Роман АВРАМЕНКО — екскурсовод у Ніжині. Мріє про собаку-поводиря. Правим оком не бачить зовсім з 2012 року. Лівим — лише контури, світлотінь, із 2018-го. Переніс більш ніж півтора десятка операцій на правому оці. Стільки ж на лівому. Ліве досі підліковує лазером.
На біржі праці не хотіли ставити на облік. Подзвонив на гарячу урядову лінію 1545
— Бувало, що екскурсії проводив з ранку до вечора, — пригощає мене кавою Роман Авраменко. Оплачує, підносячи телефон до екрана термінала. — Але знайти роботу — це було настільки випробування... Після університету зрозумів: незрячий не потрібен.
Каже, що на ніжинській біржі праці навіть не хотіли брати документи. Це був уже 2019 рік. Роман подзвонив на гарячу урядову лінію за телефоном: 1545.
— Пояснив: я такий-то, з такою освітою, маю першу групу інвалідності. Чи законним є те, що ніжинський центр працевлаштування не хоче брати мої документи в роботу. Після мого дзвінка, через 10 хвилин, зателефонував заступник начальника. Каже, що сталося непорозуміння, чому ж я не підійшов до нього. А мене далі рецепшена (стійки при вході) і не пустили. Кажуть: «Прийдіть, коли вам зручно. Ми вам допоможемо». Я приходжу, мене ставлять на облік, — продовжує. — І все на тому. Формально вони обов’язок виконали. За документами все було шикарно. А роботи не дали.
Роман упродовж трьох місяців ходив на біржу. Потім почав шукати самостійно.
— Директором Ніжинського краєзнавчого музею був Геннадій Дудченко. Він знав мене ще з університету. Звертав увагу на мої успіхи в науковій роботі. Я вже йшов підписувати договір. Та в мене, уже вдруге, відшаровується сітківка. На лівому, зрячому оці. Я абсолютно нічого не бачу.
Знову операції. Не дуже вдалі. Три місяці лікувався. За цей час вакансію в музеї зайняли.
Знову почав шукати роботу. Через інтернет.
— Логістом працював. До мене звертався перевізник, який шукав вантаж. Або власник вантажу, а я мав знайти фуру. Постійно на телефоні. Альо-альо, альо-альо. Собача робота.
У цей час, улітку 2020 року, помирає батько Романа. Йому було 48. На полі вкусила бджола. Анафілактичний шок. «Швидка» приїхала через сім хвилин. Та не встигла.
Було важко. Роман знову поцікавився роботою науковця. І з 1 вересня 2020 року став офіційно працювати в музеї. Екскурсії. Наукова робота: підготовка статей, дослідження. Лекції, майстер-класи.
— Мені подобається. Це моє, — каже.
Упевнююся в цьому, коли зупиняємося біля об’єктів. Церква Іоанна Богослова, пам’ятник Юрію Лисянському, Миколаївський собор. Розказує, ніби бачить, відчуває.
У чернігівському педі відмахнулися. У ніжинському організували зручне оцінювання
Роман розповідає, що вступав у три виші. Чернігівський університет Шевченка, ніжинський Гоголя, київський Драгоманова.
— У чернігівському сказали, що їм все одно. Вони мені дають аудиторію, роздруковані питання ЗНО (зовнішнє незалежне оцінювання), вказують час, за який треба написати. Як я бачитиму/чутиму ці питання, їх не хвилює. Я розвернувся і пішов.
Не було хорошої організації і в київському. А от у ніжинському — і організували добре, і поставилися доброзичливо.
— Мені зателефонували і сказали, коли екзамени. Що вони усні. Що створена комісія для мене особисто. Вірніше, три комісії. На кожен іспит. Я приходив, зачитували питання, я відповідав. Відповідь перечитували, чи правильно записали. Я підписувався. Вони забирали, перевіряли. Потім оголосили результати.
Та і в ніжинський виш непросто було потрапити.
— У Борзні в поліклініці не всі хотіли документи давати, — згадує. — Казали: «Незрячий, куди йому вчитися». Прийшов батько і розказав, що, куди і як повинно бути. Не скажу, що була дуже велика лайка. Але потрібні для навчання документи видали.
