович Комаров і так, він сплів 100 пар шкарпеток для хлопців, щоб осінні холоди не застали зненацька.
«Скажете хлопцям – то дідусь в’язав, – усміхається, передаючи волонтерам з організації «Голос батьків» чергову партію шкарпеток на фронт, Борис Іванович. – Хай не сєрчають, якщо щось не так, старався для них дуже, нехай носять і здорові будуть!».
На своє хобі чернігівець натрапив випадково - завдяки підказці сусідки.
«Пенсії у мене скільки там – дрібка, то хоч цим допоможу, чим можу, – каже чоловік. – Оно, вже і з паличкою ледь ходжу, сьогодні пройшовся в аптеку – назад додому ледве дійшов. Але поки можу – буду в'язати. Як подумаю, що хлопці наші там по болоті, на холоді, то хочу хоч чимось їм допомогти. Не можу сидіти без роботи – ото й плету шкарпетки…», - з талановитим дідусем поспілкувалися автори соціальної платформи Goodacity.
Борису Івановичу – далеко за восьмий десяток. Живе самотньо, бо вже три роки як відійшла у вічність кохана дружина. Здоров’я підводить – до волонтерського центру дідусь іде, важко спираючись на паличку. Просить говорити голосніше, бо сильно сів слух. Такі ось візити до волонтерів, яким приносить власноруч зв’язані шкарпетки – його віддушина.
Борис Комаров неабияк радіє кожній зустрічі, бо брак спілкування — найтяжче у старості.
«Та що мені там про себе розказувати, – усміхається Борис Іванович. – Людина, як і всі…Народився в Казахстані – хоч мама родом звідси, з Чернігівщини. Вона була ще малою, коли совєти дідуся «розкулачили», а всю родину вислали до Казахстану. Там мама вийшла заміж, там я і народився. 22 роки там прожив, а потім вирішив поїхати на мамину Батьківщину. Приїхав сюди, до Чернігова, і тут знайшов свою любов – дружину Вікторію, вона жила в Городнянському районі. Прожили ми душа в душу 60 років. Здоров’я вже самі розумієте, яке – підводило, а тут ковід… Захворіла, злягла, забрали її в лікарню… Я теж захворів, мене повезли в іншу лікарню – а на другий день подзвонили, кажуть, ваша дружина померла. От така біда… Сусіди її ховали – бо я в лікарні лежав, дуже слабкий був. Так сам, як палець, і залишився. Ноги хворі, зовсім не носять мене – навіть на цвинтар до своєї Вікусі поїхать не можу…».
Син, онучка з правнучкою – далеко, розкидало життя, родичів тут більше не має. Один у чотирьох стінах цілий день – хоч вовком вий… А якось торік розбалакався з сусідкою Світланою – була повітряна тривога, сиділи в підвалі, ховалися, дивиться наш герой, вона нитки мотає і підморгує: «А ви шкарпетки нашим хлопцям не хочете в’язати?» Вона пожартувала, а чоловік їй серйозно: «А чом би й ні, я вмію, можу й зв’язать…»
Пішли разом до дівчат-волонтерок, які допомагають (громадська організація «Голос батьків») вони ниток дали, і давай пенсіонер в’язать. Вже і робота є, вже веселіше. Каже собі: кожна пара – це ще один зігрітий військовий.
В'язати чоловіка ще в дитинстві мама навчила: дивився, як вона в’яже, і собі повторював. Стало виходити, втягнувся в це діло. У молодості дружині в’язав светри і безрукавки, тещі шкарпеток теплих нав’язав. Йому й нині в'язати не важко – плете, думає, який колір підібрати, як краще скомбінувати.
Розмір уже на око підбирає – але так, щоб не маленькі, щоб хлопцям по нозі було. Якщо щось не так – раз-два, розпустив нитку і все заново починає – хоче, щоб гарно було, а не як-небудь! «Халтура» не пройде, сміється.
«Мені для себе вже небагато треба – от хіба здоров’я, але того навіть в аптеці вже не купиш… А коли оце в’яжу хлопцям, почуваю себе корисним, потрібним», – каже чоловік. «Роботи ніколи не боявся: був електриком, механіком, працював на Капроновому заводі, на Радіозаводі, Ніжинському механічному заводі, навіть після виходу на пенсію 10 років ще на хлібзаводі одробив. А зараз уже все, тішуся, що хоч якийсь ще з мене толк може бути…».
Борис Комаров дякує дівчатам з «Голосу батьків», що з нитками допомагають, приймають, підтримують. Пенсіонер щомісяця з десяток пар нав’яже, до них приходить. З порога одразу кличе: «Де моя Оксанка?», з ними тут він оживає.
Чоловік віддає шкарпетки, вони їх додають до всього того добра, що передають військовим, і всі щасливі. А Борису Івановичу дають ще ниток – і він знов йде в'язати… Так вже майже рік плете – дівчатка ще на початку осені сто пар його «виробництва» нарахували.
«Наші хлопці – молодці, – каже Борис Іванович. – Передавайте там їм, хай бережуть себе, і хай вертаються з перемогою. Перемога буде обов’язково! А я тішусь, якщо хоч на сантиметр отим своїм в’язанням її наближу… Слава Україні»!
Джерело: «Голос батьків», Goodacity
"Час Чернігівський" писав про людей, які допомагають знедоленим та ЗСУ:
