У цьому випуску – Олександр Бойправ розповідає про те, як засновувався хор «Діти Магури», яких пісень співають сучасні студенти та про відбиток війни у творчості.
Дивіться відео, або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! У наш непростий час студенти примудряються не лише навчатися, але і творити. Сьогодні спілкуємося із Олександром Бойправом, співзасновником хору «Діти Магури» у передачі «НАШІ ЛЮДИ». Розкажіть, як створювався ансамбль «Діти Магури»?
– Десь на середині ІІІ курсу я намагався вже зібрати колектив. Так склалося, що перша репетиція цього колективу мала бути саме 24 лютого. Із відомих всім причин ми не зібралися. Коли бойові дії підзатихли, знову виникла ідея створити колектив. Багато людей з попереднього колективу, вони лишились, і набрали декілька нових. І вирішили отак займатися творчістю. Спочатку співали для себе, потім виникла потреба десь виступати.
Був період, коли було дуже багато повітряних тривог, і пари, звичайно, не проводилися в цей час. Тоді ми просто, як була вільна хвилинка, збиралися в підвалі і проводили отакі репетиції.
– Які пісні співаєте?
– Ми в основному співаємо українські пісні, тобто українські народні, у сучасних і не дуже сучасних обробках. У нас є свої авторські обробки і українських народних пісень, і деяких українських естрадних пісень, приміром, «Червона рута», «Гуцулка Ксеня».
– Ви працювали в хорі у Німеччині. Як це було?
– Це був проєкт у Німеччині. У місті Оберхаузен є диригент Ортвін Беннінгхофф. У нього є свій оркестр при церкві. Вони збиралися до Великодня, ставити концерт «Страсті за Лукою». І йому необхідні були більш досвідчені хористи, які займаються професійною музикою, аби підтримати його хор. Це був цікавий професійний рівень. Я б навіть не сказав, що хор аматорський, бо звучали вони дуже добре. Весь концерт зробили, можна сказати, за одну репетицію. Як там все влаштовано? Нам прислали партії, ми їх самі дивилися, самі вчили, з оркестром так само. І потім, коли ми приїхали, у нас була одна репетиція, на наступний день у нас вже концерт.
– Чим німецька практика хорового співу відрізняється від нашої?
– Головна відмінність все ж таки є. Так склалося, що від мови дуже багато чого залежить.
– Після закінчення коледжу плануєте музичну кар’єру?
– Я взагалі планую життя пов'язати з музикою. Мені це подобається. Я далі планую розвиватися у напрямку музики, створювати колективи і все в такому роді.
– Чи змінилось навчання музиці після вторгнення?
– Дуже багато чого змінилося насправді з військовим станом. Тоді було дуже багато дистанційних пар, було дуже складно займатися в такому режимі, не всі могли вийти на з 'язок. Зараз на 4-му курсі пощастило, що у нас дистанційних пар майже немає. Тому зараз навчатися зручно. Звичайно, накладає відбиток.
– Війна накладає відбиток на творчість?
– Музика – це мистецтво. А мистецтво залежить від ситуації, яка зараз у суспільстві коїться. Оскільки ми, в основному, сконцентровані саме на україномовному репертуарі, то на нашу діяльність, на наш репертуар це ніяк це не вплинуло.
Стало багато концертів благодійних. Ми зі своїм колективом самі робили такий один великий концерт, і потім всі кошти, які були зібрані, ми відправили на ЗСУ. Це був концерт приблизно у лютому ц.р.
Коли наш ми зрозуміли, що ми можемо виступати, співати, то нам захотілося зробити щось своє. У нас був варіант просто зробити концерт, але ми дуже сильно хотіли чимось допомогти, і тому вирішили зробити його благодійним. Виступало чотири колективи, «Діти Магури» як основа, ще був чоловічий ансамбль Axios, був духовий ансамбль «Black Velvet», і ще є дівочий колектив у нас у коледжі, який теж представив деякі свої пісні, називається «Квінта в широкому».