Ніжинський університет Роман закінчив з червоним дипломом. Каже, що проблем не виникало. Це при тому, що на заняття ходив без зошитів. Без диктофона. Не всім викладачам подобається, якщо їх записують. Нібито й не проти, але відчувалася напруженість.
— Ходив з головою, — усміхається. — Я хорошист. Якщо екзамен, теж приходив без нічого. Зате з гордістю можу сказати, що я жодного разу не списував.
Користується спеціальними програмами, вмінням орієнтуватися. Хоче собаку-поводиря
У студентські роки жив у гуртожитку. Зараз — у власному приватному будинку.
Удвох з дружиною. Вона теж працює в музеї. Теж наукова співробітниця. Одружилися цього року. Два роки жили до шлюбу. Перед цим два роки дружили. А познайомилися в університеті. Вона молодша за Романа. Проблем із зором нема.
Роман же свої проблеми старається мінімізувати, користуючись технічними засобами, вмінням орієнтуватися, інтуїцією.
— Мені пощастило, я вчився в той період, коли вже був інтернет. Прочитати книжку з компа — це нормально. Програма екранного доступу озвучує все, що на екрані. Кожну букву. Активне посилання, куди можна перейти – не можна, ворд (текстовий редактор).
Є програма до аудіокнижки, — продовжує. — У звичайний смартфон встановлюєш. Регулюється тембр голосу, тон, швидкість. Коли мені було років 10-12, звуковий годинник — ця штучка була дуже класна. Натискаєш на кнопочку — стільки то годин, стільки хвилин. Зараз у мене звичайний смартгодинник. Просто дуже великий шрифт. І я ось так до ока підношу, — показує, — у нас 11 годин шість хвилин. Я це бачу. Якщо потрібно, можна яскравості додати.
Незамінна тростина.
— Не користувався до 2018 року, доки не втратив зір, — показує. — Користуватися вчився в школі. У нас був предмет «Орієнтація в просторі». Ми з тростинами складали екзамени.
Треба тримати рівну лінію, це по-перше, — пояснює Роман. — Це складно, коли не бачиш жодних орієнтирів. По-друге, потрібно повертати на певну кількість градусів. По-третє, потрібно вміти відрізняти типи поверхні, коли ведеш тростиною. Асфальт, плитка. Яка плитка. Усе це підказки, якщо кудись ідеш. Четверте, вміння правильно рахувати кроки, вести відлік часу, за який проходиш потрібну відстань.
Тростина попереджає про непередбачувані ситуації на дорозі, — нагадує співрозмовник. — Ямка, людина стоїть або хтось поставив самокат. Їх не завжди можна намацати тростиною. Ти ж не на два метри розмахуєш, а на пів метра. Не відчув, а руль — ось він стирчить. Ти рукою чіпляєш. Самокат падає на тебе, люди кричать.
Собака-поводир — це класна тема, — продовжує. — У нашій країні простіше знайти інопланетянина, ніж собаку-поводиря.
Роман Авраменко розказує, що собак спеціально навчають. Якщо пощастить, ви привезете з-за кордону. Якщо дуже хочеться, але щастить не дуже, то собаку можуть навчити кінологи. Держава собаками-поводирями не забезпечує. Незрячий сам повинен десь її взяти.
— Я дуже мрію про собаку-поводиря, — ділиться. — Казали, можна купити в Польщі. Була мрія виховати. Ми з дружиною взяли лабрадора. Я пройшов кінологічні курси, вчився. А песик захворів. Лікували, не змогли врятувати.
Мати могла б лишити вдома, у селі. Але відправила в Київ
Розказує, що батьки з самого початку хвороби побачили: щось не так. Червоні очі, а щоб щось побачити, до очей близько підносив. Спочатку пішли до місцевих лікарів, потім повезли в Чернігів, з Чернігова до Києва. У п’ять років зробили першу операцію. Через рік — другу. Пішов у перший клас у школу в Берестовці. Відучився, та всім стало зрозуміло, що не зможу. Не бачу, що на дошці, що в книжках.
Мати знайшла в Києві спецшколу-інтернат №5 імені Батюка.
