Олена Запека втратила сина 8 років тому. Молодий і сміливий чернігівець Віктор Запека з батальйону «Чернігів» загинув у Станиці Луганській. Пані Олена була на місці трагедії разом з іншими матерями і взяла звідти грудку землі.
Протягом 8 років біль втрати не згасає. Нещодавно на згадку про сина мати замовила у відомого художника оригінальний портрет. Намагалася писати вірші, але все зводлилося лише до однієї трагічної теми.
Свого часу сім’ї загиблих героїв об’єдналися у громадську організацію. Однак про них владці часто забувають. Родини потребують не стільки матеріальної підтримки, а скільки психологічної. Головне чого їм бракує – елементарної уваги і спілкування.
Олена Запека мати загиблого воїна, пряма мова:
- Коли син загинув – це був як удар. Після смерті сина почала писати вірші, але перестала, бо поверталася до одного і того. Коли поховали, то обіцяли памятати, приходити. 16 листопада 8 років, як загинув син. Про нас просто забули. Забули ще до повномасштабного вторгнення. Дали пільги, проїзд, а потім забрали. УБД-шники йдуть воювати за родини. Щоб не прийшло сюди вороги. А виходить, якщо вони гинуть, то родина у гіршому стані. Пільги забирають, вводять соцнорми, ми ходимо з протягнутою рукою. Ті, хто після 24 лютого загинули по 40 тисяч дають, а ми випали з цього. А ті хлопці нічого не заслужили.
Получається, що діти гинуть кращі. Вже ніколи не буде, так як раніше. Не прийде і не скаже: мама я прийшов.
Ми на кладовище завжди їздимо і на день народження, і на день загибелі. Ми свого часу на Великдень ходили на природу, крім цих подій. На Десну ходили. На 9 травня ходили востаннє. І ми цей день пам’яті згадуємо Вітю. Ходимо по школах і розповідаємо про дітей. Як же можете говорити ? Ми говоримо про живих. Про різні випадки і це розповідаємо дітям. Виступаємо скрізь. Діти люблять це. Слухають, запрошують.
Почула, що буде виставка Тараса Степанушко. Він пише картини і я пішла. Попрохала написати Вітю. Прислала біографію і фото. Ось написав портрет. У нього посмішка. Він завжди посміхався. Написано тут його біографію. Був добрий. Було багато друзів. Займався спортом. Карате, дзюдо. Я Віктор, я переможець, казав він. Він скрізь всіх захищав. Це залишки його колекції. Ці машини. Коли був маленький. Знав всі марки машин. Рано начився водити. Мав всі категорії.
Вітя загинув у Станиці Луганській. У 2017 году Міргородська організувала поїздку. З нашої області там загинули 10 хлопців. Поїхали на місці бою. Помер він в госпіталі від втрати крові. Там, де був бій, нас там гарно прийняли. Землі набрали. Це посеред вулиці сталося.
Там тримали цього звіра, він просто вирвався сюди. Коли туди поїхали, там нічого не було і я розповідала. На собі це відчула тут. Якби сюди прийшли нас би не було. Я виїхати не могла. Підвернула ногу і з сином тут були.
Коли загинули, ми кожен сидів сам зі своїм болем. Організація створилася. Перше нас запросили на юшку, там розговорилися і стали збиратися. Самоорганізувалися. У багатьох такі проблеми, які самому не вирішиш. Є юристи, волонтери і в міськраду йдемо за допомогою. Коли підняли голови, а чому хлопців, які воювали не мають забувати. Робимо все, щоб про них пам’ятали. Посадили дубочки. Першими повісили дошки пам’яті біля Катеринки.
Зробили звання «Героя Чернігова» - всім хто жив і загинув. Наші чернігівські гинуть досі на сході. Зробили обласну нагороду «За мужність і вірність». Отримала нагороди і почалася повномасштабна війна. Новенькі приходять. Погано, що офісу нема і не можемо зібратися поговорити. Хотілося, щоб приділяли нам увагу. В іншимх містах запрошують. Нам треба увага, що про нас пам’ятають...
"Час Чернігівський" писав про загиблих воїнів:
