Хірург Ігор Саргош: як лікували поранених під час оборони Чернігова і рятувались українською піснею

22 СЕРПНЯ 2023, 14:51

2598

Ігор Саргош

Хірург Ігор Саргош - спілкуємося у передачі НАШІ ЛЮДИ із хірургом про життя в блокадному Чернігові, лікування поранених без світла і тепла та про те, як медики рятувались від жахів війни українською піснею.

Дивіться відео, або читайте текстову редакторську версію.


Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі. У час війни хтось має нищити ворога, а хтось рятувати життя. Сьогодні спілкуємося із хірургом. Ігор Саргош у гостях у передачі «Наші люди». День російського вторгнення – як це було?

– Прокинувся від телефонного дзвінка, подзвонив син з Києва. Він у мене працює в Амосова (Національний інститут серцево-судинної хірургії Імені М.М. Амосова – ред). кардіохірургом. Каже «Тато, почалось». Ми швидко зібралися. Я і дружина, менший син. Син менший працює теж в обласній лікарні. Дружина в 2й міській лікарем. Взяли документи. Більше нічого.

– Які були перші дії в умовах бойових дій?

– Поставив машину і зайшов сюди у відділення. І почалася робота. Ви розумієте, що перші дні – якось не локуються, щоб ми могли чітко сказати: хто, де, коли, яким чином. Саме відношення лікарів до такої екстремальної ситуації - воно доволі таки специфічне. Із чим це пов'язано? Мабуть, пов'язано із нашою специфікою роботи. Ми в силу наших професійних обов'язків завжди готові до якихось таких екстремальних ситуацій. А ця ситуація вона дійсно була надзвичайна.

В перші години тут з'явилися ті, хто тут повинен був бути. Ніхто нікого ні про що не питав. Була повна консолідація, ми дихали одним повітрям.

Перше, що зробив - це прийшов у відділення подивитися: як, що, де, куди, яким чином, як перерозподілити пацієнтів, які б змогли вивільнити місця для тих поранених хлопців, які, як ми знали, будуть. І не тільки для хлопців, а і мирних жителів. Кого могли - ми відразу попередили і постаралися їх максимально виписати із відділення.

Ми розуміли прекрасно, що війна це перш за все це епідемія травм. І в незалежності від того, яка твоя специфіка професійна, хірургічна, ти мусиш бути перш за все хірургом широкого профілю з травматологічним нахилом. Наші сусіди по поверху це травматологія. Ми знали, що ми будемо потрібні не тільки як спеціалісти, а потрібні будемо як місце для того, щоб розмістити поранених.

– Ваша спеціалізація – проктологія. Чи було важко переключитись на роботу з пораненнями?

– Знову ж таки, специфіка професії - вона вторинна. Кожен з нас проходить загальну хірургічну підготовку. Ми хірурги в незалежності від того, яка наша вузька спеціалізація. І, безумовно, ці активні бойові дії це підтвердили.

Ще раз повторюся, ми дихали як один організм. Треба було робити - ми просто брали і робили. Треба була допомога загальних хірургів - із великим задоволенням і з поваги - ми просто ставали  і допомагали, якщо це було потрібно.

Коли заходило сонце, коли напруга спадала, ми приходили і займалася вже рутинною роботою. Були вже поранені пацієнти і тут у відділенні, і ми їх просто перев'язували. Тобто все було розподілено.Була якась впевненість.

Довго думали, яка вийшла трансформація між першими годинами незрозумілості, що буде далі. Безумовно, це надзвичайне хвилювання від того, що буде далі. Це у перші дні. І страх, так, безумовно щось мабуть і з такою назвою було у кожного із нас. Але потім, ви розумієте, стосовно тих, хто тут залишився, це трансформувалося в холодну лють, яка вилилась в те, що ми робили професійно.

– Які випадки поранень були найскладнішими?

– Вони всі складні, розумієте. Від тих, у яких були невеликі осколкові поранення, але які були першими. Коли ще твої знання не стали на місце. До тих пацієнтів, які дійсно були надважкими. І до тих пацієнтів, які на превеликий жаль не вдалося врятувати.

Вони кожен проходили шлях дуже, дуже важко, в залежності від важкості поранення. І поранення має другорядне значення.

– Як проходив типовий день лікаря у час облоги?

– Типовий день. Світла немає, води немає, вікна розбиті. Ти прокидаєшся. Перше, що ти робиш ти розумієш, ти розумієш прекрасно, що якщо ти зайдеш у своє відділення, або пройдеш по коридору, або зайдеш в наше імпровізованій бомбосховище, де були діти.

До речі, у нас з перших днів виділили палату під дитячий садочок. У  нас тут були дітлахи в першій люксовій палаті, була така в нас можливість. І ті, хто були з дітьми, могли тут у нас в більш менш таких в псевдокомфортних умовах жити.

Ну ранок - і ти проводиш себе в порядок. Що ти повинен був зробити? Подивитися на себе в дзеркало, взяти трошки води, поголитися, наскільки це було можливо. Привести себе в порядок тілесно і вийти до підлеглих. Не дивлячись на те, який ти стан у тебе був ввечері, що ти сам собі говорив.

До речі, дуже допомагала українська пісня. Я не знаю, чи вам казали попередні мої колеги чи ні, але вечорами, коли ми збиралися за чаєм, чи трави якісь там пили, ромашку. Єдине, що допомагало, це пісня. Це якийсь код український. Особливо в перші дні ми від неї дуже багато що черпали.

А потім іде робота. Причому робота була така, що в якщо ти не в операційній, то ти допомагаєш на приймальному покої. Там працювализовсім молоді наші лікарки і санітарочки, і медсестри ті, що залишилися, і лікарі терапевти терапевтичного корпусу, і ендоскопісти, які допомагали приймати пацієнтів і робити первинне сортування таких пацієнтів.

Тобто, якщо у тебе була вільна хвилина, ти не сидів, не відпочивав, спускався вниз для того, щоб допомогти. Без світла, без ліфтів - по нашимпереходам було дуже важко.

І уявити собі, як наші колеги могли піднімати ці ноші з пораненими - дуже важко. Тому ми всі розуміли, що вільні руки важливі. Ніхто не відпочивав, ніхто не відлежувався і не чекав, поки його погукають.

– Чого найбільше бракувало?

– Надзвичайно скрутно було з перев'язувальним матеріалом. Поранені хлопці їх дуже багато потребували. Надзвичайна потреба в воді. Світло – теж.

Я не дарма згадав про Андрія Михайловича (Андрій Жиденко – директор обласної лікарні – ред.), про команду, яка забезпечувала життєдіяльність лікарні.

Знаєте, коли спочатку з'являється один дизельгенератор, який теж працює з натугою, і ми продовжуємо працювати під ліхтариками, які теж невідомо звідки, невідомо хто передав в обласну лікарню. Звичайні рибацькі налобні ліхтарики, знаєте, навіть не хочеться казати, що людина без імені, але це хтось просто його сюди приніс і сказав - це для хірургів. Вони нам стали надзвичайно корисні саме тоді, коли всі дизеля працювали з перевантаженням.

Потім вже були трішки потужніші дізеля, і вода почала привозитися, волонтери привозили воду в своїх бусах. Порядок, який був при цьому, коли треба було розподілити по відділенням в залежності від кількості пацієнтів, все це носилося вручну. Це все носили, медсестри, носили санітарки, носили ми. І носили ті хлопці, які відчували себе більш менш нормально.

Тобто розумієте, це вулик, кожен знав своє місце, ніхто не цурався, ніякої роботи, ніде, ніяк і ні при яких умовах. Він трошки такий російськомовний термін. Але юезумовно, ми блокадники, як це буде звучати, я не знаю. Але все таки сформувалася якась така надзвичайнаєдність між тими, хто тут був.

* * * 

Дивіться попередні передачі "НАШІ ЛЮДИ":

Схожі новини

Інтерв’ю

Морпіхи-чернігівці досі у полоні: Дениса засудили на 18 років, а Олега кинули в мордовські табори

04 БЕРЕЗНЯ 2024, 15:10

Фото

Жінка з Чернігівщини уже 41 рік - зооволонтерка. Скількох тварин змогла врятувати

04 БЕРЕЗНЯ 2024, 13:42

Було безкоштовно, а стало за гроші: скільки коштує вивіз сміття і чому треба купувати спеціальні мішки

04 БЕРЕЗНЯ 2024, 11:39

Скільки посадовців з Чернігівщини задекларували крипту

04 БЕРЕЗНЯ 2024, 11:20

Хотів застрелитись з мисливської рушниці: на Чернігівщині врятували самогубця

04 БЕРЕЗНЯ 2024, 10:36

Суд над чернігівцями у Гомелі: у чому звинувачують українців

04 БЕРЕЗНЯ 2024, 09:10

Стало більше дронів: ворог обстріляв чотири громади Чернігівщини

04 БЕРЕЗНЯ 2024, 08:12

ТОП-переглядів