— Мене мати віддає з дому, мені вісім років, — згадує. — Багато сліз було... Почав навчатися там з другого класу. Батьки кожні вихідні забирали додому. Хоча із Берестовця до Києва понад 200 кілометрів. О третій-четвертій ранку треба було вставати на автобус. Їм було важко, — каже. — Та вони відважилися на цей крок. Героїчний. Мені 30 років. І я не впевнений, що так себе повів би. Шкода мені було б дитину.
Роману спочатку було дуже важко. А починаючи з п’ятого-шостого класу і додому не завжди хотів їхати. З’явилися друзі. Цікавість до навчання.
Читав, зокрема, книжки шрифтом Брайля. Замість надрукованих літер — дірочки різних комбінацій. Читають, торкаючись пальцями. Каже, що це нескладно.
— Коли дитина тільки відкриває книгу — звичайну — бачить якісь палички, лінії, кружечки. Важко уявити, як це читати. Так і з шрифтом Брайля. Пальці запам’ятовують. Але є одне «але». Якщо звичайну книжку ви можете читати, умовно кажучи, 50-100 сторінок. То шрифт Брайля сторінок через 30-40 пальці перестають відчувати. Постійно подразнюються і втрачають чутливість.
— Правда, що в сліпих та слабкозорих дуже розвинені тактильність (дотики) та слух?
— Не впевнений. На них просто більше звертаєш уваги. 80 відсотків інформації сприймається через зір. А коли в тебе цей канал звільняється... От ти і звертаєш більше уваги на тактильність, слух, запахи. Розвивається пам’ять. Коли заходжу в приміщення, запам’ятовую, куди я повернувся, скільки кроків зробив. Це вже настільки автоматично, що взагалі не задумуєшся.
Потрібно не боятися. А ще — вміти спілкуватися з людьми
— Якби лишився в селі... — міркує. — Інакше б моє життя склалося. У Києві більше можливостей. Більше спілкувався з різними людьми.
У школі в Києві була потужна база, — згадує. — Хороші ремонти, повне забезпечення. За той час, коли навчався в школі, побував чи не в усіх музеях Києва й околиць. Театри, кінотеатри, філармонії, музеї. У деяких музеях щастило — можна було навіть експонатів торкнутися.
Та й взагалі, Київ велике місто, — додає. — Класне для соціалізації. Я 15-річним спокійно їздив у Київ і з Києва. Тоді я бачив трошки краще. Років п’ять тому вранці прокинувся, а в мене ніч. Велика кількість операцій... Хоч світло я бачу. Коли день і ніч, розумію. А тоді я бачив, на мій теперішній погляд, дуже непогано. 20-30 відсотків, з цим можна було спокійно жити.
Та відшарувалася сітківка. З’явилася катаракта. Кришталики кілька разів переробляли. Оперувався в Київському центрі мікрохірургії ока, в Одеському інституті Філатова, у Київському центрі професора Сергієнка. Зараз лікується в Чернігові у Василя Шевчика.
— Це страшно, коли ти нічого не бачиш і йдеш у великий світ, — каже. — Треба долати психологічний бар’єр. Багато людей його так і не подолали. Вони ходять з кимось. З тростиною, але з кимось.
Нагадує, що незрячим треба вміти спілкуватися зі зрячими. І навпаки.
— Якщо бачиш незрячу людину і хочеш допомогти, потрібно підійти, привітатися. Доторкнутися, щоб вона знала, що привітання до неї. Запитати, чи потрібна допомога. І людина скаже: так або ні. Чому може бути ні? Бо я стою тут, перейду і вийду там. Один крок вліво і далі прямо. Якщо ж людина перевела і поставила не в тому місці, то складно буде зрозуміти, куди йти.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Тамара КРАВЧЕНКО
"Час Чернігівський" писав про таке:
- На Чернігівщині можна піти на екскурсію… до кажанів
- На Чернігівщині стартував лавандовий сезон. Де знайти квіткові поля та скільки коштують екскурсії
- НАШІ ЛЮДИ: майстер виробничого навчання про освіту, сучасних учнів і екскурсії
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
